Дуже добре

КНИГА ПЕРША

1

Мати взяла два чемодани і пішла з дому. Кіру запевнили, що мати поїхала на курорт. Тільки дивно: батько не проводжав, а баба жалісно дивилася на онуку і витирала сльози. Батько не приходив додому цілу ніч і весь наступний день, а день був вихідний. Батько не наважувався поговорити з Кірою.

Це було ніби вчора, хоч сталося два роки тому, в такий, як сьогодні, веселий осінній день, коли вже почалися заняття в школі.

Два роки тому... Тоді Кірі йшов дванадцятий рік, вона не все могла зрозуміти і спокійно пішла в школу. У дворі до неї зразу підбіг Марко Бубир і сказав:

— Ага, тепер твоя мама вже не твоя мама, а моя... Переїхала до нас.

— Моя мама у Крим на курорт поїхала, у тебе, напевно, якась інша мама! — ображено крикнула Кіра.

— Ну, піди сама подивися! Твоя мама тепер житиме у нас, тітка Ліда мені все розказала... Звуть її Ганна Дмитрівна.

Кіра нічого не відповіла Маркові, повернулась і побігла. Від тяжкої образи стало так боляче, немов її несправедливо покарали... Мати може робити, що їй завгодно, і жити там, де їй краще, але чому батьки їй нічого не сказали? Думають, Кіра маленька? Замовчують, ніби це її не стосується! Гаразд, значить, вона зайва і нікому не потрібна. Тоді можна й додому не йти!

Збентеження гнало Кіру по вулицях. З далеких небесних верховин насували присмерки. З дворів і будинків вилазили чорні підозрілі тіні...

Аж ось здалека йдуть червоноармійці, і гучно грає оркестр. Кіра намагається йти з ними в ногу. Пройшла кілька кварталів під музику і раптом відчула в собі рішучість. Стомлені ноги привели додому. Вирішила Кіра не розмовляти з батьком — нехай знає!

З такою думкою зайшла в кімнату і помітила розгубленість батька та баби. Сумне, насторожене батькове обличчя зблідло.

Не сказавши жодного слова, Кіра пішла в свій куток. Несподівано стало жаль батька. Він завжди так радо її зустрічав, а тепер зніяковів.

Баба не наважувалася підійти до онуки.

Кіра сіла за стіл і розкрила книжку, повернувшись спиною до батька. Вона не помічала в книжці літер і лише удавала, що читає дуже уважно. Батько підійшов і поклав свою велику руку дочці на голову. Кіра гірко заплакала. В цю хвилину відчувала себе самотньою, осиротілою і безпорадною, як метелик, затиснутий пальцями.

— Чому ви мені нічого не сказали? — підняла Кіра залите слізьми обличчя.— Я все розумію, а ви ховаєтесь від мене. Я не хочу так жити!..

Заплакала розпачливо, зовсім не по-дитячому. Намагалася пересилити сльози, а вони душили їй горло. Звичайно, Кіра сказала неправду. Вона хоч і розуміла, що її мати стала Марковою, але їй тяжко було залишитися без матері, без теплоти її рук і ласки, ще без чогось, чого зараз не можна й пригадати. Взагалі без матері!..

Максим Семенович стояв над нею і не міг знайти заспокійливих слів. Дивився, як підстрибують, здригаються вузенькі сухі Кірині плечі. І, зрештою, вперше заговорив з дочкою серйозно, по-дружньому, як з дорослою. Це вплинуло. Кіра відчула і батьків сором перед нею, і його горе.

Великий, кремезний, суворий чоловік стояв біля неї, теж безпомічний і розгублений. Схопилася з стільця і повисла батькові на шию:

— Татку, більше не буду плакати! Ніколи... Це я так... Треба було сказати мені все. А то Марко каже, що мама вже не моя.

Максим Семенович здригнувся, немов від несподіваного удару. Похмуро впали волохаті брови на запалі очі.

