Іван Романович має допомогти Аркадієві з ракетою, коли справді якусь цінність являють ті наївні мрії, які в газеті було названо гучним словом — винаходи.
В школі, під час перерви, Медовий розмовляв із Аркадієм усього кілька хвилин. Аркадій був соромливо здивований увагою до своєї скромної особи. Навіть мало розглядав співбесідника і, звичайно, ніколи не впізнав би його на вулиці. Особливо увечері, коли присмерк робить людей немов таємничими і невпізнанними.
Над ракетою Аркадій працював з хвилюванням, натхненно, думав про неї серйозно, бо наука була за нього. Наука стверджувала цілковиту можливість збудування ракет. Тільки Аркадієві не вистачало знання новіших досягнень техніки, щоб втілити їх в реальні речі. Не вистачало і досвіду. Мало зробив він лабораторних досліджень, які теж вимагали і відповідних Умов і знання.
За винятком близьких товаришів по школі та приятеля його і матері, інженера-конструктора Яреми Галайди, ніхто більше не знав про Аркадійову працю. Та й товаришам Аркадій розповідав дуже обережно, щоб не глузували. їм тільки попадись на язик!
Ярема Галайда, який щиро любить Аркадія, уважно поставився до цих стратосферних фантазій і навіть давав поради дуже вірні і цінні,— все ж таки і він глузував, називаючи Аркадія белетристом, поміссю Уеллса з Жюлем Верном.
В газету Аркадій попав випадково. В редакцію написали старший вожатий і секретар комсомольської організації Василь Голубояр та Вова Порада. Аркадій не лише розповідав їм про ракети, а навіть захоплено намалював деталі і пояснив роботу своїх машин.
Тому що це тільки початок, все було лише в мріях і натхненних фантазіях, котрі ледве починали втілюватися в макет і в рисунки,— Аркадій не хотів нікого пускати близько до себе. Хоча знав, що таку роботу повинен виконувати колектив, а не одна людина. Та й про свої здібності Аркадій був скромної думки, як усі справжні творці.
Насамперед треба вчитись! — це був девіз, з яким ніколи не розлучався Аркадій.
Коли вдень з'явився в школу Іван Романович Медовий, Аркадій дав йому адресу, запросив до себе, а потім пожалкував, а може, й розгубився і не знав, що ж він скаже консультанту?..
Тепер сумніви з'явились знову. Аркадій уважно розглядав свого нового знайомого, але робив це обережно, ввічливо.
Комір легкого пальта Івана Романовича був піднятий, і здавалося, що це пальто він так носить завжди* Але одягнений Іван Романович чисто, з якоюсь підкресленою недбалістю, як людина, що їй немає часу стежити за своїм туалетом — голова обтяжена думками...
Помітивши, що Аркадій уважно його розглядає, Іван Романович посміхнувся... Посмішка сухих губ, міцних і тонких, здавалася щирою. Аркадію стало ніяково, він не знав, що робити і з чого почати розмову.
— Я б вас і зовсім не впізнав, особливо вночі, хоч у мене не дуже багато знайомих.
— Як бачите, Аркадію, я сам признався. Мене дуясе зацікавила ваша робота. Ви туди? Ходімо, я пройду 3 вами. Голову провітрюю, сидів у кімнаті, як гриб. Зайшов забрати деякі журнали і вирішив прогулятись. Люблю місто, його вулиці, синє небо і особливо вечори. Я працюю ночами і люблю тихий присмерк умирання дня і радість праці. Я романтик, і мені подобаються такі фантазії, як у вас, ви мені теж сподобались...
Така несподівана одвертість підбадьорила Аркадія. Голос Івана Романовича був щедрий на проникливі, ніби дружні інтонації. Аркадій швидко глянув на міцні плечі і шию Івана Романовича, на рівні груди і чомусь спитав себе: "Скільки йому років, цікаво?" Але голос співбесідника, тон розмови, як з рівним собі, настроїв і Аркадія піднесено. Зірка підморгувала йому з далекого простору, і це було романтично. Флотилія сталевих хмар розляглася через небо в кільватерному порядку...
