"Тут буде мій кабінет", — сказав поважно онук. "А може, дитяча?" — запитала лукаво онукова.
"Ти що? — стривожився він. — Ми ж, здається, домовилися". — "З тобою й пожартувати не можна". — "Такими речами не жартують. Одні жартували, жартували та й дожартувалися". — "До чого?" — "До бебі. Та не до одного, а до двох". — "Нам би хоч одного". — "Встигнемо. Ми ж домовилися". — "Ну, годі, — сказала вона. — Не вистачало в такий день посваритись. Кабінет то й кабінет..." І якась аж збайдужіла повернула до спальні. "Будемо лягати?" — спитав він, ідучи вслід за нею до спальні. "Будемо... Ох, як я натомилась!.. Бідний дідуньо..." Звичними рухами перебила подушки, послала постіль. Засміялась. "Ти чого?" — "Ніяк не можу звикнути, що ми з тобою самі. Не треба заставляти стільцем двері до спальні". — "Батьки, здається, не підглядали", — відповів він, трохи образившись. "Ще чого не вистачало! Та все ж нарізно краще. Ти, може, не згоден зі мною?" Вона саме звільнилася од сукні, і для нього то був найпереконливіший аргумент. "Згоден", — прошепотів він, притискаючи щосили дружину. "Пусти, божевільний! — засміялася вона. — Світло ж..." — "Хай буде. Я ще жодного разу не бачив тебе отакою..." — "Якою?" — "Отакою..."
— Ти врешті вимкнеш світло? Чи до ранку отак і горітиме?
— Зараз.
Знехотя звівся, пішов до дверей, де чорнів вимикач.
"Яка в нього красива постава! — подумала вона. — Якби не ота лисина... Невже вона в нього буде така ж, як у його татуся? І чого мужчини лисіють?"
"Яке в неї розкішне волосся! — думав він, повертаючись: навіть темрява не заважала йому бачити її всю, до останнього нігтика. — Жодна жінка не має такого волосся!"
Ліг, занурився у нього обличчям, у його єдвабну ласкавість.
"В мене найкраща у світі дружина!" — подумав, уже засинаючи.
Згодом, коли минуло п'ять років, він уже так про дружину не думав.
За ці п'ять років у нього померла мати і народилась дочка.
І
Мати померла тоді, коли вони клали паркет.
Досі їх задовольняв лінолеум. По ньому так приємно було ступати, вставши зі сну, він холодив гарячі підошви, а ввібравши протягом дня в себе тепло, яке щедро лилося з вікон, допізна струмував тим теплом: жива, ласкава субстанція, розлита по всій квартирі. Вона ж особливо не могла навтішатись підлогою, яку так легко прибирати, — ні мастики, ні щіток, провела вологою ганчіркою, і все, — обоє були переконані, що кращої підлоги їм і не треба, і коли б не Лубенки, їм і на думку не спало б міняти лінолеум.
Але Лубенки теж одержали квартиру, навпроти, правда, не трикімнатну, а дво-, бо не мали такого діда, зате їхній татусь завідував овочевою базою і не міг дістати хіба що піску червоного з Марса чи морської піни з Венери. Та й то тільки тому, що туди ще не літали пасажирські або вантажні ракети.
