Самостійна дірка

УкрОУНа й укрОУНці

(Розвідка науково-дезодоративна)

Передмова

Є таке старовинне народне прислів'я: "Не руш ОУНця — воно не смердітиме", але за часи Вітчизняної війни ОУНці почали смердіти, сказати б, самодіяльно, отже, з огидою доводиться вживати дезодорації.

З проханням до сусідів мати напоготові пульверизатора з "лісною водою" беремося за цю науково-дезодоративну розвідку.

ОУН?! Що воно таке?

Це, як воно себе само кличе, є Об'єднання Українських Націоналістів.

І. Що воно, справді, таке — УкрОУНа?

УкрОУНа — це, звиняйте на слові, держава. Походить од дієслова не "держать", а "держатись". Як воша кожуха. УкрОУНа держиться, бо її держать.

II. Територія

Держава УкрОУНа суцільної простороні, тобто території, не має, а розташована вона клаптиками по гестапівських смітниках та по інших, не дуже дотепних, але потрібних для людства місцях, що потребують асенізації, та ще по хащах, ярках, яругах, глинищах.

Таке розташовання дуже часто викликає боротьбу УкрОУНців за територію з вовками, дикими кабанами та карпатськими ведмедями.

Більш-менш спокійними місцями вважаються ті, що розташовані по смітниках та асенізаційних закладах.

III. Населення

Населення зветься — УкрОУНці. Жіночої статі в них немає. Самі чоловіки. Розплоджуються за допомогою гестапівських листівок та німецьких марок. Своїх дітей не мають, через те дітей взагалі не переносять і ріжуть. Працюють темними ночами, бо денне світло їм сліпить очі. Удень — сплять.

IV. Влада

Цар — Гіммлер.

V. Релігія

Бог — Гітлер. Моляться за нього й прикладаються до нього — ззаду.

VI. Мова

Мова дуже барвиста, багата на синоніми. Влада до них: "Нанана! Кусі! Кусі! Кусі!" Населення зразу ж одповідає: "Гав! Гав! Гав!"

Дуже характерні такі, приміром, зразки найрозповсюдженіших мовних виразів:

Цар — Бандера! (Бандера — це в УкрОУНців те, що в злодіїв — "пахан"). У селі N пришить усіх чесних селян. По мокрому! (Кидає монету). Наклац! Форвертс![7]

БАНДЕРА (хапає зубами монету). Клац! Гав! Гав! Гав!

Це значить, що УкрОУНці мусять вирізати в указаному селі всіх чесних селян — від старого до малого.

Взагалі мова дуже чудернацька, якась така строката: одне слово — людське, а друге — німецьке.

Така, приміром, фраза:

— "Я сьогодні зарізав у селі дитину, що сиділа в садочку й гралася".

ПоОУНському буде так:

— "Їх гойте зарізав у кірдорфі дитину, що зітценіла у гартені й гралася".

Це, між іншим, найтиповіша фраза, що її раз у раз говорять УкрОУНці своїй владі.

Влада на це відповідає: — Зер каряшо, гезіндель! "Гезіндель" — полюдському — сволоч!

VII. УкрОУНські чесноти

Найхарактерніші й найпритаманніші УкрОУНські чесноти: запроданство, зрада, підлота.

VIII. Філософія УкрОУНців

Іудаїзм. Повна збірка творів філософа Іуди Іскаріотського за назвою: "ЗО срібних карбованців".

IX. Державний гімн

Ще ніхт гешторбен УкрОУНа Ні Гіммлер, ні Гітлер, — Ще в нас, брудерн запроданці, Шурке[8] більш розквітне.

X. Державний герб

На жовтоблакитному полі — могила з застромленим в неї осиковим кілком. На кінці осикового кілка конопляна петля.

Державний герб править за символ майбутнього УкрОУНи й УкрОУНців.

XI. Про найстрашніше для УкрОУНи й У крОУ Нців

Братерство й дружба народів Радянського Союзу.

"ВОЗСІЯ ВЕЛЬТОВІ СВІТ РАЗУМА"

Сильно дуже ще багато клопоту для оцих україно-німців.

Насамперед:

Коли тікать?!

Ми не кажемо: "Куди тікать?" — те для нас відомо. Куди пани, туди й холуї.

А от, "коли тікать" — оце справа дуже марудна. Через те і зойк дуже розпачливий у "Краківських вістях":

"Ось провід українсько-німецького комітету, довідавшись про грізне положення на фронті, поспішає якомога швидше виїхати, навіть не повідомив. ши про це своїх членів, що їх кілька днів тому запевнялося сидіти і не хвилюватись, бо "ми все знаємо й вас не залишимо".

Провід комітету "все знає", через те й чкурнув, не попередивши своїх членів.

Клопоту, ми ж кажемо, сила…

Газета називається "Краківські вісті", а видається у Відні… Українські гроші закликається заощаджувати у Віртшафтсбанку…

Українських колядок співається у Мінорітенкірхен… Ну, тут хоч уже просто пишуть: "Українсько-німецький святвечір".

Ну, а раз уже той святвечір українсько-німецький, то й колядки мають бути українсько-німецькі.

З якою насолодою слухали присутні такогоот українсько-німецького тропаря:

Вайнахтен Возсія вельтові Світ разума…

Або українсько-німецької колядки:

Нехай рада зіх стелен, Як на гіммель хвала…

Серце радується від такого поєднання українсько-німецьких культур…

І не зовсім зрозуміло, чому після виконання українського гопака всі присутні висловлювали глибоку віру в те, що для україно-німців ще прийде кращий час…

Чому саме "прийде"?

