Повстання

I

Там, де був зв'язок, старанно стукотіли апарати Морзе та Юза, гули дроти індійського телефону, продирались розвідки голодних, обідраних, але озброєних до зубів людей. Ішли китайці, киргизи, латиші, українці, росіяни і всі вони були червоні від напруження й од своїх брудних, червоних стрічок, кокард та стягів.

Ішли вони по п'ятах Керенського, загрожували бандам Краснова та Каледіна, що зазіхали на Донбас, й груддю йшли на загони гайдамаків, що оперували під керівництвом Української Центральної Ради на Правобережжі.

Революція та повстання захопили всю країну, тільки Правобережна Україна була ще в лабетах поміщиків та авантюристів, але Жовтневий запал докотився й сюди.

Полтава вже була в руках червоних. Бронепотяг "Полупановець", увесь сірий, забруднений, гордо маючи червоним стягом, стояв на станції.

Крізь хугу, вітер і сніг він приносив смерть білим, посилаючи зі своїх крицевих дул смертоносний вогонь, який змішував кров з забрудненим снігом і мертвими тілами людей.

Заїржавлений і подряпаний кулями панцир бронепотягу наочно доводив свою відданість революції.

На рельсах колії, проти бронепотягу, сидів матрос і сірими, як панцир, очима дивився на напис "Полупановець".

Матрос був у чорній, подертій куртці, з якої виглядали напівчорні, засмажені груди, на його круглій матроській шапці та чорних стрічках був гордий напис "Аврора". Це був командир бойової чоти бронепотягу, Степан Завірюха. Він курив здоровенну брудну цигарку й смачно спльовував у жовтий сніг.

На далеких від станції вулицях Полтави іноді вибухала стрілянина. На станції була тиша, коли не зважати на лайки й вигуки червоноґвардійців, та важке шипіння бронепотягу.

— Чого, дядьку, квапишся? — сказав матрос до старого дядька, що топтався на місці й викидав з горла важкі, як шрапнель, слова. — Хіба не чуєш, як наші фуражери здобувають провіянт!

— От це й біда, що фуражери, поки принесуть, то все пожруть! – безнадійно відповів дядько.

— Все, що є, все наше! Не пожруть, черево не витримає!

— Коли б то так! От у Києві в мене брат у двірниках служить, коли б там зараз бути, можна було б шкалик дістати!

— Скоро й там будемо! — сказаз Завірюха. — Наша Совдепія й там жару завдає У мене там двоє братів. Мабуть тепер разом з робітниками за арсенал б'ються!..

Ох, ти ябиличко, куди котишися,

Ой, Центральная Рада, не воротишися! —

раптом на всю пельку вигукнув вартовий, що стояв коло бронепотягу.

Йому мабуть було скучно, злісно й заздрісно, що він не міг бути в місті й тепер всю свою злість вкладав у веселу пісню.

— От гад, — сказав матрос, — як жалкує за Центральною Радою!

Дядько засміявся.

Він перемотував обмотки, що пахли гнилою шкурою та потом, і що на них були плями крови змішані з засохлою грязюкою.

А матрос, посміхаючись, курив цигарку, і у своїх думках дивився прямо в Київ, де билися його брати, а Марія в цей час сиділа вдома і мабуть варила обід, або латала якенебудь шмаття.

Може це було так, а може й ні. Може думки матроса й не могли правильно бачити крізь хугу, сніг і мороз, крізь озброєні банди, що стояли між Київом і Полтавою.

Це все міг з'ясувати тільки бронепотяг "Полупановець", вогнем і крицею розірвавши цю міцну запону.

II

Це було в січні, і хоч позамерзали і вкрилися снігом тротуари, брук, дерева та покрівлі будинків Києва, але серця в робітників були гарячі й стукали в такт.

Арсенал почав перший. На Печерському торохкотіли кулемети, бухкали в камінь будинків набої та несподівано в перевулках Києва виникала стрілянина. А на Собачій Стежці та на Олександрійській вулиці падали, як снопи, гайдамаки, падали розстріляні робітники арсеналу.

Незабаром повстала всі робітничі райони.

В київських головних майстернях та паротяговому депі уночі чиясь рука виліпила маленького наказа:

Всім бойовим загонам залізничників.

Всі бойові загони залізничників, усі бойовики, мусять прийти на загальні збори до Солом'янського залізничного клюбу о 8-мій годині ранку.

На порядку денному: справа про охорону території залізниць.

Начбойових заговів (підпис).

Підпису не можна було розібрати. Не можна було розібрати й печатки, хоч можна було сказати, що печатка 14-ої ділянки шляху.

Вранці о 8-мій годині до клюбу, що знаходився коло Солом'янського мосту, посунули озброєні рушницями бойовики.

Підтягнувши міцніше пояса та взявши з кутка заздалегідь вичищену рушницю, робітник залізничих майстерень Микола Завірюха вийшов на вулицю.

Далеко на Печерську ще лунала стрілянина. Іноді було чути важкий вибух гармати.

На вулиці Микола Завірюха напнувся на жінку кондуктора, що мешкала на другому боці вулиці. Кондукторша несла повні відра води.

— Чи не приїхала Марійка? — запитав у неї Микола.

Жінка стала, а коли стала, то в неї мусів забігати в роті язик. Микола це знав, а тому вирішив послухати.

— Ні, не приїжджала. Потяги не йдуть. Чоловік теж поїхав. Мабуть зі Жмеринки разом приїдуть. Та я рада, що їх нема! Мала б клопоту, коли б пішов до арсеналу. Цілу ніч спати не могла!..

