На його честь

Анотація

Історія розповідає про наших пращурів: народи антського союзу, котрі ведуть боротьбу із ненаситною візантійською імперією та аварським каганатом. Одними з найпомітніших представників народу антів, котрі відомі кожному з нас – є князь Кий, його брати Щек, Хорив та їхня сестра Либідь. Однак книга, котра є повністю художнім витвором, намагається розповісти всім відому історію трохи з іншої точки зору, явивши всьому світу доказ того, що з самого початку існування Української нації наш народ приймав участь за боротьбу, вів справжню битву за виживання та місце під сонцем і завдяки таким видатним особистостям, як князь Кий нашому народу вдалося не тільки вибороти своє почесне право на існування, а й невід'ємне право на велич та єднання всієї нашої нації, котра зародилася у ті роки, коли кров лилася ріками, а поняття честі та гідності були лише чарівними образами з казок.

"Повість минулих літ":

"Поляни ж жили в ті часи окремо і володарювали родами своїми...

І були три брати: один на ймення Кий, а другий — Щек, а третій — Хорив, і сестра їхня — Либідь. Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, через що і прозвана вона Хоривицею.

І збудували вони городок в честь свого старшого брата й нарекли його Києвом. А навколо города був ліс і пуща велика, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими й тямущими, і називалися вони полянами, від них в Києві є поляни й до сьогодні. Деякі ж, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником, бо нібито тоді біля Києва був перевіз з тієї сторони Дніпра, тому й говорили: "На перевіз на Київ". Проте, коли 6 Кий був перевізником, то не ходив би до Царгорода. А втім, цей Кий княжив у роді своєму і ходив він до царя — не знаємо лишень до котрого, але знаємо, що великі почесті, як оповідають, віддав йому той цар, при якому він приходив.

Коли ж Кий повертався, прибув на Дунай і уподобав місце, і збудував малий городок і хотів осісти в ньому з родом своїм, та не дали йому навколишні мешканці. Отож і донині називають придунайці те городище Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ, тут і скончався. І брати його Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут померли."

Але чи не могло бути насправді все трохи інакше…

Глава — 1

Теплий осінній вітер колихав безтурботне листя, що вже добряче встигло покритися золотим відтінком з усіх своїх боків. Час плинув непомітно, однак наближення вечірньої пори відчувалося все сильніше та сильніше із кожною наступною миттю життя, що у поєднанні із хрускотом гілок та шелестінням листви допомагало зрозуміти лише одне: життя продовжується так само як і продовжує дути вітер, колихаючи волосся й останні стручки ще зеленої трави, котра ось-ось пізнає перші дотики білого снігу.

Сонце не квапилось пірнати за пагорби, але у глибині душі таїлася думка про те, що його хтось намагається поквапити. Питання лише одне: хто ж саме так спритно намагається позбутись від блаженних сонячних променів? Адже в житті нічого просто так не відбувається.

Хотілося б, щоб його квапили якісь невідомі друзі, котрі по скоріше бажають надломити у твоїй компанії хліб та запити його добрим червоним вином, котре зберігалося у діжках як раз для такого випадку.

— Було б добре, щоб тебе, сонце, квапили друзі. – Шепотом промовив Баян, дивлячись у далечінь на сонце, занурившись у свої власні думки, котрі були його найліпшими друзями та супутниками у цьому довгому переході до однієї з Дунайських застав.

— Що? – Трохи розгублено запитав його один із кінних командирів.

— Нічого… просто думаю про себе.

— Кінчай бормотіти воїне! Краще приготуй свого коня, скоро продовжимо свій шлях. Будь готовий.

— Так пане!

— Твоя розгубленість може вартувати тобі життя у бою, Баяне!

— Не хвилюйтеся, пане, мені вже доводилося бувати в бою. Під час сутички мене покидають зайві думки – є лише я, мій кінь, лук й колчан зі стрілами.

— Радий чути це хлопче. Я бачив тебе у битві, ти добрий воїн, однак завжди пам'ятай: Богам все одно на твої уміння, якщо вони побажають то можуть забрати до себе у будь-яку мить, в першу чергу їй хвилює твоя віра в них. Вір і вони будуть із тобою коли прийде час. – Погляд цього чоловіка, котрий пройшов вже десятки жорстоких битв за своє життя, став більш розуміючим, так як він, свого часу, так само як і цей молодий хлопець розкраював власний дух в ореолі безпросвітних думок все гадаючи про те ж саме: що його чекатиме там — за горизонтом або ж в гущавині лісу. – Що так бентежить твій розум, парубче?

— Нічого особливого, пане. Просто дивне передчуття. В останнє подібне навідувало мене кілька лун тому, перед крайнім боєм.

— Не переймайся так через це. Довірися Богам і вони тебе не покинуть. А як нам по дорозі зустрінеться ворог, то ми гостинно запропонуємо йому посмакувати нашими стрілами та списами, а після бою сядемо пирувати на ворожих тілах. Крім того бій нас чекатиме в будь-якому випадку, адже на заставі зараз неспокійно, ти повинен бути готовим до цього.

— Пробачте за грубість, пане, однак звучить не дуже благонадійно.

— Можливо… так ти зі мною?