Сів на диван і посадив біля себе дочку. Задеренчали пружини і засичала слизька клейонка. Максим Семенович важко обіперся спиною і замислено дивився в стелю. Кіра поклала батькові на голову руку, погладила його й сказала цілком серйозно!

— Мені подобається, що ти лисий...

Батько посміхнувся:

— В тебе дивний смак, мені це не дуже подобається.

— Знаєш що, татку? Тепер мені можна підстригти коси, а тобі поголити вуса. Давай?

— Ні, не треба. Нехай у мене вуса будуть, а коси теж обрізати не слід, вони в тебе хороші. Бабуся їх дуже любить.

Завжди батько глузував з її "хвостиків" і сперечався з Ганною Дмитрівною та бабою, які не дозволяли Кірі обрізати коси. Чому ж не можна постригтись, коли немає матері? Цього Кіра ніяк не могла зрозуміти й досі...

Кучерявий кінчик коси нагадував ніжну, золоту пухнасту квітку. Замислившись, Максим Семенович гладив нею себе по щоці. Кіра притиснулася до батька, і він тихо розповідав їй про своє життя, про війну з білими, про бій під Павлоградом. Два дні йшла боротьба за місто. Білих таки прогнали. Вони тікали з дивовижною швидкістю.

В Павлограді Максим зостався лікувати рану, яку дістав в останньому бою. Видужуючи, познайомився з Ганною Дмитрівною. їй тоді було вісімнадцять років. Одружилися, і через місяць він поїхав добивати білих, а Ганну Дмитрівну залишив у батьків. Там і народилася Кіра. Червона Армія перемогла всяких панів, вигнала їх з нашої землі — повернувся Максим Семенович, переїхали в центр. Понад дванадцять років прожили вкупі...

...Чому це все раптом згадалося? Вперше за два роки постали перед Кіриними очима всі подробиці того дивного дня... Ага, з самого ранку Кірі так кортить хоч на хвилинку побачитись з матір'ю. Хоч глянути на неї! Ні, не на хвилинку! Довше хочеться погомоніти. Коли б мати зараз була тут... Треба з нею цілком одверто поговорити... А про що? Минуло ж два роки...

Перший час Кіра ходила до матері частіше і розповідала все, все. Мати слухала дуже уважно, намагалась жартувати, частувала цукерками. Згодом бачилися рідше, а останній час Кіра давно вже не бачила матері. Влітку була в піонерському таборі, потім все не було часу піти... Нарешті, мати прийшла сама і приходила вже кілька разів. Розмовляли про різні дрібниці. Мати уважно розглядала кімнату, привітно зверталася до баби, інколи насторожено питала Кіру про батька і, замислившись, надовго замовкала. Щоразу Кірі здавалось — мати говорить не те, що треба. Найголовнішого не наважиться сказати. Кірі здається — матері нема з ким поговорити одверто, розкрити свою душу.

Лише тепер Кіра стала помічати, що мати змарніла. А сьогодні чомусь стало жаль її. Може, тому і з'явилося непереборне бажання побачити матір, поговорити з нею зовсім не так, як вони розмовляли досі. Вони повинні розповісти одна одній щось дуже важливе, значне, надзвичайне. Невже мати думає, що Кіра маленька дівчинка? Ах, коли б зараз мати була тут!

Може, написати їй листа?

Кіра глянула на папір, що лежав під рукою. Весь аркушик списано словами — мама, мамонька, мамуська... Порахувала, непомітно написала слово мати в різних варіаціях двадцять вісім разів.

Кіра перечитала пошепки всі ці слова, ніжно й тихо, немов кликала сюди матір. Навіть озирнулася на двері, та ніхто не з'явився на її заклик.

Вже час збиратися в школу, але Кіра саме зараз відчула несподівану самотність. Ніколи такого не було! Чомусь батько не подзвонив. Невже забув? Цього з ним ніколи не траплялось. Раз Кіра не бачилася з ним увечері і сьогодні проспала вранці — значить, повинен подзвонити. До нього ж дзвонити марна річ, бо ніколи не застанеш у кабінеті.