— Вас обдурила газета, товаришу Медовий. Ви переоцінюєте і мене, і те, що я думаю робити. Поки що це тільки бажання. Я люблю простір, і простір мене цікавить з точки зору перемоги над ним, ось у чому справа. І більше нічого... І ще мрії, фантазії, бо я ж тільки цього року закінчую середню школу, вчитись треба...
— А вам хіба ніхто не допомагає? — між іншим спитав Медовий.
— Майже ні. Деякі цікаві поради дав мені один інженер-конструктор, мій і матері моєї приятель, Ярема Галайда. Але...
— Тоді, може, мене й справді вам не потрібно, раз У вас є такий досвідчений порадник? — з жалем промовив Медовий і раптом якось весь повернувся до Аркадія.
— Ні! Ні!.. Він більше глузує і каже, що я белетрист,— швидко заспокоїв його Аркадій.— Просто Ярема мій приятель...
— О, то ми з ним посперечаємося відносно белетристики і доцільності вашої роботи. Сперечатися я майстер і не дозволю вас утискувати,— з піднесенням весело вигукнув Медовий.
Це сподобалось Аркадію. Уявив собі, як вони з Іваном Романовичем кинуться на Ярему і розгромлять його вщент. Аркадій теж засміявся і пообіцяв викликати Ярему на поєдинок, як тільки з'явиться Медовий до нього додому.
— Він мій сусіда, живемо в одному будинку, через стіну. Майже щодня до нас заходить побазікати, якщо не працює вночі. Взагалі Ярема чудовий товариш, він вам теж сподобається.
— Я люблю цікавих людей, які вміють творити, думати і захоплюватись усім серцем. В нашій країні таких людей багато. До того ж вони ще й мужні і сильні своєю ідейністю. Ви комсомолець? — немов для підтвердження спитав Медовий.
— Звичайно,— з гордістю відповів Аркадій.
— Чудово. Вам лише треба наполегливо вчитись, щоб здійснити ваші задуми і, як ви їх звете, фантазії. Технічні винаходи можливі тоді, коли є вільна думка, світла фантазія в роботі, в навчанні. Вам треба обов'язково йти у вищу технічну школу, в найкращу.
В устах Івана Романовича все це звучало не як слова старшого, не як порада, а лише як бесіда з рівним собі. Тільки досвід у нього більший, але й він робить те ж саме.
— Я подаю заяву у військову електротехнічну академію. Важкувато буде, але я відмінник,— питаючи його думки, сказав Аркадій Медовому.
— Важкувато буде, справді. Туди не треба складати додаткових іспитів? Конкурс великий, бо командирам перевага.
— Я вже переганяю програму десятого класу з основних дисциплін. Літо у мене ще є. Рискуватиму... У звичайний інститут я завжди попаду. До чого ж мені хочеться скоріше вступити до вищої школи! Там відкриваються безмежні можливості,— задивившись на мінливі тіні від ліхтаря, немов сам до себе, мрійно сказав Аркадій.
— Я чомусь цілком упевнений, що ви обов'язково досягнете свого. Обов'язково! Цікаво... Я дуже радий, що познайомився з вами. Пробачте за лірику, але ви й мені надаєте більше сил і впевненості... Я не люблю розповідати про свою роботу, коли вона ще в зародку. Але вам можна. Працюю над деяким практичним застосуванням інфрачервоного проміння. Це...
— Це надзвичайно цікаво! До речі, у мене теж застосовується інфрачервоне проміння, і я... Пробачте, що перебив, при чому тут я! Неввічливість просто,— обірвав сам себе Аркадій.
