Ст. Шнайдемюле.
Яка чистота. Така чистота, що забруднити чимось хочеться. Ну, ясно – не звик же, щоб на станції було так часто.
Проходять урядовці з митниці. Нічого не дивляться, тільки питають:
– Kaviar*?
– Нема, – кажу. – А що воно за кав'яр такий, не знаю.
А в клюбі Блакитного* не раз їв.
На кав'яр тут великий попит. Що б було захопити пудів хоч з десяток?!.
Так і знайте: хто їхатиме за кордон, везіть кав'яр пудами: Шепетівська митниця заробить.
***
Поїхали далі...
Лани... Ліси... Луки..
І лани чисті... І ліси чисті... І дуки чисті...
Жито рівне-рівне, – ні6и його путящий цилюрник під-"йоржика" постриг.
Ліс. А що ви гадаєте: думаєте, що німці у себе своє дерево позаводили. Нічого подібного: наша таки сосна росте, наш кленок, наш бересток. Тільки назва друга, а дерева наші. Не видумали свого.
На луках корови пасуться. І здебільшого – голанські.
– Ну, – думаю, – коли є корови, – повинні бути на шляхах і кизяки коров'ячі.
Нема. Уявіть собі, нема кізяків!
Я ж пам'ятаю, що на Коробовім хуторі (дачна місцевість біля Харкова) ми колись із проф. Авериним* сперечалися що до тамтешнього ґрунту.
– Ну з чого, – питаю я його, –.оцей ґрунт складається?
Він відповів твердо і рішучо:
– З коров'ячих кизяків. Хіба не бачиш? Та не тільки ґрунт. І я, – каже, – в кизяках, і ти в кизяках, і діти всі в кизяках, і голова в кизяках, і борщ з кизяками.
А тут коров сила, а кизяків не видно.
Річ дуже проста: корови тут виховані: то вона пасеться-пасеться, а потім до пастуха:
– Біте шен! Іх мете ін туалетен ґеген!
Це по-нашому:
– Дозвольте вийти.
І йде.
Наші ж треклятущі корови, хоч де б вони паслись, обов'язково витуалетиться тоді, як до ґанку підійде. Або коли її доять.
***
Їдемо.
Жита рівні-рівні на полях. І пшениці... І чисті-чисті...
Просто потолочити хочеться – такі вони рівні й стрункі.
А поміж ланами шляхи. Та хоч би ж тобі де-небудь хоч одна вибоїна.
Скрізь шоса, і скрізь рівна шоса...
І понад залізницею шоса... А понад шосою стежкою біленькою стежечка стелеться: то доріжки для велосипедистів.
Багато-багато на велосипедах їздять. І старі й малі... І бабусі й дівчата.
От – бачиш – гурт дівчат буряки поле. А на межі велосипеди лежать.
Ось штук із п'ятеро жінок велосипедами женуть понад колією. Видко, селянки...
Дивно...
І дивно не те, що вони їдуть на велосипедах, а те, що ніхто їм у слід не тюкає.
Дивився я на ту картину та й думав: що якби мою матір був підсадив на велосипеда – хай би вона селом мигнула.
Боже мій!..
Зразу б:
– Тю! Тю-у-у-у! Ара-ра-ра-ра! Фффю-ю-ю!
Та я б, мабуть, і сам тюкав.
А тут ні тюкання, ні свисту.
***
Ах, ці німецькі шляхи! Ах, ці німецькі дороги!
Пара коней, а за ними дві величезні гарби з сіном, одна до одної поприв'язувані.
І йдуть собі невеличкі коненята, весело голівками помахують.
А в нас:
– Скільки взяли?
– Та півтори копиці! Та й то хто й зна, як воно там, у тій калюжі, чи вискочу, чи ні.
– А коли ж ви ту калюжу засиплете?
– Хай її чорти засипають! Що я її засипатиму, коли у мене може якихось возів на три того й сіна.
Ах. ті шляхи! Ах. ті дороги!
***
Ті шляхи й ті дороги пообсажувано в Німеччині яблунями, грушами, сливами.
І ніхто їх не стереже.
От, красти!
Я не знаю, хто за тих німців роботу робить, коли вся та садовина поспіває.
