Олії по двадцать. Картоплю смажити, приготувати котлети. Ти переливаєш завжди, а треба вчитися жить економно.
— З піпетки капати, чи що? — тепер уже образилася вона.
— Піпетки не треба — зроблю мірки. З мірки ніколи не наллєш більше, ніж потрібно. То як?
Вона не відповіла — на очі навернулися сльози. Уявила себе біля плити, обставленою мірочками й мірками. А не вистачить? А підгоратиме? А перекинеться? В неї вже наперед затрусилися руки.
— Ну от, я так і знав! — сказав він із досадою. — Тут ночі не спиш, думаєш, як краще зробити, а вона мені — сцену!.. Та пропади воно пропадом! — Змів зошит із столу, пішов з кімнати. І вже там, у спальні, шамотів сердито ковдрою.
А їй від того ще дужче захотілося плакати. Сльози лилися самі, гірко й солодко, вона вже не знала, як їх зупинити: адже це вперше він отак на неї нагримав!
Переплакавши, вмилася холодною водою, пішла до спальні. Відчувала і власну провину: він же не про себе дбав — про спільне. Їй теж хотілося мати паркетну підлогу, отаку, як у Лубенків, якби ж тільки не оті мірочки. І потім: купувати в магазині на грами: "Двадцять грамів масла... Сорок олії..." Засміють!
Він чи то спав, чи то прикидався, що спить: лежав, одвернувшись до стінки, хоч нічник і не вимкнув. Роздяглася тихенько, обережно залізла під ковдру. Довго лежала, чекаючи, що він до неї повернеться. Врешті не витримала, сама притулилась до нього:
— Пробач, я більше не буду. — Ледь втрималася, щоб не розплакатися знову.
Коли помирились, і погасили нарешті нічник, і лежали рядком, як ніколи дорогі одне одному, він, хоч вона вже з усім наперед згодилась, заходився ще раз її переконувати:
— Всього рік потерпимо. Незчуємось, як і мине. А там заживемо знов по-старому. Хоч щодня в кіно. — Досі вони не пропускали жодного фільму.
— І будемо купувати морозиво? — Над усе любила морозиво: могла з'їсти три порції за один раз. Може, тому, що до вісімнадцяти років майже ніколи не ласувала морозивом. Морозиво асоціювалося в неї із святковими поїздками до міста, коли вона заздрила міським дітям, які щодня могли їсти ці ласощі. "Ти сама, як дитина!" — сміявся він з неї, бо вона спокійно не могла пройти мимо ятки з морозивом. І щонеділі обов'язково водив її в невелике кафе на Хрещатику. В найбільшу спеку тут завжди стояла прохолода, в металеві вазочки накладалися різнокольорові кульки: полуничне, апельсинове, шоколадне, пломбір. Щоб продовжити насолоду, вона брала манюсінькими порційками — крихітною пластмасовою ложечкою — і зітхала від повноти почуттів.
А тепер доведеться рік не куштувати морозива!
— Не обов'язково брати продукти щодня, — лунав його заспокійливий голос. — У нас є холодильник, будемо набирати на десять днів. Тож не треба вибивати чек на двадцять грамів масла чи просити сорок грамів олії...
Вона зараз ладна була з усім, що б він не сказав, одразу ж погодитись: так затишно лежати на його зігнутій в лікті руці!
"Мені дуже повезло, — думала розчулено. — Не курить, не п'є, на інших навіть не гляне. Чого ж мені ще треба?"
— Поцілуй мене. — Мала остаточно переконатись, що він на неї пересердився.
І коли він її поцілував, обережно, майже по-батьківськи, вона, щаслива, заснула.
Паркет мав бути тільки дубовий. Лише дуб, коли його обробити як слід, набирає з роками благородного світло-коричневого кольору. Старанно процикльований, покритий прозорим лаком, взятий у світлі плінтуси, як у рамку, він матиме вид стародавньої картини, яка вийшла з-під руки майстра вісімнадцятого, а то й шістнадцятого століття. Недаремно ж тепер у моді меблі приглушених, спокійних кольорів.
