Коли ти спала.
— Де?
— На Медовій горі.
— Ти бігала вночі на те урвище? — жахнулася мама.
— Бігала... Там зовсім не страшно.
— Ти чуєш, що твоя дитина витіває? — повернулась мама до тата. Тато терпляче тримав кухоль води. — Та постав ти той кухоль!.. Твоя дитина бігала серед ночі на побачення з якимось Юрком!
— Він не якийсь! — обурилась Яринка.
— Замовкни! — гримнула мама. І знову до тата: — А ти стоїш і мовчиш.
— А що ж мені казати? — спитав, зблимнувши, тато.
Тут уже дісталося татові. Було сказано навіть те, що тато не мужчина. Що в іншого батька дочка так не посміла б розмовляти з матір'ю.
— Він хоч працює чи, як ти, щойно виповз із школи? — спитала уїдливо мама.
— Працює.
— Ким?
— Не знаю.
— А хоч яка в нього зарплата, ти знаєш?
— Я за людину виходжу, а не за вашу зарплату! — спалахнула Яринка.
— Красиво, красиво... А дитину хто годуватиме?
Дитину? Яку ще дитину? Вона, Яринка, про заміжжя говорить, а не про дитину.
— Поговори ще ти з нею, — мовила вкрай знесилена мама. — Я, здається, не доживу і до вечора.
Тато одкашлявся, збираючись, мабуть, на розмову з дочкою, але тут мама сказала, що досить. Треба заснути хоч трохи — потім продовжим розмову.
— І забудь про Юрка! Викинь з голови! Про вищу освіту думати треба, а не про заміжжя.
Батьки невдовзі й лягли. Спершу перемовлялися, потім замовкли. Яринка ж, повна образи, на зло їм не лягла у постіль. Сиділа й наливалась рішучістю: однаково вийде заміж!
Два дні просиділа вдома. Два дні її то вмовляли, то сварили, то навіть погрожували вивезти з Києва. І всі оці дві доби Яринка стояла на своєму. Сама дивуючись власній затятості.
— Гаразд, — врешті не витримала мама. — Приводь своє щастя. Треба хоч познайомитись, чи як?
— Ой мамулю, яка ти в мене хороша! — кинулась обіймати маму Яринка.
— Не лижись, не лижись! — Мама була сердита на себе, що поступилася. — Не думай, що я згодилась на ваш дурний шлюб.
Та Яринка цим не дуже й журилась: була переконана, що мама, як тільки побачить Юрка, так одразу ж і змінить думку про нього. Не могла уявити, як це можна з першого ж погляду не полюбити Юрка.
Вирішили запросити на чай. Мама напекла тістечок (вони їй особливо вдавались), дістала коробку розкішних цукерок.
— Він хоч не п'є? — Людина, яка насмілилась посягнути на її дитину, здатна була, на думку мами, на все.
— Що ти, ма! — зробила великі очі Яринка.
— І то слава богу... Йди клич... Та не крутись перед дзеркалом — і без цього хороша! — Хоч сама, бач, наділа нове плаття і старанно причесала волосся.
Юрко прийшов, як завжди, у футболці й джинсах і стоптаних кросівках.
— Ти неможливий! — вичитувала йому Яринка по дорозі додому. — Ну хто ж так ходить у гості! — Перед очима стояла мама з строгим з-під брів поглядом. — Повернись!
Юрко обернувсь посміхаючись. Слава богу, хоч крил не видно. Невеликі два горбики там, де лопатки, та й то якщо придивитися пильно.
— Ну, ходім!
"Чай" пройшов тихо-мирно, попри всі Яринчині страхи. Мама жодним жестом не зреагувала на Юркову "спецівку": готувала себе, мабуть, до гіршого. Пригощала Юрка тістечками, підсовувала цукерки. Непомітно випитувала, хто він і що він.
— Наша Яринка готується подавати документи в медичний. А ви? Зараз усе догори ногами: чоловіки часто-густо одержують менше, аніж їхні жінки. Як вам здається? Яринка у нас ще зовсім дитина. Їй учитись та вчитись...