Він уже прийшов…

Українсько-німецьких колядок співаєте, гопака танцюєте, гроші у Віртшафтсбанку заощаджуєте… Що ще треба?

А оті тимчасові клопоти: "коли тікать" і навіть "куди тікать" — швидко минуть, бо не буде вже ні "куди тікать", ні "коли тікать".

"ВЕЛИКОМУЧЕНИК ОСТАП ВИШНЯ"

Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналістичні га, зети зняли було ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було.

Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострийгострий кинджал.

"Ну, — думає Остап, — пропав!"

Подивився той чорний на нього та й питає:

— Звуть тебе як?

— Остап, — каже.

— Українець?

— Українець, — каже.

Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного "я". Остап тільки "ве!" І душа його — цвіріньцвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати:

— Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти.

— Признаюсь, — говорить Остап.

— Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко.

— Говорив, — каже.

— Хто написав: "Я помню чудное мгновенье"?

— Шевченко, — говорить Остап.

— А "Садок вишневий коло хати"?

— Шевченко, — говорить.

— А "Евгений Онегин"?

— Шевченко, — говорить.

— Аааа! А що Пушкін написав? Говори!

— Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже, — щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка. "Капитанська дочка" називається.

— А Лев Толстой? А Достоєвський?

— Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав "Войну и мир" у нашого Руданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив "Преступление", а "Наказание" сам суд придумав.

— А взагалі,— питає,— Росію визнаєш?

— В етнографічних, — каже, — межах.

— В яких?

— Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна.

— І історії не визнаєш?

— Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко.

— А кого ж ти, — кричить, — визнаєш?

— Визнаю, — говорить, — "самостійну" Україну. Щоб гетьман, — говорить, — був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністри були тільки на "ра": Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів, — каже, — можу допустити, щоб на "ик": Мельник та Індик.

— Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив, і Бандеру перебандерив.

Ну, й розстріляли.

Такого письменника закатували! Як він писав! Божжже наш, як він писав! Хіба він, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писав звичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?! Він бере, було, шпичку для галушок, у чорну сметану встромить і на тонісіньких-тонісіньких пшеничних коржах і пише. Пише, варяницею промокає й увесь час приспівує: "Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам". А як не дуже смішно вже виходить, тоді як крикне на жінку: "Жінко! Лоскочи мене, щоб чудніше виходило".

І такого письменника розстріляли.

Попервах дуже йому було скучно.

Поки живий був, забіжить, було, чи до Рильського, чи до Сосюри, — спорожнять однудругу поему, асонансом закусюючи. Чи вони до нього заскочать, — жінка, дивись, сякутаку гумореску на салі чи на маслі підсмажить, — життя йшло.

А розстріляний — куди підеш? Одна дорога — на небо.

А там уже куди визначать: у рай чи в пекло. Перших сорок день і душа поблизу моталась. А як уже вона зібралася у "вишину горнюю", — учепився й він за нею. У небесному відділі кадрів заповнив анкету. Зав подивився:

— Великомученик?

— Дуже, — каже, — великомученик.

— За Україну?

— За неї,— каже, — за неньку.

— В рай!

Перед раєм, як водиться, санобробка. Ну, постригли, поголили.

— Не голіть, — просить Остап, — вуса запорозького, бо потім, — каже, — тяжко буде національність визначити, позаяк… (згадавтаки, дякувати богові!), позаяк, — каже, — оселедець сам виліз…

— Так у який вас, — питає його заврозпред, — рай? Спільний? Чи, може, хочете в окремий?

— А хіба у вас, — питає,— тепер не один рай?

— Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли.

— Слава тобі господи! — каже Остап. — Нарешті! А я, — каже, — боявся, що деведеться в однім раю з росіянами бути. Мене, — каже, — в наш рай. Самостійний. Автокефальний.

— Прошу! — каже заврозпред.

Заводить Остапа у самостійний рай. Глянув — серце затіпалосьзатіпалось. Самий вишник і весь у цвіту. Любисток. Рутам'ята. Хрещатий барвінок. Волошки. Чебрець. Євшанзілля. Тече річка невеличка. Стоїть явір над водою. На яр дуб схилився. По той бік гора, по цей бік друга. Очерет. Осока.

І в тім раю на вишеньці соловейко щебетав.

— Курський? — питає Остап.

— Хто курський?

— Соловейко, — питає,— курський?

Райська гурія, в кубовій спідниці, зразу руки в боки:

— Що ви, пане, трясця вашій матері, з глузду з'їхали, чи що? Який курський? Щоб в українському раю та курський соловей… Та стонадцять чортів тому в душу, хто так навіть подумати може!.. Та повилазили б йому очі, хто це побачити може!.. Та триста йому на пуп болячокпампушок! Та…

Підбігає друга, в запасці, червоною крайкою підперезана:

— Ой, мені горе, що не вмію так лаятися, як моя кумася…

— Наш рай, — зразу ж пересвідчився Остап.

— Та ти знаєш, бешиха тобі в живіт, що ми, як тільки відавтокефалились, всіх курських солов'їв видавили. Та ти знаєш, що в нашому раю має право співати тільки той соловей, що виплодився не далі, як за 5 верстов од Білгорода.