Десятикласники

КНИГА ПЕРША

1

Вони мовчки йшли вулицею, уважно обминаючи пішоходів. Вони поспішали, ніби їх підганяв настирливий час.

Іноді Аркадієві уявлялося, що Кіра звертається до нього, а він не може вимовити у відповідь жодного слова. Але Кіра мовчала теж...

Мовчання ставало нестерпним.

Аркадій хотів збагнути думки Кіри і не міг. Досі йому здавалось, що думки своїх товаришів він уміє легко читати, навіть на відстані. Тепер виявлялося, що це його фантазія. Аркадій раптом розсердився на себе. "Про що їй розповісти? — думав він.— Про регулювання вуличного руху, про Абіссінію, про стратосферу чи переказати анекдот? А може, спитати її про..." Все вилетіло з голови, і язик немов відсох. Перед очима попливла зеленувата тьмяна муть, як у підводній глибині. Так буває, коли пірнеш у річку і в воді розплющиш очі — все здається казковим, мінливим — ось срібною пружинкою майнула перелякана рибка, а на дні розрослися джунглі таємничих, синіх, в'юнких водоростей.

Сьогодні умовилися з Кірою, що він принесе їй конспект з історії. Аркадій пішов із школи з радісним, теплим хвилюванням у грудях. Обідаючи, готуючись до лекцій із своїми учнями, помічав: у голові весь час крутиться думка — не забути конспект. І, виходячи з дому, насамперед поклав у книжку синенький зошит. Дорогою кілька разів поглядав на нього, чи не загубив. Ішов поволі, розмахуючи довгими руками і метляючи полами широкого піджака. Це звичайна хода Аркадія.

Приніс конспект точно о сьомій годині. Застав Кіру за читанням. Перед нею лежав товстий том Байрона, її губи ще шепотіли вірш. Кіра сиділа на канапі в куточку, підібгавши ноги. Світло настільної лампи вирізьбило на стінах непривітні тіні. Верхня половина Кіриної голови ховалася в напівтемряві од абажура, одна коса переливалася в світлі на грудях, як золотий

струмок. На колінах у Кіри лежав кіт, тепло зібгавшись клубочком. Круглі темні очі Кіри зустріли Аркадія здивовано і навіть трохи злякано, ніби вона не чекала його.

— Читаєш? — Аркадій прийшов трохи стомлений, і голос у нього був хриплуватий. Дві години підряд він працював із своїми учнями шостого класу. Самостійно заробляв трохи грошей, хоч мати і протестувала проти цих заробітків.

Кіра не відповіла. Аркадій поклав кепку, книжки і зошит на стілець, сів і знічев'я сіпнув кота за вус. Кіт труснув головою, примружив очі, показав гострі, як голки,зуби.

— Гаврюшко, ти безнадійний кретин!

— Що за грубість, Аркадію! Не можна ображати тварин,— я поскаржуся Басі Райциній. Не Гаврюшка, а Гаврило Кирилович! Тепер він весь час думає. Він нічого не боїться і все прощає. Боїться тільки Басі, бо вона дивиться на нього, як на експериментального кота, оком природника, дослідника і класифікатора. Навіть я боюсь, а Гаврило в присутності Басі не знаходить собі місця й під ліжком.

Кіра засміялась і притиснула пухнасту, м'яку голову кота до щоки.

Аркадій і собі засміявся, бо, як відомо, ентузіастзоолог Бася Райцина є об'єкт незлобивих жартів десятого класу. А сприймає ці жарти і дотепи Бася як приємну увагу товаришів до своєї особи.

— Я сьогодні багатий, Кіро, як банкір! Одержав місячний заробіток. Працював із своїми багатонадійними вихованцями. Якщо підеш мене проводити, я тобі куплю що завгодно. Що завгодно куплю з твоїх улюблених ласощів.

— Чревоугодіє, як відомо, страшна річ. Мої апетити не сягають далі двох тістечок або маленької шоколадки,— схопилася Кіра, закривши книжку.

