Поза збірками

ЖЕНИШОК

1

Начальник відділу пропаганди та агітації політвідділу Дніпровського пароплавства О. А. В. сидів у себе вдома за письмовим столом і тер собі лоба, кріпко задумавшись.

О. А. В. писав тези для своєї публічної доповіді на тему: "Моральні риси радянської людини".

Коли О. А. В. дійшов до того розділу тез, де говориться про радянську сім'ю, про обопільну поведінку подружжя, чоловіка й жінки, задум на його чолі ще поглибшав, а тертя лоба ще поенергійнішало.

І от якраз у цей самий момент потихеньку увійшла до кімнати О. А. В. його маленька онучка, постояла трохи, подивилася на свого діда та раптом і запитала:

— Дідусю!

— Ну, чого тобі? — нервово здригнувся О. А. В.

— Розкажи мені, дідусю, як ти заміж виходив?

Дід був глибоко замислений, він одразу не второпав, про що саме його запитує онучка, і щоб спекатися настирливо цікавої дівчинки, між іншим кинув:

— Що таке ти, дитинко, мелеш? Хіба діди заміж виходять, діди женяться! Це — поперше, а подруге — про який саме заміж ти запитуєш: про перший, чи про другий, чи про…

Потім раптом, зрозумівши, що він чогось такого з передум'я наторочив, люто закричав:

— Заберіть дитину! Куди ви там, баби з матерями, дивитеся, щоб вам очі повилазили! Не вмієте, ідоли триклятущі, дитини доглядати, так зацементуйте їй рота, щоб воно мені тут різних дурниць не верзло! Що, ви не знаєте, що я тези про радянську сім'ю пишу, про ставлення до жінки, до дітей! А воно мені, бісеня, заважає! Геть звідси!

Дитинка в плач, бабуся — дружина О. А. В. — за дитину та з кімнати.

— Що ти такого, дитинко, там дідусеві наговорила? Чого він так розлютувався? — втихомирюючи онучку, запитувала бабуся.

Онучка, витираючи ревні сльозенята, схлипувала:

— Я… хотіла, щоб… дідусь… мені розказав… як він…. заміж… виходив.

— Ох, яка ти, дитинко, необережна! Дідусь дуже гніваються, коли їх про це запитують! Та ще тоді, коли вони пишуть про "моральні риси радянської людини".

2

Після доповіді про "моральні риси" О. А. В. раптом зник з квартири, де він проживав з дружиною, двома доньками й онучкою.

Нема день, нема другий, нема третій.

Спочатку сім'я його не дуже турбувалася, бо знала свого главу, як людину жваву, енергійну, таку, що не без того, щоб чимось там і захопитися.

— Ну, — думали собі В. рідні,— пішов, може, десь нові моральні риси розшукувати, а може, надивившись Тарзана, чкурнув у ліс, виліз на осику та котові, замість мавпи, хвоста крутить і кричить: "Увававаааа!"

Мало чого з людиною не буває, та ще коли ік весні йдеться. Людина ж іще не стара, їй усього ще тільки під п'ятдесят! Ще порох порошиться!

Хіба ми навесні не спостерігаємо такого, що йде вже зовсім ніби літненька людина, йде, ціпком підпирається, суне собі поволеньки, покахикує, проходить під каштаном, а на каштані брунька тільки: "пук!", а людина тільки: стриб!..

Без ціпка підстрибує! Як молода!

Весна, хоч що ви собі там говоріть і думайте, — а вонатаки — весна!

Отже, В. рідні свою главу спочатку не розшукували. "Повернеться!" — думали собі. А воно нема та й нема!

— Ну, — почали хвилюватися рідні,— скільки ж можна ті риси розшукувати!? За такий час не тільки на доповідь, на цілу книжку можна їх поназбирувати! А скільки можна на осиці Тарзаном сидіти? Ні, тут щось не те, — вирішили рідні.— Тут не рисами і не осикою пахне!

Метнулися на розшуки. Знайшли свого дідуся-татуся!

Тобто як вам сказати: отак, як подивитися, вони його знайшли, а як подивитися отак, так вони його зовсім не знайшли.