Юрко відповідав на все дуже спокійно. Його, здається, найменше обходило те, що про нього можуть подумати. Коли ж розповів про батьків, у мами навіть зволожились очі.
— Бідна дитина! — мовила мама, коли Юрко, попрощавшись чемно, пішов. — Втратити отак рано батьків!.. Що вони в тих горах згубили?
— Вони ж були альпіністами! — нагадала Яринка.
— Альпіністами!.. Самі дуріють, а дітей лишають сиротами. Була б моя влада, я категорично заборонила б ходити в гори!
— Тільки дивний якийсь, — сказала згодом мама. — Ти помітив, які в нього очі? — Це вже до тата. — Вперше бачу людину з такими світлими очима. От тільки що за ними криється...
І весь вечір була як ніколи задумана.
Потім сказала Яринці:
— Передай своєму Юркові, хай, коли схоче, приходить. Краще вже тут, аніж десь по під'їздах. — І, помітивши, як радісно спалахнула дочка, застерегла: — Тільки не розраховуй на заміжжя! Закінчиш інститут, а тоді вже думай про загс.
Отак і прижився Юрко в їхній сім'ї. Мама відтавала потроху, звикала до хлопця, і коли, бувало, він не з'являвся день-другий, вже сама питала дочку: "А де це подівся Юрко? Чи не посварилися часом?" І поступово схилялась до думки, що Юрко буде не таким уже й поганим їй зятем, а дочці — чоловіком. Скромний, не курить, не п'є, не гуляка, ніколи не вступа в запальну суперечку, особливо із старшими (тут вона мала на увазі насамперед себе), запитають, бувало: "Ну, а ти що на це скажеш?" — тільки усміхнеться зніяковіло та плечима здвигне. Не чули, щоб він когось лаяв чи ображався на когось — всі люди хороші. Ну, та це мине. Життя поскубе — порозумнішає.
— Гарний хлопець, — казала мама. — Дуже ж тільки він непрактичний. Він і взимку ходить в отій жахливій футболці?
І, довідавшись, коли в нього день народження, купила Юркові костюм. Чистого синього кольору, в ледь видиму іскорку. І модну сорочку з краваткою.
Юрко ніяковів та відмовлявся, але тут уже втрутилась Яринка: "Ти що, хочеш маму образити?" — і погнала його до своєї кімнати: "Іди й перевдягнися. Ми хочемо подивитись на тебе".
Вийшов потім Юрко — хоч молися, хоч падай.
— Можна, ми прогуляємось трохи? — Так захотілось Яринці всім Юрка показати.
— Пройдіться, пройдіться! — Мама сама не могла одірвати очей од Юрка. — Черевики ще треба дістати пристойні.
Отак і ходив до них Юрко і рік, і другий, і третій, і став зовсім своєю людиною, і зарплату майже всю віддавав мамі, тож і харчувався в них, тільки й того, що не жив, і мама, коли була не в школі, а вдома, підкладала Юркові найласіші шматки, насипала тарілку з верхом: "Хай дитина хоч поїсть по-людському", — мала підозру, що дядько й тітка не дуже хлопця годують. Мама їх відпускала гуляти хоч і до півночі, тільки щоб попереджали завчасно, і Яринка не раз ще літала з Юрком на той острів, колишню Вигурівщину, де жив до війни люд веселий та ще й волелюбний. Розповідають, уночі туди не кожен піде — і досі траплялися ледь помітні фундаменти колишніх осель, і прозорі голоси їхніх мешканців тихенько лунали в темряві, бо ніщо не зникає безслідно на оцій раз у житті даній землі, такій прекрасній невимовно, що тільки приглянься, прислухайся — і тобі більш нічого не треба. І вони, у взаємних обіймах завмерши, прислухалися до тих голосів, до того ледь чутного гомону, до веселого щебету тогочасних дітей, які давно уже стали батьками, а то й, гляди, подіділи й побабіли і вигойдують уже власних онуків, передаючи їм і вдачу, і мову свою, і пісні та казки, без яких неможливе жодне дитинство. А поруч ходили закохані пари, виникали під деревом кожним і, погойдавшись прозоро, розчинялись у повітрі, поступаючись місцем іншим, — лиш війне легким вітерцем та ледь чутно розсиплеться сміхом. "Ти чув?" — пошепки запитає Яринка, боячись потривожити хисткі оті тіні. Іще ніколи, здається, не була такою щасливо наповненою.