Раптом задзвонив телефон. Кіра схопилася, і стілець поїхав по підлозі. Вона вибігла в другу кімнату. Схопила трубку і, не питаючи, хто говорить, просто крикнула:

— Татку, любий, здоров!

— Здоров. Тобі, здається, пора вже в школу, чи ти забула?

— Ти мене перевіряєш, татку?

— Звичайно, якщо запізнишся, впіймаю і запишу...

— Зараз піду. Не турбуйся, не спізнюсь, про змагання пам'ятаю, і можеш бути певним, що перемога буде моя, вельмишановний Максиме Семеновичу... Як хороше, що ти подзвонив. Я сиділа і думала, і зовсім, зовсім розкисла.

— Ти розкисла? Які думки гнітять твою буйну голову?

— Любий товаришу Коваль, про це дуже довго треба говорити, а по-друге...

Кіра замовкла і показала язика — ледве не лизнула трубку. Швидко обернулась до стіни, бо на порозі з'явилась баба.

— Чому ж ти замовкла? Алло!

— Слухаю. Замовкла, бо показала тобі язика!

Мов грім загримів у трубку — засміявся батько. Обіцяв бути рано дома і ще порадив швиденько вирушати в школу.

— Добре! Приходь сьогодні раніше, я тебе знову обіграю в шахи, або підемо в кіно і я тобі щось цікаве розкажу. Татку, ти такий любий і розумний, що подзвонив. Ось слухай, оце я тебе поцілувала, почув?

Кіра цмокнула повітря, батько засміявся, і трубка лягла на дві блискучі вилки.

Баба, Одарка Іванівна, почала дорікати онуку за таке поводження з батьком — показує язика! Потім, заспокоївшись, запропонувала поснідати і надіти панчохи, бо надворі холодно...

Туман заволік вікно. Над покрівлями будинків осінні хмари нап'яли сизий намет. В тумані сплуталися дерева, автомобілі широкими грудьми пробивали собі шлях.

— Бабусю, я вас люблю, але зараз поспішаю. їсти я не хочу, панчіх надівати не буду... Не хвилюйтесь, а зрозумійте мене. Я сказала хлопцям, що не дуже мерзну і можу ходити без панчіх. Нещасні мерзляки, такі як Марко Бубир та інші, не повірили, ще й глузують. І ми засперечались. Я пообіцяла ходити без панчіх, доки не випаде перший сніг. Я повинна перемогти хлопців! Розумієте мене, бабусю?

Баба вдала, що перелякалася, аж зморшки розправилися на її обличчі. Хвилину ніби не могла й слова вимовити, а за цей час Кіра схопила свій портфель, засунула туди книжки, по-хвацькому набакир наділа берет, одягла коротеньке пальто.

Одарка Іванівна, дружина славного Коваля Семена Микитовича, знала, що перебалакати свою онуку вона ніколи не спроможеться. Кіру баба любить — так любить, ніби ця дитина є частка її власного серця, серця старої, понівеченої життям людини. Здається бабі — в цій дівчині відчувається завзяття роду Ковалів, почесного роду молотобійців. Три покоління були ковалями, коптилися в кузнях. Максим тільки тепер директор, а замолоду він був ковалем, після революції — начальником ковальського цеху великого заводу. Старий Семен ніколи не бачив такого заводу. Вбили... А який же здоровий був! Залізо гнув, як лозу, підкови ламав, як цурку. А десь пішов з повстанцями — на далекому фронті геройську смерть прийняв. Панська куля голову пробила. Старий Семен у кінноті начальником був. Разом з Будьонним на білих ходили. Лист є у Одарки Іванівни — сам командир Будьонний написав про героя-молотобійця Семена Коваля. Написав, щоб не плакала баба, а гордо жила й пам'ятала, що чоловік її за світову революцію голову поклав і діло, за яке вмер старий Коваль,— діло те невмируще.

Одарка Іванівна і ходить рівно, навіть не сутулиться.