Як вона їм усім заздрила! До болю, до сліз.
— За кордоном, — відповідала жінкам, що цікавилися, де її чоловік. — Поїхав на заробітки.
— Хоч пише звідтіль?
— Пише.
— Ото буде, як повернеться, радість!
Від отих усіх розмов хотілося плакати.
Ледь дочекалась, поки вийшла з лікарні. З пакуночком, що віднині їй — найдорожчий у світі. Все йому була готова віддати, все йому в жертву принести.
І яким же затишком дихнула їхня скромна, на дві кімнати, хатина! Як мило всміхнулася до неї невеликими своїми віконцями! Зайшла, роздягнулася, взяла з маминих рук пружне тільце — істотку, яка не мала ще й імені, з такими ясними озерцями, що важко було їх і назвати очима, пригорнула, подумки заспівала до неї: "А нас не хотіли... А ми все одно появились... А ми будемо жити..."
Будемо жити.
Як?
Де?
Не знала поки що й сама.
То вже пізніше, коли минув майже рік і настав час серйозно подумати, як жити далі, надумається таки йому написати. Поздоровить із дочкою, хоч вона йому, напевно, й не дуже була потрібна, повідомить про свій намір повернутися до міста. Все ж мала фах, а також і роботу, яку не хотіла втрачати. Та й дочці там краще буде навчатись. (Аж он куди сягнула думками!) До нього не приїде, хай не переживає, між ними все кінчено. (Кінчено?.. Отак уже й кінчено?.. Ледь утримається, щоб не розплакатися). Тож як тільки приїде, подасть на розлучення, так буде краще, а квартиру доведеться розміняти на дві, бо їм же треба десь жити. Не захоче — доведеться звертатися до суду.
Довго мучитиметься, як закінчити лист. Чомусь здавалося, що від останньої фрази залежатиме все. Обіймаю, цілую? Ці слова тепер не годились. Кого обіймать, цілувати? Врешті виведе: "Оце поки що й усе". Ще й підпишеться: ім'я, прізвище. Дівоче. Наче вони вже розлучені.
Почитає батькам. Мати, звісно, заплаче: "Може, дочко, ще якось обійдеться..." Тато ж скаже рішуче: "Правильно робиш! Рвати так рвати — менше болітиме!" Сама віднесе листа до сільради, вкине до поштової скриньки. "От і все", — скаже сама собі: було таке відчуття, наче за нею все обвалилося. "Що ж, це, може, й на краще".
І перед очима чомусь стоятиме не він, а квартира. І підлога, й шпалери, які вони стільки разів переклеювали, й лунатиме шкряботіння — циклею, по паркетинах, з ранку в ранок, з ночі в ніч, яке, мабуть, переслідуватиме її до самого скону.
III
Його ні засмутив, ні стривожив її раптовий від'їзд: був навіть радий. В останній час усе частіше й частіше, з маніакальною наполегливістю, приходила одна й та ж думка: як добре було б, коли б з нею щось скоїлося. Щоби взяла й зникла геть із міста. Щоб якась сила (потойбічна, космічна) перенесла її на край світу, звідки вона не повернулась би.
Переносив її подумки в Сибір, на Курили, в Арктику, в Антарктиду, а одного разу навіть на Місяць. Отак, без супутників чи якихось там "Челенджерів": чик — і на Місяці! Що там з нею станеться — так далеко думка його не сягала. Головне — щоб не вернулася до нього.
Потім стався випадок, після якого його думки набули більшої вірогідності: був свідком аварії. Повертався саме додому (пішки, жорстоко економлячи кожну копійку), як на його очах, буквально за три метри попереду, якийсь школярик стрибонув з хідника на бруківку. Чи надумався перебігти вулицю, чи ловив м'яч, що вирвався з рук, тільки скочив під першу ж машину, які сунули вулицею: скрегіт гальма, наче дерлось залізо, жіночий наляканий зойк і дитячі — під колесами — ноги. І розпачливий крик водія, молоденької жінки, яка вискочила з машини:
— Я не винна!.. Не винна!..
Той крик переслідував його до самого ранку.