Повертались завжди через один і той же міст, і їх уже знали всі міліціонери, що чергували на ньому, а отой, молоденький, з їхніх перших відвідин, не втомлювався козиряти — так йому в душу запав поцілунок Яринчин. І вона ладна була обцілувати цілий світ, аби поруч завжди був Юрко.
А ще його крила. Такі ніжні й м'які, що хотілось весь час дотикатись до них руками.
А ще відчуття лету, ні з чим незрівнянне, що проймало кожну клітину. І потім ще довго бриніло у тілі.
— Коли ми вже будемо разом? Коли? — питала в такі хвилини Яринка. І додавала серйозно: — От візьму тебе й не одпущу! Ти чуєш чи ні?! — І ногою притупувала, бо він більше мовчав, усміхаючись, більше слухав її, аніж сам говорив, і це іноді сердило Яринку.
Отак Юрко і ходив три роки підряд, що пролетіли, як день, а на четвертий вони побралися. Не було ні машин з ляльками на радіаторах, ні банкету ресторанного, ні запрошених з усього міста гостей — Юрко сказав навідріз, щоб не робили з весілля вистави, і хоч Яринка в душі жалкувала за отією "виставою", бо яка наречена відмовиться покрасуватись перед гостями весільними, в неї таки вистачило здорового глузду зрозуміти, що тут Юрко не поступиться. Тож уже вдвох одбивались од мами, поки мама махнула рукою: "Робіть, як знаєте. Що за діти пішли ненормальні!" Мама, яка сама не їздила на машині до загсу, не скликала на бучне весілля гостей, навіть сукні весільної не шила, бо тоді ще не до того було, — мама хотіла хоч у дочки відсвяткувати свято, яке приходить лише раз у житті: ви помічали, як молодшають усі матері поруч зі своїми пошлюбленими дочками? "Хоч і в хлів ідіть розписуватись!" — Під гарячу руку мама могла й не таке сказати, і вони покірненько пішли — триста метрів — не в хлів, а до загсу, і пішки повернулись, і посідали за стіл, де тільки мама й тато, тітка й дядько: не запросили навіть подружок і друзів. І випили шампанського, і вислухали всі тости, і ступили до своєї кімнати.
Яринці здалося, наче вона вперше зайшла сюди — з невідомим їй хлопцем, який став її чоловіком. Вся кімната ще дихала цнотою дівочою, а разом з тим у ній вже щось мінялось, щось безповоротно втрачалося, щось нове набувалось. Яринка, незвично притихла, повернулась до Юрка і пильно подивилась на нього.
А він усміхнувся і тихо спитав:
— Гірко?
— Гірко, — прошепотіла Яринка і, заплющивши очі, підставила губи.
— Гірко? — спитав він удруге, і вона охоче погодилась, що таки гірко.
— Гірко? — і втретє спитав і коли поцілував її втретє, то Яринка трохи не розплакалась.
— Ох, гірко! — щасливо зітхнула вона, не думаючи, не гадаючи навіть, що невдовзі їм стане гірко насправді, так гірко, як ще ніколи в житті. Бо мама побачить Юркові крила.
Як не стерігся Юрко, а одного разу таки забув накинути защіпку на двері до ванни. Стояв саме під душем, а мамі теж припекло умиватись, то й одчинила спрожогу двері.
— Ой, пробачте!
Юрко так і присів, а потім, нашвидкуруч витершись, проскочив до кімнати. І довго шепотілися: помітила мама чи ні.
Помітила!
Яринка одразу ж те зрозуміла по маминому приголомшеному вигляду.
Вдень, коли Юрко ще був на роботі, підступила до Яринки з допитом:
— Що то в нього на спині?
— Де саме? — спробувала відкрутитись Яринка.
— На спині, де ж іще!
— Ну...