Берлінський день (збірка)

Остап Вишня

Сторінка 3 з 5

Бо справді таки сила по кафе народу...

І вранці, і вдень і ввечорі...

П'ють каву, п'ють якісь рожеві напої через дудочки, їдять морозиво...

А як багато по тих кафе жінок не особливо важкої поведінки!

Мені казано, що в Берліні таких жінок зареєстровано щось із 50 тисяч.

Я, звичайно, їх сам не рахував, але з того, що бачив, не менше, мабуть.

І працьовиті страшно. Ви можете бачити їх у кафе і на ріжках вулиць і рано вранці, і в обід, і в полудень. і ввечері.

Чи вони цілими днями працюють, чи позмінно?

У всякім разі праця їхня не припиняється ні вдень, ні ввечері, ні вночі.

Попит, очевидно, не менший, як і пропозиція.

***

Авто… Таксі так звані.

Скільки їх тут. Десятки (як не сотні) тисяч! По всіх вулицях безкінечними валками летять вони туди й назад.

Всі такі одмітні. На його возі кругом іде смуга з чорнобілих квадратів.

Одна смуга – "однокінний", – малий тариф. Дві смуги – "парокінний" – більший тариф. І їдуть, їдуть і їдуть…

На перехрестях дивляться на шуцманову руку й, за його командою, або цілим натовпом зупиняються, або проскакують далі…

Де шуцмана нема, там рухом регулюють великі сиґнальні ліхтарі, що висять над перехрещуванням вулиць.

Зелений колір – їхати вільно.

Червоний колір – Halt! (Стій!)

Сигнали ті подаються автоматично.

І нема того, щоб хто-небудь не зважив на сиґнал, проскочив далі, коли сиґнал показує червоне.

Я довго спостерігав. От летить авто, як скажене, і путь вільна перед ним. Зирк – червоний колір! Миттю – гальма! І стоятиме, чекатиме зеленого сиґнала, хоч би було перед ним перевільно!

Дисципліна…

Кажуть, що дисципліна, взагалі, річ не погана не тільки в Берліні, а й у Харкові.

* * *

Вулиці… Будинки…

Кажуть, що в Берліні є закон, що забороняє будувати хмародряпи.

Більше як на п'ять поверхів тут домів нема.

Через те Берлін не давить. Він заворожує. Він милує безкінечним числом садків своїх. Він – буквально кучерявий.

Які тут, у Берліні, садки! Які парки!

Тір гартен один чого варт. Величезний парк посеред Берліна. Який він завбільшки? Хто зна! Може, в сто разів, може, в тисячу більший за Харківський комунальний парк*.

Тільки ж весело-зелений. І чисто-зелений. Бо німці вміють ходити по парку, вміють їздити не по траві, а по алеях, по доріжках.

І біля нього, і круг нього, і серед нього, в кам'яні швори взята, тече річка Шпрее.

Вона його поїть, а він зеленими своїми вітами її захищає.

* * *

Вулиці… Пиварні… Пиварень у Берліні сила, як і кафе. Пиво, – кажуть, – не пиво, а диво.

Але, – я ж кажу, – "кажуть". Не писатиму про берлінські пиварні, не хочу. Хай собі "кажуть", ті кому можна це казати*.

***

Харашо по Берліну пересовуватися.

Хочеш – трамваєм, хочеш – автобусом, хочеш – підземкою.

На всіх вулицях, по середині, ви бачите величезну синю літеру "U" (У).

То там Untergrund – підземка.

Сходите сходами під землю, берете квитка, підбігають електричні поїзди – і катайтесь куди хочете, хоч на край Берліна за 20 пфенінґів.

Можете за ті 20 пфенінґів хоч цілий день їздити, аби спід землі не вилазили, бо там ніхто у вас квитків не перевіряє.

І на трамваях такі порядки: взяли квиток – і можете з ним пересідати з трамвая на автобус, з автобуса на підземку. Аби в одному напрямку їхали.

А попав на підземку – катайсь, куди хочеш.

От би в Харкові отаку штуку.