Він не дуже хотів і йти на те новосілля, це ж треба купувати подарунок, а вони вже починали економити кожну копійку: його батьки зняли всі заощадження, щоб сплатити перший внесок на кооперативну квартиру, а її, сільські вчителі, жили від зарплати до зарплати, та ще й мали довчити двох її молодших братів. Та й хто вони, зрештою, йому, оці Лубенки, могли б запросто прожити й без них, коли б дружина Лубенкова та не була її інститутською подругою. "Ну, гаразд, — сказав він, — якщо тобі вже так хочеться... Тільки що ж ми їм понесемо?" І вона, зраділа, цьомкнула його в щоку (як вона потім докоряла собі, що наполягла: здавалося, що все почалося саме з того новосілля), і потім майже всю суботу ходили удвох по магазинах, шукаючи подарунок не дуже дорогий, але щоб на вид і не дешевий. Врешті придбали в комісійному бра — за двадцять карбованців, в магазині це бра коштувало значно дорожче, але це чи то мало якийсь малопомітний дефект, чи його власникові терміново були потрібні гроші, та вони, власне, цим і не цікавились: бра було нове-новісіньке, мов щойно розпаковане, їм уже й жалко було нести, коли приміряли в себе над ліжком, але втішилися думкою, що зате не доведеться червоніти. Червоніти, однак, довелось: подарунок їхній виявився найбіднішим, бра загубилося поміж імпортними люстрами і кришталевими світильниками, що пахли не десятками — сотнями, розкішними вазами і японськими сервізами. Був навіть бельгійський, на всю стіну, килим, не килим — картина, подарований, щоправда, батьками, про такий тільки мріяти, але навіть не килим зіпсував остаточно їм настрій, особливо йому, і не те, що їх бідненький дарунок був недбало покладений на спеціальний стіл ("Дуже мило, правда ж, Вітасю?" — "Ага", — ледь ковзнув поглядом Вітась), зіпсувала остаточно їм настрій підлога, на яку страшно було й ступати з порога: кольоровий, покритий лаком паркет, що віддзеркалював усі предмети, які стояли в кімнатах. Може, тому в коридорі були вишикувані пантофлі на товстій повстяній підошві, як ото в музеях, не менше десяти пар пантофлів ("Не треба роззуватись!" — але всі роззувалися, розуміючи, що оте "не треба" говорилось для красного слівця). Вони теж обоє роззулись, і кожного вечора йому спадала на думку одна й та ж фраза, яку він чи то вичитав, чи то од когось почув: "Кожна квартира починається з підлоги", і він, уже за столом, прошепотів на вухо дружині: "Бачиш, що таке справжня підлога!" — і на душі в нього було дуже незатишно, бо раптом відчув себе, із своєю підлогою бідненькою, обділеним долею.
А тут долили гіркого ще й гості, всі в наймоднішому, в імпортному, навіть прикраси на їхніх дружинах були закордонні, хай навіть копійчані, але — закордонні, корчили з себе новітню еліту, що зібралася на раут, і розмовляли з ними, двома, єдиними не в імпортному, якось зверхньо й аж знехотя, всім своїм видом даючи відчути ту відстань, яка пролягає між ними ("Що?.. Я вас слухаю, — ледь слова вимовляючи. — Ви так думаєте?.. Можливо, можливо... Да, Джо, — одвернувшись й одразу ж забувши про ваше існування, — не запізнися завтра на теніс"). Вони й називали одне одного тільки іноземними іменами, в душі, мабуть, жалкуючи, що не можуть і розмовляти по-іноземному: рідна мова коробила їх аристократичний слух. Він злився все більше і, до кінця не досидівши, смикнув сердито дружину: "Пішли!" "Мері, Джо! — плювався вже дома. — Та чого б вони варті були без своїх татусів!" — "А ми?" — спитала дружина. "Що — ми?" — "Нам же теж батьки придбали квартиру". — "На чесно зароблені! — закричав він сердито. — Мої батьки за все життя жодної копійки не вкрали!" — "Чого ти кричиш?" Але він її вже не слухав: "Не смій ставити моїх батьків на одну дошку з їхніми!" — "Та звідки ти знаєш, що їхні батьки крадуть?" — "Знаю. На чесно зароблені гроші такий килим не купиш... Тут і обехеесу не треба... А паркет..." — "Що — паркет?" — "Та ти хоч помітила, який у них паркет?" — вигукнув, уражений сліпотою дружини. "Паркет як паркет, — стенула плечима вона. — Світлий". — "Світлий! — передражнив він її. — Такий паркет кладуть лише в палацах культури. Або в музеях. Кожна паркетина загорнена в папір". — "Його що, з-за кордону везуть?" — "Не цікавився, не знаю, — буркнув він. — Все одно він нам не по кишені. Ми гроші не крадемо". — "Ну, годі! — не витримала врешті вона. — Хай вони трусяться над своїм паркетом. Зате в нас трикімнатна квартира". — "Тільки й того!" — відповів невдоволено. Глянув на підлогу з лінолеуму — жити не схотілось, такою та підлога здалась убогою. Досі просторі кімнати мовби аж стислися, а стелі опустилися донизу. І стелі, й стіни, побілені наспіх, і дешевенькі шпалери аж кричали про їхню убогість.