Притулилися таточко до іншої мамочки.

Ролю тої іншої мамочки почала виконувати заступник голови Дніпровського басейнового комітету профспілки річників К. О. А., вона ж водночас і заступник голови виконкому Подільської райради депутатів трудящих по роботі серед жінок.

От що значить неправильно зрозуміти свою власну лекцію: "Моральні риси радянської людини".

Зрозуміти, так сказать, діаметрально навпаки.

Хоч, положим, О. А. В. до цього не звикати!

Перед нами лежить документ про те, що В. ще 1941 року, під час Вітчизняної війни, бувши комісаром госпіталю, у Воронезькому ЗАГСІ розвівся й наново одружився.

Так і написано:

Зверху: "Зареєстрований у розлуці ЗО грудня 1941 р."

Знизу: "Зареєстрований у шлюбі ЗО грудня 1941 р."

А сім'я, з якою він побрався 1925 року, жила десь там, у тилу, благаючи долю, щоб зберегла їм їхнього батька й чоловіка.

Де та воронезька сім'я — невідомо, бо після демобілізації В. повернувся до своєї старої родини, з якою й жив до останнього часу, коли його потягло на новину.

…А що гадає нова наречена, К. О. А.?

Який вона дає приклад для жінок, що ними вона іменем райради керує?

Нововипеченому женишкові та його нареченій — гоорькоо!

Ф'Ю! Ф'Ю!

Одружилися молодята. В Єнакієві, Сталінської області[7] Єнакієве — велике промислове місто. Донбас. Народ там любить одружуватися. Виростуть, вивчаться, почнуть працювати, покохають одне одного і до ЗАГСу. Молодому подружжю дають сімейну квартиру.

Так от: одружилися, значить. Та й кажуть:

— Гроші в нас єсть! Квартира — єсть. Купимо ми, значить, собі: двоспальне ліжко, стола, стільців, шифоньєра, шафу для книжок. І таке інше теж купимо! Ходімо!

І пішли. Ішли, йшли по Єнакієву:

— Де ж той мебльовий магазин?

— Ага, ось! Мебльовий магазин (так на фанері написано) відділу робітничого постачання металзаводу!

Зайшли. Сидить дядя, а перед дядею один незграбний великий стіл, на якому крейдою написано: "Проданий". Пішли далі.

— Ага, ось! Мебльовий магазин № 8 "Змішторгу". Сидить дядя. Вони до дяді:

— Ми хочемо купити ліжко, м'який диван і т. д., і т. д.

— Ф'ю! Ф'ю! — свиснув дядя. — Чого захотіли?!

— Не буває?

— Буває, та дуже рідко! Дістати, — питаєте, — де? Можливо, що на базарі дістанете. А то в Сталіно, чи в Горлівці, чи в Києві, чи в Харкові, чи в Москві! Мало де можна дістати! Тільки не в Єнакієві.

…Хороше місто Єнакієве. А от щоб полежати після обіду на дивані, треба їхати в Сталіно.

…Єнакієвські торгорганізації! Ф'ю! Ф'ю!

"ОТАК РОБІТЬ, ЯК Я РОБЛЮ…"

Директор школи С. Г. П. прибіг до фізкерівника К. з криком:

— До нас їде…

— Ревізор? — перебив К.

— Гірше! — підстрибнув С. — Інспектор Вінницької облнаросвіти Л. до нас їде! Он хто до нас їде!

— А чого вона до нас їде?

— А того вона до нас їде, щоб перевірити, як. ми малописьменність та неписьменність зліквідували!

— Ой! Ойойой! — тоді вже й собі підстрибнув К. Що ж робити?

Трапилося це наприкінці лютого 1952 року в селі Великій Бушинці Немирівського району Вінницької області. І трапилося це з такого приводу.

Переписом на 1 вересня 1951 року в селі Великій Бушинці виявлено, що там затаїлося кілька десятків неписьменних і малописьменних.

Педагогічна рада школи доручила навчити їх грамоти К. та його дружині Р. О. В.

їм було доручено уточнити, скільки є в селі неписьменних і малописьменних, утворити групи й організувати навчання.