Ніж сидіти ото, куняючи, в радустановах, або десь у вузі і на лекції – махнув би під землею й катався б собі, аж до того часу, коли обідати час.

Вулиці… Люди… Чоловіки… Жінки…

От тільки що: ноги в німкень, по мойому, завеликі.

Ідеш, приміром, вулицею і бачиш: щось таке з-за рогу витикається.

Придивляєшся, аж то жіноча нога. Німкеня ще серед вулиці, а нога вже за рогом. Ну, бог з ними, з ногами.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чимчикую якось вулицею. Чую на губних гармошках жарять на голос:

– "Червоні лави переможуть все". "Червоні лави переможуть все".

Дивлюсь, – троє хлопців, школярів, марширують вулицею й виграють нашої.

Та я тоді став та вже людським голосом і піддав: – "Нехай живе комуна і свободи стяг"*.

____________________


Берлінський день

Спробую дати приблизну схему берлінського дня.

Приблизну через те, що в деталях, щоб ухопити день у Берліні, треба чимало тут в "ашінґерах"* ковбасок з німцями навстоячки з'їсти, запиваючи їх чорним мюнхенським пивом.

Знаєте, що таке "ашінґер"? Знаменита установа.

Один знайомий доктор, показуючи мені Берлін, якось промовив:

– Ходім у тутешній церобкооп*!

– Ну? Хіба є? Та господи!

І повів він мене в "ашінґер".

"Ашінґер" до церобкоопу так подібний, як, наприклад, теперішній німецький прем'єр Мюллер* на соціяль-демократа.

В "ашінґері" нема черги, нема зелених книжечок, і небагато прикажчиків.

Буфет. На буфеті сила всіляких бутербродів, "помпа" з пивами різними, і жлукто* нікелеве з гарячими ковбасками.

А в залі високі столи-стояни з тарілочками, з ножами, виделками, з перцем, з сіллю й з гірчицею.

Забігає клієнт, хапає разок ковбасок або бутерброди, шклянку, таку завбільшки, як невеличка макітра, пива, стає біля стояна і навстояк це все "потребляє".

І все це швидко, швидко, швидко. На ході.

Ціни на всьому показані. Не дуже дорого. Чисто, смачно і з гірчицею.

Гірчиці тут, між іншим, дуже багато їдять. Аж страшно.

Чи то вже воно життя їм таке солодке, чи що, а тільки ж так її мегелять, як у нас хліб.

А от щодо хліба, так тут дуже сутужно. Не дають хліба до страв.

Наш брат тут велике здивування по рестораціях викликає, коли обідати сідає…

І все через той хліб… Ну, звичайно, одним-двома манюсінькими шматочками, що їх тут подають до столу, православна людина, та ще з України, не може задовольнитися аж ніяк.

І ясно:

– Дайте ще brot'yl

А потім:

– Та дайте ще brot'yl

Умегеливши з десяток невеличких франзоликів (тут франзолики печуть манюсінькі, – не більше, як третина нашої п'ятакової булки), земляк чухається, а потім несміливо:

– Чи не можна ще отого, як його, brot'y?

Тоді вже в гер-обера починає на голові дубіти волосся, в всі столи кидають обідати і дивляться на земляка:

– Людина, мовляв, зараз помирати буде.

Смерті, розуміється, не буває, а трагедія для нас велика.

А як же ж не бути трагедії, коли ми звикли до такої на обід паляниці, що нею можна було б полк німців ув обід нагодувати.

У нас же ж є такі "примірники" (розказував мені один аґроном), що "потребляють" в день 7 фун.* хліба офіціяльно. А неофіціяльно ввечері:

– Федоре Михайловичу! Так що на вечерю хліба не стає. Добавки дайте.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ой, заїхав.

Мені ж про берлінський день треба.

Почнемо зранку.

6 годин ранку.

Тихо-тихо.

Аж ось починають показуватись велосипеди: рушив на роботу робітник.