Спав погано: не давала спокою підлога.
— Послухай, — сказав за сніданком. — Нам таки доведеться послати паркет. Я на цей лінолеум уже й дивитися не можу!
— За які гроші? — поцікавилась вона.
— Гроші будуть. — Він уже все, виявляється, продумав. — Було б лише бажання.
— Де ж ти їх візьмешь? У батьків?
— Ні, не в батьків... На батьків мало надії. Сотню-другу ще зможуть підкинути, але на більше розраховувати нічого.
— На моїх теж...
— Знаю, — перебив нетерпляче. — Побігли, бо на роботу запізнюємося. Поговоримо потім. Я щось придумав.
По роботі, не встигли й до кімнати зайти, потягнув її до столу. Дістав зошит, поклав, розгорнув:
— Я тут дещо на роботі прикинув...
— Що це? — Дивилася на цифри, що вишикувалися в акуратні стовпчики, й поки що нічого не розуміла.
— Ти скільки одержуєш щомісяця? Чистими?
— Дев'яносто сім.
— Правильно. Ось у мене й записано: дев'яносто сім карбованців двадцять сім копійок. Ні більше, ні менше. А якщо їх поділити на тридцять, то буде три двадцять три. Ну, двадцять три копійки відкинемо, це якраз на тролейбус, тож лишається по три карбованці в день. Як ти думаєш, зможемо ми прожити на ці три карбованці?
— А твої? — Не знала, зможуть чи ні. Досі жили на її і його зарплати, і то частенько не вистачало: виручали батьки. То продуктів підкинуть, то десятку якусь...
— Мої будемо відкладати на паркет. Дивися сюди, — показав на іншу колонку. — Сто двадцать шість помножимо на дванадцять; Більше ніж тисяча п'ятсот! Якраз вистачить придбати паркет на всю квартиру. По двадцять карбованців метр, в нас шістдесят квадратних метрів разом з коридорами й кухнею. Такого, звісно, як у Лубенків, нам не дістати, той карбованців по двісті, не менше, але й по двадцять можна придбати досить пристойний паркет. Ще й лишиться заплатити майстрам... То як? Проживемо на три карбованці в день?
— Не знаю. Треба подумати.
— Що ж тут думати! — Лисина в нього почервоніла, як це траплялося завжди, коли він починав нервувати. — Дивися сюди! — Відкрив нову сторінку, що теж була акуратно списана цифрами. Вони були вишикувані в окремі колонки, колонки мали заголовки. Каліграфічним почерком виведені літери. "Жири", — прочитала вона. "Борошно". "Овочі". "Фрукти". "Цукор". "Чай". "Господарські дрібниці".
— Що це?
— Це я прикинув... Скільки нам потрібно для прожиткового мінімуму. Ось, наприклад, жири. Скільки нам потрібно масла на один день?
— Що ти питаєш — в тебе ж уже он написано!
— Я приблизно прикинув. А тепер раджуся з тобою. По десять грамів вистачить?
— Звідки я знаю! — їй досі не доводилося ділити масло на порції: брала, скільки було потрібно. А якщо з'їдали й ні на що було купити, то й без масла жили кілька днів.
— А кому ж тоді знати? — розсердився він. — Ти ж готуєш, не я!
— Може, й вистачить. — Він був на дев'ять років старший од неї, і вона його трохи побоювалась.
— Теперь ось олія...