Було це восени 1951 року.

Ухвалили, потім не створили умов, потім забули, потім К. взагалі махнув на це рукою, потім ото й трапилося:

— Ой! До нас їде інспектор Л.! Що робити? Ой! Ви гадаєте, не придумали, що робити? Придумали!

…— Ти пиши протоколи засідань, де ми, мовляв, обговорювали динаміку ліквідації.

…— Ти заповнюй журнали відвідувань… … — Ти проставляй оцінки!

…— Ти біжи клич учнів 3–4 класів, хай швиденько диктанти пишуть! Тільки не кращих, а гірших учнів; щоб більше помилок було!

…— Ну, миттю!

— А як забажає інспектор побачити когось із "ліквідованих"?

— Скажи тещі, хай під неписьменну підмалюється, сидить і чекає!

— Та в мене така теща, що мене ліквідує! Хай краще ваша!

— Добре, моя підмалюється! Приїхала Л…

Все їй було показано, розказано…

— Ой молодці! Ой молодці! — заойкала Л. — Оце робота! Зразкова робота! А можна побачити когонебудь із навчених?

— Аякже! Така була темна, така темна, що ніколи й книжки не бачила, а тепер самі побачите!

Увійшла теща, низенько вклонилася.

— Навчилися, бабусю, читати?

— Аякже! І зразу:

— Ми не раби! Раби не ми! Ми були рабами! К. підказує:

— Ви, бабусю, пальчиком, пальчиком водіть!

Теща зиркнула на К., а палець у неї аж засмикало, щоб у дулю зсукатися, проте повела по книжці пальчиком:

— Ми не раби! Раби не ми!

Задоволена й радісна, повернулася Л. до Вінниці.

Потім уже було підписано протоколи іспитів, одержано за роботу гроші і т. д., і т. ін.

…Вінницький обласний відділ народної освіти після інформації Л. виніс спеціальну постанову, де роботу по ліквідації неписьменності і малописьменності в с. Великій Бушинці рекомендував, як зразковий приклад для всієї області.

Постанову цю розіслано по всіх райвно:

— Ліквідуйте так, як ліквідують у селі Великій Бушинці! Наслідуйте їх!

ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ!

Директорові

Костянтинівського цегельного заводу "Червоний будівельник" Г. С. С.

Дозвольте зайти, Григорію Семеновичу! Можна? Я — на хвилиночку!.. Тихо, тихо, тихо! Не лайтесь! Дуже вас прошу, не лайтеся! А коли вже ви без лайки не можете, то хоч не так уже брутально, не з такими поверхами, інкрустаціями й викрутасами, як "криєте" ви, Григорію Семеновичу, своїх підлеглих, невважаючи ні на звання, ні на вік, ні на стать!

Давайте хоч на сьогодні пристойно поговоримо!

Як ся маєте, Григорію Семеновичу?

Екскаватором здобуваєте плину чи вручну?

Вручну, кажете? "Дутик", кажете, не дає?

Ото гемонський той "дутик"?!

На ВолгоДоні, у Сталінграді, в Каховці, в Куйбишеві, на далекій Амудар'ї екскаватори перемогли всіх "дутиків", а вас "дутик" переміг… Сильний дуже він у вас.

Як план? Скільки браку?

Та киньте, прошу я вас, перо…

Одірвіться хоч на хвилиночку від чергового наказу про "сувору з попередженням"…

Ви ж за короткий час своїми наказами відпустили 536 покараньстягнень і довели вже до 2,5 (двох з половиною!) стягнення на кожного робітника й службовця, що мають щастя працювати під вашим "матовоповерховим" керівництвом!

Хочете довести середнє число стягнень до трьох, до п'яти, до десяти на штатну одиницю?

Я прекрасно розумію, що це робота дуже важка і дуже марудна, коли до неї ставитися з таким, можна сказати, ентузіазмом, як це робите ви!

І з такою, як би це сказати, скрупульозністю.

Догана… Сувора догана… Сувора догана з попередженням… Сувора догана з останнім попередженням.

Та й щедрі ж ви, нівроку, Григорію Семеновичу, на догани!

Головного механіка заводу т.