А серед ночі прокинувся, наче од поштовху: здалось, що її нема вдома. Не прийшла, бо потрапила під колеса машини. Не пасажирської — МАЗа. Звичайно ж, МАЗа — багатотонної громадини, з-під якої ще нікому не вдавалося вибратися живим-неушкодженим.
Сів на ліжку, прислухався. Тиша стояла така, що чутно було, як паркетини потріскували. Звівся, обережно пішов до кімнати, в якій ще недавно вони спали разом, в якій ось уже п'ятий місяць вона спить без нього.
Спить? А може, й не спить. Може, її там уже й немає...
Побачив одразу ж колеса, велетенські колеса і її непорушні ноги.
Підкрався до дверей, прислухався: ні звуку. Потягнув обережно на себе — двері зойкнули, як ота жінка на вулиці. "Ой, хто там?" — її наляканий голос. Відскочив, наче його щосили штовхнули в груди. Подався до своєї кімнати, пірнув у постіль, завмер.
Чув, як вона вийшла у вітальню. Ввімкнула світло: погано причинені двері мов освітилися прожектором. Промінь світла, гострий, як бритва, різонув по очах. Щосили заплющився, прикинувся, що спить.
Пішла не до нього — в коридор. Поторготіла ключами — перевіряла замки. Потім щось довго робила на кухні. А він усе лежав, зачаївшись, і думав похмуро: "Така під МАЗ попаде!.. Як же!"
Бачив потім не раз її під трамваєм... або під тролейбусом... Як вона, спіткнувшись, падає — зникає од нього назавжди. Уява малювала картини не менш, мабуть, реальні, аніж ті, які траплялися насправді, коли людина потрапляє в аварію. Йдучи на роботу чи повертаючись, не раз зупинявся біля трамвайної колії, особливо коли йому навздогін мчав трамвай: дивився як заворожений на дві блискучі рейки і важкі колеса, що набігали на них, — з-під таких не порятуєшся!.. Згадав якось про Анну Кареніну — не заспокоївся, поки дістав у бібліотеці роман Толстого й кілька разів прочитав оте місце, де головна героїня стрибає під поїзд... Тож і її кидав під поїзд, бо могла опинитись і на вокзалі, зустрічаючи когось чи проводжаючи, хоча б і отого свого братика, який замалим не сів йому на шию...
А час ішов, і не за горами той день, коли вона ляже в пологовий будинок. А потім появиться — не сама, із пискуном — у квартирі. Пелюшки і соски, вічний крик і вічний неспокій, і йому вже не буде тут місця, він буде тут зайвий, він, що зробив тут усе, вистраждав до паркетини останньої, до останнього цвяха в стіні, буде тут зайвий.
Тож він по-справжньому зрадів, прочитавши її записку: лихо, яке мало от-от звалитися на нього, поки що пройшло стороною.
Поки що...
Не хотів навіть думати, що буде потім. Мав кілька місяців, а може, й рік, коли міг, що захоче, робити в квартирі, а тут саме трапилися ванна і раковина, перед якими і святий би не встояв.
— Послухай, старий, я чув, що ти ремонтуєш квартиру?
— А що? — підозріливо: не любив ні з ким про це говорити, особливо на службі, щоб не нав'язалися часом із відвідинами. Ревнував уже, здається, квартиру й до сонця, що безборонно заглядало у вікна.
— Та розумієш, я теж ремонтую. Замовив у кількох місцях імпортну ванну... Знаєш, як таку важко дістати?.. Ну й привезли: спершу одну, а потім другу. То незручно було відмовлятися — довелося взяти й цю. А нащо мені дві? Я про тебе й подумав...
— Колір? — спитав він, аби запитати: у нього вже стояли імпортні ванна й раковина, влетіли в копієчку, в боргах був по вуха. Скаже: блакитна, відповість, що блакитна йому не потрібна. Біла — шукає блакитну.
— Чорна.
— Чорна? — Про чорну він і не чув.
— Красуня — очі вбирає!
— Чому хочеш продати? — ще підозріливіше.
— Так я ж ту вже поставив! Не зривати тепер.
