Фейлетон про телефон

Із середньовічних дикунів-скіфів, із мрійних вишиваних хуто­рян ми поволі вилазимо в люди.

Перед нами – широчезні обрії вселюдської культури.

За культурою йде культурність. За теоріями Зиґмунда Фройда приходить білосніжний комірець. За прем'єрою в "Березо­лі" – вміння поводитись з товаришем, ввічливість, чемність, повага до людини.

Ми – європейці. Ми – будівники першої в світі робочої держави. Не сьогодні-завтра наша нація, як рівна, ввійде в сім'ю братніх великих і малих народів земної кулі.

Отже, не забувайте, що це вам XX вік, товариші, а не іспан­ське середньовіччя. Будьте культурні, чемні, ввічливі, ґречні, де­лікатні.

Та чи можна ж вимагати від чоловіка, що йому оце зараз трамваєм одрізало ногу, щоб він, той чоловік, поводився тихше й не турбував своїм криком порядних людей?

Чи можна, прищемивши дверима хвіст котові, лаяти кота за скажений вереск?

Ні, не можна від людини, що їй видирають зуба, вимагати, щоб вона спокійно, ввічливо посміхалась до приятелів та зна­йомих.

***

Перед вами записка. Розподіл вашого робочого дня:

"10 год. – засід. редкол.; 11 год. 30 хв. – місцком письм., подзвонити до редакції "УЖ'а", до "Книгосиілки", Паровозо-будів. завод, Наркомос, радіостанц.; 12 год. – лікув. комісія, потім забігти до "Черв, пер."; 12 год. 15 хв. – гонорар ДВУ, по­бач, з секретар., взяти білизну; 12 год. 30 хв. – поїхати дивитись кімн.; 1 год. – "Березіль", взяти рахун.; 2 год. – вокз... і так далі".

Ви розраховуєте кожну хвилину. В міру можливости ви раціоналізуєте своє життя. При цьому ви благословляєте телефон, справедливо сподіваючись, що цей блискучий винахід людсько­го генія допоможе вам заощадити ваш час і ваші сили.

Ви хапаєте телефонну рурку і, почуваючи, як летить дорогоцінний час, лукаво посміхаєтесь:

– Хочеш перегнати? А дзуськи! А телефон нащо? Зараз я за п'ятнадцять хвилин з'ясую, обговорю, висвітлю пів десятка справ. От що значить телефон! Коли б не було його, довело­ся б мені віддати на ці справи найменше дві години. А так – п'ятнадцять хвилин. Хо-хо-хо! Альо, альо, станціє!

У рурці – стримане хрипіння. Кувікає невидиме порося, белькоче далекий струмок.

– Альо, станціє!

Порося починає кувікати голосніше. Хвилини летять.

– Станціє!! Альо!

– Хррр... пррр... трррр...

Ви кидаєте рурку і знову хапаєте її:

– Альо, станціє!

У відповідь ви чуєте тільки стогін якоїсь невідомої вам заріза­ної людини, лемент, плач осиротілих родичів.

– Алллллльо!!! Станціє! Станціє!

Нарешті! Нарешті, живий людський голос! Ви прислухаєтесь:

– Ах, Маріє Антонівно! Ах, душечко! Ах, коли б ви бачили, як він глянув на мене вчора в театрі! Ах-ах-ах!

– Станціє! – звірячим голосом гукаєте ви.

– Хто там заважає? – пищить якась Марія Антонівна. – Повісьте вашу рурку.

Ви знову кладете рурку. Знову хапаєте її й чуєте бас:

– На підставі пункту чотирнадцятого пропонуємо вам не­гайно, в трьохденний термін, сплатити ваш борг.

Ви витираєте піт і знову притискуєте рурку до вуха:

– Стан-ці-є! Альо!.. – моторошно гукаєте ви голосом люди­ни, що безнадійно заблудила в Сахарі. – Альо-о-о...

У рурці щось ґерґоче, потім тоненький голосок:

– Альо, хто говорить?

– Я! Це я говорю. Дайте мені, товаришко, 86-93.

– Я не товаришка, – кокетує рурка. – Я – зовсім навпаки.

– Я скаржитимусь! Скажіть ваш службовий номер.

– Ви збожеволіли, – пищить у рурці. – Який номер? Я не телефоністка.

– А хто ж ви?

– А вгадайте.

– Та мені ніколи, чорррр...

– Чому ніколи?

– Справи.

– А, покиньте ви справи! Я позавчора бачила вас у театрі. Мені дуже вподобалась ваша остання книж...

Ви кидаєте рурку. Знову хапаєте і чуєте:

–... ка. От нізащо не вгадаєте, хто я.

– Станціє-е-е!!..

Знову хрипіння й голосок:

– 8-20.

– Та дайте ж 86-93!

Подзвонила.

– Альо! Редакція?

Бас:

– Підвідділ каналізації.

Кидаєте рурку. Дивитесь на годинника: минуло сорок п'ять хвилин. Кров заливає ваше обличчя. Ви знову стаєте до бою з проклятим телефоном.

Минає ще п'ятнадцять хвилин.

– Альо! Це редакція? Покличте секретаря.

– Його немає. Три хвилини тому як пішов. Буде за годину.

Обливаючись холодним потом, ви кидаєте рурку і підраховуєте: для того, щоби дізнатися, що секретар пішов, ви витратили одну годину й шість хвилин. Спочиваєте. І знову починаєте:

– Альо, дайте місцком письменників.

– Не вільно.

Ще п'ять хвилин.

– Не вільно. Не вільно. Не вільно.

Нарешті:

– Подзвонила.

– Альо, секретар? Прийміть телефонограму.

– Чекайте, візьму олівця. Ех, чорт, олівця немає. Чекайте, збі­гаю нагору, візьму олівець у Іванова.

П'ять хвилин.

– Диктуйте.

– Незважаючи на те, що...

І раптом вас перебиває тенорок:

– Я ж вам казав, Павле Івановичу, щоб ви не грали восьмої партії...

Ви хапаєте палицю, стукаєте нею об підлогу і скажено гукаєте:

– Альо, я вам голову одірву, коли ви не повісите рурку!

– Нахаба!

– Альо, станціє! Секретар місцкому? Де секретар???

– Він пішов.

Ви дивитесь на годинника й бачите, що вже сидите біля телефона дві години. Скажена, непереможна лють охоплює вас.

– Альо, станціє! Чого ви мовчите? Заціпило вам? Позаклада­ло? Вуха вам поодсихали?

Спокійний голос телефоністки:

– Громадянине, я притягну вас до відповідальности за бру­тальну лайку. А ще називається культурна людина. З вами багато культурних революцій наробиш! Соромтеся!

Червона фарба сорому заливає ваше обличчя. Справді, хто ви такий: п'яний хуліган чи один із гвинтиків культурної машини?..

***

Товаришки-телефоністки! Любі синьоокі громадянки! Може, й ви прочитаєте мій фейлетон.

Працюючи на телефонній станції, покиньте на час ваші голубі мрії, облиште кишенькові люстерка й червоні олівці для ваших алих уст. Працюйте уважніше.

Бо інакше ви можете з маленького боязкого кролика зробити хижого, зажерливого, скаженого тигра.

("Червоний перець", № 7, 1929 р.)