— Авжеж!

До початку нового переходу ще залишався час. Їх нумерія була повною, тому налічувала близько чотирьох сотень чоловік. Це була чи мала ватага, що вірою та правдою своїх гаманців віддано служила великому імператору Візантійської імперії Юстиніану першому.

Ці люди не були раді комусь прислужувати, вони були людьми свободи, але життя має не добру звичку робити доленосний вибір за нас самих. Так само воно поступило й в цей раз, зробивши великих воїнів народу Аварів підданими імператора.

Ватага збиралася у продовження своєї дороги після короткого привалу. До застави було не так вже й далеко, але все одно передчуття більшості воїнів було доволі близьким до внутрішніх передчуттів парубка Баяна, котрий завжди відчував ймовірну біду за довго до того, як вона набереться мужності зазирнути йому в очі.

Як би там не було, однак кожен з цих людей вже встиг пролити кров та віч на віч зустрітися зі смертю. Війна була їх життям, а поле битви рідною домівкою, в котрій вони ставали ближче до своїх Богів ніж будь-де.

Але все одно, в цей день їх душі не були налаштовані на сутичку. Війна вміє втомлювати краще за малолітню та бешкетну дитину. Ці воїни бажали лише виконати свій обов'язок та повернутися до родин. Сьогодні їм усім хотілося вірити лише в те, що у їх ворогів було таке саме бажання, як і у них самих.

Міцна ватага, яку можна було б навіть назвати військом, запрягла своїх коней, склала весь недоїдений харч та вже почала поступово вирушати у дорогу. Ніхто нікуди не поспішав, хоча це не завадило б, так як блаженне сонце зі своїм яскравим промінням вже готувалося до того, щоб скрити своє обличчя за чарівними зеленими пагорбами у не менш чарівній далині.

Міцно тримаючи у своїх руках короткого списа, Баян підскочив на своєму коні трохи ближче до свого командуючого Кандика, котрий вірно слідував за Візантійським керівником самого війська Василієм.

Кожен з цих Аварів був видатним та мужнім воїном, бо знав як нести смерть своїм недругам з самого дитинства. Це чудово розумів і сам командуючий Василій, тому віддавав предводителю Аварів Кандику набагато більшу шану за ту, котру він міг би вимагати до самого себе, за що й отримував відповідну повагу не тільки від самого Кандика, але й від воїнів, що перебували під його керівництвом, котрі чудово розуміли факт того, що коли прийде час їх командуючий, що походив зі стародавнього міста Нікея, встане в бою разом із ними й буде битися до свого останнього подиху не зважаючи ні на що.

Нумерія стала рухатися трохи швидше, так як їх легко підганяли теплі подуви вітру, котрий колихав їх довге волосся іноді, навіть, відкидаючи його назад. Під копитами коней шерхотіло опале листя, що лежало там недоторканим вже не один день. Скоро дерева повністю перетворяться на голе тіло, котре будуть прикрашати одні лише гілки та пустота, що на них залишиться і так буде до тих самих пір поки самі дерева не прокриє товстим шаром пухнастого та білого, як величні засніжені вершини гір, якого в цих краях вже чекають з дня на день.

Кожен з Аварських воїнів вдягнений в добрі шерстяні одежі, деякі з них носять ті, котрі були добуті ними після вдалого наліту на враже поселення або ж здобуті після бою, однак такі як Баян носять звичайні шкірки лісових звірів, котрих вони змогли вполювати власноруч.

Командуючий ж нумерією Василій, на відміну від інших кінників, був одягнений у доволі вишукану, але практичну одежу, що дозволяла йому зручно маневрувати на коні під час бою. Його голова була захищена сталевим шоломом з крилоподібними кромками, а на його тілі був захисний нагрудник і нарукавники, які були прикрашені тонкими золотими лініями. Його меч, золотистого відтінку із зображенням коней на рукоятці так і волав собою про неймовірну відданість цієї людини служінню імператору та несенню свого боргу йому, що давало зрозуміти лише одне – цей чоловік готовий нести смерть своїм ворогам у будь-яку мить свого життя. Василій керував військом з високої посадки на своєму власному могутньому коні. Його досвід та майстерність були несумнівними, а його зовнішність відповідна високому та шанованому статусу військового лідера, котрий відносився до кожного свого підлеглого, як до рівного, від воїна до власного раба.

Військо підходило до полів, на котрих вони очікували побачити хоча б одну людину, однак ні… вони зустріли одну лише пустоту, котра наче сама собою закликала їх зупинитися та подумати над усім тим, що їх може очікувати далі.

Трохи придивившись Баян побачив у відносній від себе далині дім, біля якого так само як і в полі не було жодної людської душі, котра могла б трохи зігріти серце даруючи розуміння того, що вони не одні на своєму шляху.

Однак ці бувалі воїни чудово розуміли одну просту істину: людина проходить крізь весь свій життєвий шлях сама, так само як і приходить у цей світ, заздалегідь обираючи свою долю, потім лише вносячи в неї бажані корективи, знаходячи тих кого вона зможе полюбити всім серцем, що й творить її життєве буття.

— Де ж люди, пане?

— Там де їх не побачить наше око, однак відчує дух.