Робітники, робітники, робітники…

В своїх "проз одежах", здебільшого синіх, або корицевих, труджені сірі обличчя, у кепках, із сигарами в зубах. Вони з чверть години заповнюють вулиці. Особливо подалі від центру. Промайнули – й нема.

7 годин ранку.

Час собачий. Певніше – час собачого туалету. Наймички й хазяйки виводять на цепках, на шнурках і на шнурочках "друзів людських".

І на вулиці нараз спостерігаєш таку картину: геть, куди дістане око, бачиш підняті над стовпчиками собачі ноги.

І яких же тільки тут собак ви не побачите: од наймініятюрніших до величезних спокійно-байдужих сен бернарів. І левретки, і болонки, і пуделі, і добермани, і сірки, і лайки, і бровки, і ірланці, і англійці, і німці, і гріфони, і такси, і вовки-вівчарі, і доги, і сен бернари, і япанські, і не розбереш, які вони в лихої години. Іноді бачиш такого пса, що скидається не то на індика, не то на вівцю. Кучеряве, з довгою мордою, з коротким хвостом, з ушима до землі. Очі збоку, ноги – передні ззаду, задні спереду. А собака! Факт! Бо перед стовпчиком ногу задирає.

Німці, мабуть, уже дійшли культу собаки. Страсть, як вони люблять собак. Ставляться вони до них з особливою якоюсь любов'ю, я б сказав, навіть з ніжністю. Ніде ви не побачите, щоб хтось ударив собаку, ніде ви не почуєте, щоб собака заскавучав. Собаку дуже рідко побачиш у наморднику. Щоправда, ви ніде не побачите безпритульного собаку. Собака на вулиці ніколи не буває сам, – завжди з хазяїном. Або на цепку, або біля ноги.

Собака в німців – корисна тварина. Вона або сторож, або – помічник у роботі. Силу бачите тут таких картинок: собака везе воза. І не маленького воза, а порядного собі воза, бо брук тут гладенький, і везе вона його легко.

Собаки – провідники інвалідів сліпих. Звичайна картина на вулиці, коли собака в особливих наритничках, з червоним на них хрестом, – веде сліпого або везе у візку безногого.

На демонстрації "Червоного фронту"* цілі тисячі були таких інвалідів з собаками.

Картина грізна! Мементо!*

Біля крамниць, куди з собаками покупців не впускають, біля дверей особливий "собаков'яз", де прив'язані собаки дожидають, доки їхні хазяйки (здебільшого, хазяйки) вийдуть із крамниці.

Собака у німців у пошані і має свій ранішній час для туалету.

7-8 годин.

Школярі – до шкіл. Геть заливаються вулиці різнобарвною юрбою німецької "зміни". З галасом і з веселим сміхом пробігає вона німецькими вулицями.

За ними – хазяйки на базар. З кошиками, з торбинками, з валізками. Біжать по фляйш (м'ясо), фіш (рибу), бутер (масло), брот (хліб), мільх (молоко), гемюзе (городина). Найбільше по оте саме "гемюзе".

"Травоядний" народ – німці. Отої городини по крамницях, по базарах, по возах на рогах вулиць – цілі гори. Є така, що в нас її доволі, а є така, що зроду такої не бачив. Цибуля якась така зелена, завтовшки як навильник, а завдовжки як через Харківську вулицю… Є якась така не то ріпа, не то кавун, з чим його їдять, яке воно на смак – хіба його взнаєш. Незручно підійти до перекупки. Мовляв:

– Тьотю, а дайте я покуштую!

Коли вже торкнулись хазяйок, згадаю про "хазяйські" крамниці: м'ясні, рибні.

М'ясо подається в крамницях звичайно, особливого нічого. Тут Берлін не дорівнявся до Москви. Московські різники уміють показати м'ясо в крамницях. Так подасть тушу, що хочеться вп'ястись в неї зубами. В Берліні так не вміють.

Інтересніші крамниці з рибою. Рибу тут подають живою, в акваріумах, і бачиш, як там плавають лини, величезні щуки, довжелезні якісь в'юни… І раки там живі плавають.

1 2 3 4 5