Коли ж ти робитимеш, коли тут тобі: одно ходи та крадь. Одно ходи та крадь.
Крадь і не озирайся, бо ніхто його не стереже, ніхто не всадить тобі заряду соли в твою індивідуальність.
***
Німецькі села... Кам'яниці. Електрика. Брук.
Видко в дворах авта...
Будинки якісь такі гостродахі, двоповерхові.
Не видно по дворах возів без коліс, не видно біля ґанку гною. В загонах для скоту корови стоять не по пузо в кизяках...
Пара косарів (коси за плечима) на велосипедах проїхали...
Он іде стара овець.
– Невже то, – думаю собі, – вівці? А чого ж над ними нема хмари пороху?
І не чхають од тої пилюги ні вівці, ні пастухи, ні подорожні.
Їдемо...
Лани... Села... Лани...
І так аж до Берліну.
*** .
Берлін...
Один "бангоф", другий, третій...
Нарешті наш – "Фрідріхштрасе".
– О боже мій! Де ж той, як його, – "авсґанґ"?
Ось він! Ну, господи благослови!
– Майн хер! Майн хер!
– Та "хер" то я знаю, а от як нам до отеля дістатися?
– Біте шен...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Готель.
Як же тут з хазяїном чи з швейцаром?..
– … Іх. Ніхь. Ніхь. Іх. Нїхт шпрехен дойч.
А хазяїн:
– Что значить? Говорите по руські. Откуда?
– З Харкова.
– Давно билі в Одесі?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Трохи не кинувся цілувати.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Приїхали.
____________________
Клапті вулиці Берлінської
Берлін.
Добре, як би було можна про Берлін так шрайб-шрайб і вже вам про весь Берлін нашрайбав*. Нашрайбаєш лихої години, коли самого населення, кажуть, тут чотири з половиною мільйони.
Я спробую так сковзнутись по Берліну. Зверху.
І то тільки краєчком. Клаптиками.
Берлін нашому братові тяжко, дуже тяжко спостерігати.
Ти так став, зосередився, зробив спостережливо-розумне лице, а тебе зараз щось і перелякало.
Загуло або під тобою, або над тобою, ревнуло або перед тобою або за тобою.
Ну, і зразу сіртонешся або назад, або вперед, або присядеш, або підплигнеш.
Ти тікаєш од заднього ворога, а вже перед тобою щось або дзвонить, або гурчить, або реве.
Ти присядеш, а воно під тобою тільки гур-гур!
І така тобі скрізь турбота, що ніяк себе не зосередиш, а особливо, як ото вулицю треба переходити.
Націляєшся вже, націляєшся, а потім ніби тебе хтось батогом оперізав – мчиш, як на перегонах.
Тубільці на тебе дивляться: людина, думають, або сказилась, або вдома у неї горить.
А як же ж ти не мчатимеш, коли воно скрізь щось їде. Зверху в тебе надземна залізниця, знизу – підземна, а по вулиці авто, мотоцикли, велосипеди, трамваї, коні щось везуть, собаки щось тягнуть.
І в кожного або свисток, або гудок, або дзвінок, або батіг ляска, або собака гавка.
І кожний же, – ти так гадаєш, – обов'язково тебе переїде.
Тяжко спостерігати нашому братові берлінське життя.
***
Що ж вам спадає в Берліні на очі?
Перш за все треба констатувати, що для Берліна пари очей замало. Не вистачає їх, бо сильно дуже багацько дечого спадає на них. Спадає й мигтить.
Вулиці… Вулиці взагалі, як вулиці, з усім своїм гамузом і зокрема брук… "Мостові". Вони чорні й чорносині. І блищать. Вони так блищать, як блищить лід на ковзанці. Вони всі асфальтові. Вони якісь м'ягко-блискучі. Вони так блищать, що хочеться розігнатись і посковзнутись… І здається вам, що коли б ви посковзнулись на якійсь там Фрідріхштрасе, то летіли б аж до Вітенбергпляцу.
Авто й автобуси, мотоцикли й велосипеди котяться там безшумно.