— Я б нізащо не погодився послати такий, як у Лубенків. Не квартира, а клуб!
Надумавши замінити підлогу, він усерйоз зайнявся паркетом. Діставав які тільки міг книжки, ходив по новобудовах, придивляючись, де який стелять і як, знав уже не одного майстра, і вони його знали: їм подобалось, з якою серйозністю цей далеко ще не літній чоловік приглядається до їхнього ремесла, так придивляється, мов сам збирається його освоїти. Набрів нарешті на паркетного аса, віртуоза з золотими руками, який до того часу, поки не спився, слав лише в урядових будинках, а нині працював у жекові, страждаючи люто від того, що доводиться мати справи чорті з чим, а не зі справжнім паркетом ("у хлівах тільки слати!"), поступово з ним подружившись, домовився, що той їм оновить підлогу в квартирі. Запросив навіть додому, не пожалівши десятки з куцого їхнього бюджету, і Петрович, випивши разом із хазяїном, переміряв кроками площу ("Шістдесят... Тютілька в тютільку")... Петрович на прощання сказав:
— Діставай тільки дубовий. Постелимо — й міністри такої підлоги не матимуть.
— Він і проциклює? — спитала вона, коли провели Петровича. Теж освоїла дещо, та й як не освоїти, коли щовечора тільки й розмов що про паркет. Давно уже примирилась із отими мірочками й мірками: чекала не могла дочекатися, коли закінчиться пісний оцей рік із пустими супами й картопляними котлетами, із черствим хлібом (він помітив, що черствий хліб менше йде) і перловими крупами: голова йшла обертом, коли думала, що готуватиме завтра, а щоб заспокоїти батьків, які всерйоз занепокоїлись, що вони з собою роблять, з могили і то кращі встають, пояснили, що сіли на спеціальну лікувальну дієту ("Ви скоро на ній і лежатимете! Гляньте на себе: шкіра та кістки!"). На дієту оту посилаючись, відмовлялись ходити в гості, у свою чергу, не кликати до себе гостей. — Він і поциклює? — запитала вона, ладна й молитися на Петровича, лиш би той пошвидше послав підлогу і минув жахливий цей рік, бо їй уже починало здаватися, що не буде йому кінця-краю.
— Циклюватиму сам. Хоч трохи зекономимо.
— Зумієш?
— Зумію, не бійся. Нічого тут страшного немає.
Він, виявляється, уже пробував циклювати — під пильним оком того ж Петровича. Виходило не гірше, ніж у інших, а коли заходиться коло своєї підлоги, то, може, ще й краше: своє ж, не чуже. Вже й циклі замовив, точнісінько такі, як у Петровича: із спеціальної сталі, гострі, як бритва, куди до них магазинним, магазинними тільки халтурити, вибиваючи зайві карбованці з хазяїнів, які нічого не тямлять. Вже міг би прочитати цілу лекцію, як треба циклювати підлогу, бо до кожного дерева потрібен окремий підхід, то тільки невігласові здається, що все одно по чому проходитися циклею: по дубові, букові чи по тій же сосні. В нього й долоні свербіли — пошвидше взятися за справу, і коли одного вечора приніс виготовлені циклі, то бавився ними, як дитина. І чекав не міг дочекатися паркету.
Та ось нарешті минув дванадцятий місяць, і була зібрана сума, потрібна для того, щоб придбати паркет, ще й заплатити Петровичу.
По паркет поїхали вдвох у суботу на склад.
Склад цей їй уявлявся таким: вони вибирають потрібний взірець, як в універсамах, платять гроші, й продавець підводить їх до акуратної гірки. Лишається тільки найняти машину. Але він, що встиг уже побувати чи не на всіх складах Києва, одразу ж майнув на розшуки бригадира, сказавши їй почекати біля контори.