Було схоже на правду.
Зацікавлений, погодився сходити подивитися.
Краще й не йшов би! Те, що він побачив, було на грані фантастики. Чорна казка, за яку не жалко віддати й життя! Гладив, милувався — не міг одірватися.
— Береш?
— За скільки? — І в роті вже пересохло.
— Та за її ж ціну. Скільки заплатив. Зайвого мені не потрібно.
"Хитруєш!" Не міг повірити, щоб отаке чудо можно було придбати за ту ж ціну, що в магазині.
Згадав свою ванну. Салатну, теж імпортну, яку не так давно й поставив. Попобігав за нею, за раковиною та унітазом, щоб усе було одного кольору, перезнайомився з усіма вантажниками магазинів сантехніки: обіцяли, за носа водили, він уже втратив надію, коли задзвонив телефон і пропитий голос сказав, щоб завтра о десятій нуль-нуль був у магазині: привезуть. Не спав майже всю ніч. Відпросився на роботі, о пів на десяту був уже під магазином. Шостим у черзі: служба інформації працювала не тільки для нього.
Довелося попостояти: ванни привезли після обіду.
А тоді довелося діставати й кахлі. Бо ті, що були, вже не личили.
Дістав, обличкував знизу до верху, ще й підлогу виклав. Потім зайшов: як у храмі...
— То береш?
Зітхнув, одірвав нарешті од ванни долоню:
— Узяв би, так уже є... Не так давно поставив... Та ти не журись — продаси!
— А чого б я журився? Звісно, продам! Свисну — з руками відірвуть!
Що відірвуть — не мав жодного сумніву. Повертався додому, а перед очима — все ванна. Чорна спокусниця. А як у квартиру зайшов, як заглянув до ванни, як уявив її, оту, чорну, на місці цієї і сліпучо-білі кахлі довкола, то й зовсім утратив спокій. Таке, хоч вертайся біжка та забирай, поки хтось не вихопив.
Але де взяти гроші? Де?
Ліг найнещаснішою в світі людиною.
Спав не спав — різко схопився. Та цю ж можна продати! Хоча б сусідові, який живе на третьому поверсі. Що заходив якось, прицмокував. Допитувався, де дістав, чи не можна і собі розжитися.
Купить, обов'язково купить! На плечах однесе.
Так заснути й не міг. То боявся, що заспить, прогавить сусіда, а то раптом надумався, що його співслужбовець уже ванну продав. Врешті, відчуваючи, що більше не витримає (була шоста година), набрав його номер.
В трубці довго не відповідало, потім пролунав заспаний голос:
— Слухаю.
— Це я! — В нього вже й долоні спітніли. — Так я забираю!
— Кого забираєте?.. Хто дзвонить?
— Та ванну ж! І раковину... Що вчора дивився. — Завмер, боячись почути, що вже продані.
— Котра година?
— Шоста.
— Слухай, старий, а ти не міг подзвонити опівночі?
— Продали? — обірвалося в ньому.
— Годині хоча б о другій...
— Так я ж про ванну...
— Та стоїть твоя ванна, нічого з нею не скоїлось! Тільки це не значить — серед ночі піднімати людей! До зустрічі!
Клацнуло, запікало сердито і часто, а в нього — гора з плечей: не продали!
Сьогодні ж, ще до роботи, дістане машину й перевезе. Віддасть гроші потім, умовить почекати день-два, поки продасть цю: вирішив зранку й до сусіда заскочити. Забере з дорогою душею.
І коли привіз чорну красуню і такого ж кольору раковину, і вмурував, і дістав білі кахлі та облицював стіни, а підлогу вже виклав чорними, коли вперше заліз у ту ванну: біле тіло в чорній мушлі казковій, плескався — не міг ніяк вилізти, коли потім зайшов до туалету й побачив салатний унітаз і стіни салатні — зрозумів, що не заспокоїться, поки не дістане й чорного унітаза.
Це буде вінець, останній мазок, без якого картина ніколи не буває викінченою.
Цього разу довелося бігати ще більше, чекати ще довше: унітази завозилися тільки в комплекті з ваннами й раковинами.