І навіть величезні коні першерони, що возять по Берліну пиво в бочках на величезних "гарбах" з грубезними залізними шинами на колесах, не роблять – ні коні ні гарби, – ніякого гаміру... Цокотять тільки підкови в коней.
Коли б отака чортовина проїхалась повз редакції, то напевно б ми всі вирішили, що за Люботином землетрус на 10½ балів і хапалися б за одвірки.
Оті "мостові" якось заворожують вас і очі ваші в себе втягають, Так от стоїш і дивишся на них, а вони в собі, мов у дзеркалі, одбивають вас, одбивають авто, мото, коней, собак, людей...
Чудесні мостові... В посуху вони вогкі, а в дощ сухі.
***
А посеред вулиці – на перехресті, – шуцман*. Обов'язково шуцман.
Він – увесь синій і в синяві своїй величний. А голова його вилискує чорною каскою з білим спереду орлом.
Він – повний контраст берлінській вулиці. Вулиця – метушлива. Він – спокійний. Вулиця – галаслива. Він – тихий. Вулиця – строката, він – тільки синій. Вулиця – нервово-рухлива, – його рухи пластично-повільні й певні.
Коли він зупиняє рух з одного боку і дає напрям рухові з другого – такі рухи руками робить, мабуть, тільки римський папа, благословляючи народ, коли народ той цілує папину пантофлю.
І рух його – закон для машин, для коней, для собак і для людей...
***
Дивна берлінська вулиця...
Крамниці... Вивіски... Рух... Балачки...
І хоч би тобі одна українська вивіска. І хоч би ж тобі одне денебудь українське слово.
Та ніде анічогісінько.
Мала дитина, й та вже по-німецькому! А боже ти мій!
Українізації в Берліні не провадиться ніякої.
Якось на розі одної з улиць бачу шуцмана з червоною пов'язкою на рукаві, а на тій пов'язці білими літерами написано:
"Говорит по-русски".
"Parle français"
і т. д.
Щось аж сім чи вісім таких написів. І по-італійському він говорить, і по-англійському, і по-польському, і по-чеському. Підходжу і питаю:
– А по-українському можете?
– "Палакать"?
– Хоч би, кажу, й "палакать".
– Понимаю "палакать".
– Ну, добре, кажу, що хоч "понимаєте".
Ото тільки одного й довелося побачити за цей час. Подивлюсь, як буде далі…
Доведеться, очевидно, запротестувати, що так мляво тут з українізацією.
І взагалі куди дивиться комісія по українізації.
***
Написи...
Одні написи на смерть мене перелякали.
На вулицях, особливо на перехрестях, на майданах, у скверах, бачу величезні написи:
Abort (Аборт)*.
"Неггеn". "Damen".
"Для чоловіків", значить, і "для жінок". Спантеличився зовсім. На вулицях, думаю собі, аборти роблять. От, думаю, техніка! Чого дійшли! І не тільки жінкам, а й чоловікам. Я тікать… Подивляться, думаю, в яке-небудь шкло на тебе, вирішать, що й тобі аборта зробити треба.
– Лягай, – скажуть.
– Ну, вже, – думаю, – краще втечу.
Як уже тут і на чоловіків таке лихо нападає, поїду додому та там краще родитиму… Все таки на дитинку щось і грошенят на пелюшки капне, – "капля молока" є…
А тут де я її шукатиму?
Ну й техніка!
***
Вулиця... люди... Чоловіки й жінки...
Ну, трохи чистіше вдягнені як у нас. Добротніші вбрання, дебеліші черевички.
Але особливого шику, я б сказав, – нема.
Ще в кафе, на головних вулицях, там шикарніший народ. Жінки, особливо... Але їхні погляди, їхні рухи, жінок отих самих, показують, що народ вони з думками "не дуже важкими", і дивляться на нашого брата такими очима, що нема в них ріжниці нації, соціального стану і партійної приналежности.
Ролю в тих поглядах відограє тільки "марка".
Можна й долярами.
***
Кафе, кафе, кафе.
Скільки ж їх тут, отих кафе.
На кожному кроці, на кожній вулиці, на кожному розі...
І повні.
Кажуть, що німець дві третини свого життя проводить у кафе.
Можливо...