Жінка ще щось говорила, але Микола швидше пішов далі. Він поспішав на збори. Його нервувало непевне становище залізничників.

— В майстернях працює кілька тисяч, а в бойових загонах кілька десятків. Мерзота!.. І Петро теж туди!.. Старшиною!..

Іти було з Солом'янки слизько. Він ішов, лаяв брата і лаяв сніг. Морозний вітер обценьками хапав за ніс.

Коли він прийшов до клюбу, там було вже кілька десятків бойовиків.

Тут були всі добірні товариші: старі робітники партійці й свідома робітнича молодь.

Говорив зі сцени машиніст Дзидзиєвський.

Завірюха протиснувся наперед. Його цікавило, що скаже старий машиніст.

Слова летіли, як іскри з паротяга, і запалювали серця. Дзидзиєвський старанно крив Центральну Раду спочатку вздовж, потім впоперек, а потім згори донизу. Така вже була доля тієї осоружної ради.

Виступали й інші бойовики. Дзюк від Губкому заварював гарячий настрій своїми повідомленнями.

— А що скажеш ти, Завірюхо? — запитали бойовики в нього. — Твій брат у полку Грушевського.

І тоді говорив Микола Завірюха і його слова були люті, як мороз, і гострі, як мідяна стружка, бо він був токар і ненавидів фабрикантів.

А потім всі збори, як один рот, один язик, одне серце, одностайно ухвалили:

— На допомогу арсеналові!

— Центральній раді по шапці!

І молодий бойовик, після зборів ідучи на варту, сказав Завірюсі:

— А коли б почув Грушевський, що говорили про нього, то він впав би на тому місці, на якому стояв.

III

На пасажирській станції, що навпроти головних майстерень, знаходився полк імени Грушевського. Тут були зібрані найсвідоміші козаки та старшина.

От із цим полком залізничникам доводилось мати сутички в першу чергу.

Пасажирська станція була в руках військових, в їхніх руках була й вантажна станція. На цій території стояла озброєна військова варта. Територія ж колонії головних майстерень та депа знаходилась у руках бойовиків, які після зборів у Солом'янському клюбі перейшли до колонії та майстерень, де влаштували свій штаб і розставили свою варту.

Штаб полку ім. Грушевського знаходився в конторі станції. Увечорі 16-го січня коменданта станції бойовики покликали до залізничної їдальні для переговорів. В штабі коменданта заміняв молодий старшина Петро Завірюха.

На станції було тихо, але настрій був напружений. Не було чути ні одного паровозного гудка, тількі далекий арсенал ще одстрілювався й тому морозну тишу вечора прорізали поодинокі вибухи гармат та раптова тріскотня кулеметів і рушниць.

Петро Завірюха був у штабі і розмовляв з другим старшиною.

— Коли за годину не повернеться комендант, ми мусимо напасти на майстерні. Дивіться, щоб дві сотні козаків були напоготові!

Це казав Петро Завірюха й нервово ходив по конторі. Його вже починала нервувати довга відсутність коменданта.

— Що ми можемо зробити двома сотнями, коли їх кілька тисяч! — говорив старшина.

— Але ж у них немає зброї!

— Та вони без зброї силою візьмуть! Одними молотками потрощать голови козакам, як грецькі горіхи.

— Так, нас мало! — погоджувався Петро Завірюха. — І сердюки теж, здається, з ними.

— Не тільки сердюки, а і ще дехто!.. — загадково відповів старшина.

— Ти натякаєш на мого брата Миколу? — запитав Завірюха. — Я з ним нічого спільного не маю! Мало нас, — казав далі Петро, — не вірять!.. Не тільки робітники одвертаються, але й селяни!.. Більшовики обіцяють більше. Але то брехня, москалям не можна вірити!

— І скільки тих перевертнів! — погоджувався старшина. —Адже всі вони українці, а навіть мову свою забули! Тут голову свою віддаєш за це, а вони не розуміють!..

— А мені, — казав Петро, — хочеться хоч щонебудь зробити для батьківщини. Годі нам бути під москалями або поляками! Хіба Україні треба доконче завжди мати ярмо. А Микола дурень зі своїми робітничими гордощами!..

На станції в цей час вартовий козак клацнув рушницею й голосно спитав:

— Хто йде?

Петро й старшина переглянулись. У відповідь на запитання вартового замість паролю пролунала лайка. Незабаром сердитий комендант появився на порозі штабу.

Петро й старшина мовчали. Комендант був роздратований — очевидно з переговорів не було ніяких наслідків.

Комендант заговорив перший.

— Більшовитська зграя — ці бойовики! — люто промовив він. — Нічого путнього від них чекати не можна!

— Чого вони вас кликали, пане коменданте? — запитав Петро Завірюха.

— Голову морочать, шибеники, — відповів комендант. — Дуже ввічливо попросили звільнити станцію і просили, — ххе, —дозволу поставити свою варту для охорони залізниці. Бояться, щоб якийнебудь карманщик паротягів не покрав! Хитра сволота!..

— Значить, доведеться битись! — неохоче запитав старшина

— Це ми ще почекаємо! А от там ваш брат, пане Завірюхо, всю мою промову сво... вибачте, — зіпсував!..

— А що таке?

— Та я хотів спробувати аґітнути, знайте, як більшовики роблять. Хотів дізнатись, чи не можна їх розколоти. Після переговорів і пропозицій, з якими я звичайно не погодився, я почав їх закликати стати на бік Центральної Ради. Так він мені відповів, що ваша Центральна Рада — зграя гемороїдальних поміщиків.