І вона стояла, приголомшена, бо те, що побачила, аж ніяк не в'язалося з тим, що їй малювала уява.
Величезне подвір'я було вщерть завалене деревом: гори дощок, еверести обаполів. Лежали, зв'язані дротом в грубезні пачки (тільки багатотонному кранові таку пачку підняти!), а поміж ними у вузеньких проходах, ризикуючи бути на смерть заваленими, в марній надії відібрати дошки на підлоги чи стелі снували мурахами люди. І скрізь висіли оголошення, що будматеріал, поки його не розберуть, не продаватимуть.
— Спеціально, паразити, у паках тримають! — лаявся чоловік, зарослий щетиною. — Я вже другий тиждень ходю. Міліції на них, хапуг проклятих, немає!
— Як же вони торгують? — не розуміла вона: бачила купи акуратно складених дощок, на яких біліли написи: "Продано".
— А отак і продають: по десятці за куб! Даси на лапу — нависмикують, скільки тобі треба. А не даси — до судного дня ходитимеш! Бачили, на чому вони під'їжджають? У кожного "Лада", по вісім тисяч. Де тільки та міліція ходить!
Поки вона слухала озлобленого цього чоловіка, він шукав бригадира. Вже давно зрозумів: поки не домовиться з бригадиром, паркету не матиме. Паркет-то був: будь ласка, бери! Але що то за паркет! Лежав, мабуть, з часів царя Гороха. Всі дощі, всі сніги та вітри полишили на ньому невигубний слід: жалюгідні дощечки, почорнілі, потріскані, обкидані цвіллю. "Доведеться дати на лапу", — сказав він ще вдома дружині. — "На лапу? За віщо?" — "За паркет. Щоб дали, який нам потрібен". — "Скільки?" — "Боюсь, що карбованців шістдесят. За метр по карбованцю". — "А дешевше не можна? Шістдесят карбованців! Двадцять днів жити!" — "Не знаю. Спробую поторгуватися. — Йому самому до сліз було жалко грошей, які дісталися такою дорогою ціною. — Тільки боюсь, що нічого не вийде! Там такі шакали працюють..."
Бригадира, якого всі звали Стасиком, попошукав: щойно був тут і вже зник в лабіринті дощок. Застукав під парканом: Стасик, двометрове дитя в ковбойці та джинсах, в сандалях на босу ногу (сорок шостий розмір, не менше), одбирав саме шифер. Поруч переступав з ноги на ногу опецькуватий чоловік із портфелем під пахвою.
— Цілий бери, Стасику! — просив слізно він.
— Відійди, не мішай! — Хоч чоловік був удвічі старший од нього, Стасик звертався до нього на "ти". Він усім "тикав", навіть якомусь відставникові з погонами полковника, і той це сприймав як належне. "От дає!" — захоплено дивилися на нього підлеглі.
Зачекавши, поки Стасик покінчив із чоловіком, торкнув шанобливо за руку:
— Стасику, на хвилинку.
Витираючи об джинси долоні, Стасик пішов за ним слідом.
— Чого тобі?
— Мені потрібен паркет.
— Паркет усім потрібен, — відповів Стасик.
— Мені дуже потрібен! Шістдесят метрів. Квадратних. — Поспішав, боячись, що хтось підійде і переб'є їхню розмову.
— Ти ким працюєш? — поцікавився Стасик.
— Інженер...
— Інженер... — Очі Стасика одразу ж збайдужіли. — Он бери, який є.
— Мені потрібен дубовий. Шістдесят метрів. Я нічого не пожалію.
У Стасикових очах знову проснулося зацікавлення:
— Десятку даси?
— За шістдесят? — він боявся повірити.
— За шістдесят шукай в іншому місці. А в нас по десятці за метр.
— За метр? Ти здурів?
Стасик і не подумав образитись.