— Прошу, прошу, дуже радий, що стану вам у пригоді. Всі мої скромні знання до ваших послуг,— сказав Медовий.— І надалі давайте без формальностей, без цих умовних перепон, що звуться чемністю, ввічливістю та іншими високими словами з порожнім змістом... Особливо в розмовах. Ми з вами не інститутки, дорогий Аркадію, а друзі! Будемо сподіватись, що станемо ними, правда?
— Ясно, цілком! — відповів Аркадій, спинившись біля свого будинку.
Іван Романович зміряв очима п'ять поверхів нової будівлі. Майже зі всіх вікон лилося золоте світло. Тут жила частина робітників, службовців та інженернотехнічного персоналу заводу, де Надія Василівна, мати Аркадія, вже два роки проводила якусь роботу. Яку саме — Аркадій не знав і особливо цим не цікавився. Ярема Галайда на цьому заводі вів важливі конструкторські роботи. Часом цілими тижнями сидів за рисунками, потім у лабораторіях і заростав бородою, як лев. У такі дні майже не приходить додому, а коли зайде — жартує, веселиться. Це він називає — освіжити мозок серед друзів.
Спочатку Аркадій хотів ще провести Івана Романовича назад, але вирішив не набридати йому, не бути настирливим. Та й додому хотілося — подумати на самоті про сьогоднішній вечір. Несподівано постала перед очима Кіра... До того ж розмова з Медовим... І уроки на завтра треба робити.
Іван Романович теж поспішав. Спитав у Аркадія, на якому поверсі він живе, номер квартири десь уже записував сьогодні. Між іншим (мало не забув!) сказав, Що спеціально для Аркадія дістав кілька журналів і книжку про досліди над ракетопланами. Сам теж цікавився трохи цими машинами.
Напружуючи зір, Аркадій переглядав журнали і перегортав сторінки в книжці. Він так прилип до цікавої книжки, немов боявся, що у нього хтось вириватиме її З рук.
Так воно й сталось. Ледве встиг Аркадій перегорнути сторінки, як Іван Романович глянув на годинник 1 сказав, що йому треба поспішати. Сьогодні хоче переглянути статті, а через кілька днів занесе їх Аркадієві і тоді поговорять докладно про все, що цікавить їх обох у спільній роботі.
З жалем і страдницькою міною Аркадій без заперечень повернув Іванові Романовичу літературу.
— Ні, не через кілька днів,— приходьте завтра або, найпізніше, позавтра! — попрохав Аркадій.— Мені хочеться з вами поговорити, показати модель, і ці статті страшенно цікаві! Така література майже не потрапляє мені до рук. Дещо було, але старе, а тут останні новини...
— Значить, завтра, а коли ні... У вас телефон є?..
— Дзвоніть у квартиру Галайди, звідти зразу перекажуть мені.
Аркадій сказав номер телефону і умовився, що Медовий подзвонить і скаже, чи прийде завтра. Якщо ні,— тоді позавтра обов'язково!
Іван Романович різко простягнув руку.
— Я радий, що познайомився з вами.
Прогуркотів трамвай, болісно виючи на зворотах. Авто нишпорили по дорозі промінням фар і хрипло ревли на неповоротких роззяв-пішоходів, місто крутилося в цій веремії звуків, руху і гамору. Вітер тихо падав з чорної прірви неба і блукав серед вулиці, у штовханині.
Аркадій ще відчував у своїй руці теплоту міцної долоні Івана Романовича, коли раптом біля них м'яко спинилося авто, немов уперлося в прозору стіну повітря. Звідти швидко вистрибнув Ярема Галайда з рулоном паперів під пахвою, махнув рукою шоферу і опинився біля Аркадія.
— Гуляєш, лобуряко? Теплий вечір, різна метеорологія, ненормальні атмосферні явища в листопаді, фантазії, а потім кліпаєш очима на парті, не знаючи уроку!..
Побачивши Івана Романовича, Галайда замовк, похитуючи головою, блискаючи зубами і вузенькими, від посмішки, щілинками очей.