— О нещасна, у неї не вистачає фантазії на більше, ніж на два тістечка чи шоколадку! Ходімо, я продемонструю тобі свою щедрість.

— Посидь трохи.

— Ні, ходімо.

Кіра сховала конспект і пішла проводити Аркадія.

Мовчки, швидко вони йшли по вулиці, що летіла стрілою і десь з шумом повертала ліворуч.

По боках тісно стали будинки під охороною високих, струнких, як списи, тополь.

Аркадій задивився на тихе похитування струнких дерев. Просто над невисоким будинком, промережаним тінями голих віт, нависла довга хмара, схожа на гострий меч.

Один край меча ще плавився в горні гарячого сонця, а другий вже тонув у синьому небі.

Цей місяць мав назву листопад. Листопадовий вечір був на диво теплий. Природа дарувала останні дні тепла, і тепло спадало на землю щиро й щедро. Не можна було повірити, що надворі глибока осінь. Не всі цьому й вірили. Деякі зустрічні пішоходи одягалися за календарем, а не за погодою, і волочили на собі такі пальта, що в них можна задихнутись. Зате вони з одвертим презирством поглядали на Аркадія, який брів у піджаку з демонстративно розстебнутим коміром сорочки.

До того ж збоку Аркадій справляв дивне враження. Піджак на ньому трохи одвисав, хоч і вдягнений був на широкі плечі високого хлопця. Ніби Аркадій не доріс до такого вбрання, і піджак — надто солідний одяг для рожевощокого юнака, з довгими гострими бровами, з темним волоссям, що неслухняно спадає на лоб. З-під брів на очі ледве нависали ніжні підпухлини і робили все обличчя майже дитячим, не вісімнадцятилітнім.

Мабуть, за таку зовнішність і бажання здаватись старшим товариші-десятикласники звуть жартівливо Аркадія Трояна на ім'я і по батькові — Аркадієм Арка дійовичем.

Часом прохожі роз'єднували Аркадія і Кіру. Розлучали їх ненадовго, бо вони зразу сходилися докупи і йшли майже пліч-о-пліч, лікоть до ліктя.

Тоді Аркадій позирав на Кіру, яка мовчки йшла поряд. А насправді Кіра не йшла, а пересувалася легким кроком, ніби пливла, вдало маневруючи серед зустрічних... Гнучка, струнка, вона часом тільки нетерпляче струсне товстими косами і зведе плечима. Цей рух подобався Аркадієві, але він не знав, що на нього відповісти, і ще упертіше мовчав. Йому здавалося, що сьогодні повинно статися щось надзвичайне. Бо ж в такий вечір не можна просто ходити по вулиці, і замість того, щоб іти туди, де живе Аркадій, вони раптом потрапили на шумну вулицю Леніна, і світло розвіяло чари мовчазної мандрівки.

Кіра раптом спинилась. Вона згадала про обіцянку щедрого Аркадія і посміхнулась:

— Ми довго будемо гнати наввипередки мовчки, як автомати? Ти мовчиш, неначе манекен, я більше не можу.

— Я тобі розповім казочку, можна? — засміявся Аркадій.

— Ні, це небезпечно. Ти передчасно робишся дідом.

Аркадій зніяковів, на секунду замовк, приховуючи посмішку. Вони спинилися саме проти вітрини крамниці квітів. Очі Аркадія раптом засяяли.

— У мене сьогодні цікавий день, Кіро. Пам'ятаєш, перед святами була стаття в газеті про молодь. Там було таке написано про мою фантастичну ракету! Фантастичну, звичайно, в лапках, це ви її так звете з Вовкою і з Мартиновим, не знаючи, що воно насправді таке. І ось сьогодні в школу прийшов один чоловік, конструктор, інженер, чи що, з товариства винахідників — прізвище Медовий, Іван Романович. Ми з ним розмовляли. Він зацікавився, взяв адресу, прийде до мене через пару днів дивитись модель. Допоможе мені. Розумієш? Я нікому не говорив, незручно. Бо ракета, справді, фантазія, але... Все життя віддам цьому і... я вдячний, що ми з тобою прогулялись... Почекай хвилинку, Кіро,— нашвидку сказав Аркадій і зник у крамниці квітів.

