Співробітник закордонного "демократичного" органа вихопив блокнота і швидко звернувся до міністра:
– Отже, що ви можете сказати про окупацію Маньчжурії?
– Яка окупація? – ображено здивувався міністр. – Це американський наклеп. Ніякої окупації нема. Яка ж це окупація – кілька десятків тисяч війська, сотні три танків, трохи нищителів, трохи гармат, трохи аеропланів, трохи отруйних газів. Це лише для зміцнення японо-китайської дружби. Нас, японців, усі ображають.
– Хто ж вас образив?
На очах міністра блиснули сльози, і він навіть хлипнув.
– Наче ви самі не знаєте! Ми, японці, як ті нещасні сироти: хто не хоче, той не скубне. А найбільше нас ображають ці погані дяді – китайці.
– Чим же саме вони вас образили?
– А як же?! Ми, кажуть, ваших товарів не хочемо купувати. І не купують.
– Ну, і що ж?
– Ну, ми і вирішили по-приятельському переконати китайців, що наші товари треба купувати.
– Чим же ви їх переконували? Гарматами?
– Ну, ви уже скажете! Хіба це гармати? Так, дурниці: трьох— і шестидюймовки. Просто сімейні балачки.
– Ну, а китайці ж що?
– Нічого.
– А ви?
– Ми образилися.
– А вони?
– Вони нас образили.
– Тоді ви, звичайно...
– Звичайно, й ми...
– А вони?
– Вони ще більше образили нас.
– Та невже?
– Побий мене бог! Це, кажуть, окупація! – і побігли скаржитись на нас до Ліги Націй.
– І що ж?
– Ліга Націй своє діло знає. "Дикуни ви! – сказала Ліга Націй китайцям. – Міжнародну ввічливість не розумієте. Забирайтесь геть!"
– Ну, ну?
– Ну, і ми знову почали переконувати. Ось телеграма "Сім-бун Ренго": "Наші аероплани знову літали над Цзіньчжоу, розкидаючи листівки".
– Хм, дивно. Ось тут сказано: "В результаті убито шістнадцять, поранено двадцять п'ять". Не розумію, як це листівка може вбити чоловіка.
– Це буває. Нещасливий випадок. Тим більше, що ми часом друкуємо наші листівки на металі. Для прочности. А всередину – трохи динаміту.
– Для чого ж динаміт?
– Ах, як же ви не розумієте? Щоб було чути, де саме впала листівка.
– Ну, і що ж китайці?
– Мовчать.
– Як так мовчать?
– Просто, мовчать.
– Не розумію.
– Що ж тут незрозумілого?!
– Говорити не хотять?
– Так, не хотять!
– Мовчать?
– Ні пари з вуст. "Ну як, – питаємо, – переконались?" Знову мовчать.
– Бідні голови!
– Та чого там "бідні голови", коли в них навіть голів нема.
– Такі дурні?
– Ні, просто поодривало їм голови. Листівками. Ще спасибі китайським генералам, а то і говорити ні з ким було б.
– Генерали, значить, розмовляють?
– Ого, ще й як!
– Що ж кажуть генерали?
– "Дякуємо, – кажуть, – великій дружній японській нації за те, що встановлює лад у нашій дикій країні і мирним шляхом розв'язує, що полагається". Так і запишіть.
Задоволений журналіст стулив блокнота й побіг на телеграф здавати кореспонденцію.
("Червоний перець", № 16, 1931 р.)