2

Крізь скло вітрини кокетливо виглядали на вулицю сонячні кола хризантем. Кожна квітка немов розщеплена на окремі промені, що клубилися, втопаючи серед сизуватого, примхливо вирізьбленого листя. Гранчасті пелюстки, міцні і теплі, були повні ніжності.

З силою рвонулись двері всередину крамниці, знову з'явився Аркадій з великим букетом білих, рожевих і жовтих хризантем. Він на секунду спинився, щоб вигадати жарт. Хай і вона не думає, що він подарує квіти серйозно. Подібні ніжності категорично засуджуються етикою шкільного життя, а впійманий на такому "злочині" мусить нести кару, вкритий зневагою і глузуванням. Навіть коли це десятикласник.

Може, тому кілька кроків від дверей крамниці Аркадій ніс свій барвистий і тендітний букет, немов з зусиллям тягнув важку залізну штангу. Потім мовчки сунув Кірі в руки квіти, а сам почервонів, зиркаючи на всі боки.

Кіра сховала обличчя в квіти і нюхала кожну квітку, зітхаючи від задоволення. Навіть забула подякувати Аркадієві, тільки стежила за ним круглими своїми, веселими, з золотою іскрою очима. Груди її трохи здіймалися, немов вона задихалась від запаху квітів, хоча, як відомо, хризантеми майже не пахнуть.

Так приязно дивилася Кіра на Аркадія, так тепло блискали її очі, що юнак цілком заспокоївся. Він не міг, звичайно, помітити, що на другому розі вулиці проти них стояв Яша Баркін і, спостерігаючи цю картину, сміявся одверто, не ховаючись.

— Це перші справжні квіти в моєму житті, які я одержала. Розумієш, Аркадію? — промовила Кіра. Аркадій чекав глузливого жарту, на який Кіра була здібна і, почувши таке визнання Кіри, мовчав.

"Любов є сліпа пристрасть, як говорить жорстокий женоненависник Марко Бубир",— подумав Яша Баркін, не зводячи очей з своїх однокласників. Найбільше в світі Яша полюбляє саме такі несподівані епізоди в житті своїх товаришів. Як чудово все це можна використати!

Завтра весь клас довідається, що вчинив сьогодні Аркадій. На хвилину можна уявити собі, як почуватиме себе комсомольський групорг десятого класу Аркадій Аркадійович Троян!

Яша радів, що кинув тригонометрію і фізику і пішов прогулятися. Ніколи наука не дасть такої насолоди, як звичайна прогулянка. Власне, приклади з тригонометрії можна у когось "скатати", а з фізикою погано. Зате яка несподівана феєрична жанрова сценка! Аркадій Аркадійович дарує Кірі хризантеми... Сьогодні Яша ще раз переконався, що гуляти — це значить перегортати цікаві сторінки життя, і не обов'язково людині сушити свій мозок науками.

Кіра взяла під руку Аркадія, і вони повернули назад.

Тепер Аркадій пішов проводити додому Кіру. Потім, звичайно, вона знову виявить бажання провести Аркадія. Далі він її ще раз проводитиме... Так часто буває, але на цей раз вийшло зовсім інакше.

З

Лівою рукою Кіра притискувала до грудей хризантеми, а пальці правої руки її перебирав у своїй руці Аркадій. Холодні, ніжні пальці Кіри нагадували теж пелюстки квітки. Середній палець був трохи зафарбований фіолетовим чорнилом, як у першокласниці. Ця фіолетова цяточка сподобалась Аркадієві. Він раптом спинився, показав Кірі чорнильну цятку і засміявся. Кірі здалось, що Аркадій глузує.