Ґео Шкурупій
ПОВІСТЬ ПРО ГІРКЕ КОХАННЯ ПОЕТА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Нині Шевченко під моїми ногами
Михайль Семенко
Тарас Шевченко — з черевом і мозком, а не висхлі, підмащені олією мощі.
Михайль Семенко, "Реабілітація"
Поміщицький рай. Примхи Миколи І, імператора всеросійського. Доба й геній. Перша машина. Пророчі думки.
Спокійно спить пан Енґельгарт у розкішній відпочивальні свого білого палацу. Він ретельно виконав за день обов’язки колонізатора перед його величністю Миколою Павловичем, імператором всеросійським. Закатувавши за день кількох кріпаків, нажершись, напившись і зґвалтувавши найкращу дівчину-кріпачку, спить пан Енґельгарт, з усіх боків обкладений пуховиками.
Але ось пан раптом розплющив свої сонні, заплилі салом очі. Може якась нечемна блоха, що відважилась залізти в панські пуховики, потурбувала пана, чи може панові захтілося пити після такого трудового дня, але пан рішуче сперся на лікоть і сердито подзвонив, маленьким срібним дзвіночком, що його дзвінкий голос розлягся усіма покоями палацу.
Нечутно, як тінь, вбігла в панську відпочивальню сонна й гаряча від раптового й короткого сну покоївка й злякано завмерла, чекаючи на суворий панський голос. Русяві коси розсипались по плечах дівчини, що, зігнувшись і боячись підвести на пана очі, чекає несподіваної немилости.
Пан навіть не подивився на дівчину, він старанно прислухався. Його чутливі випещені вуха потурбував якийсь шум. Пан знову прислухався. Ясна місячна ніч розливала своє тихе урочисте світло в покоях панського палацу. Від недалекого ставка й болота підіймалось мелодійне кумкання жабів, що різноголосими дзвінками імпровізували найпоетичнішу музику літньої ночі.
— Жаби! — сердито промурмотів пан.
Почувши сердитий голос пана, дівчина похитнулась, як під ударом батога. Пан на хвилину замислився. Коли б це шуміли кріпаки-селяни, він би одразу знав, що робити, щоб вони змовкли, але це були звичайні жаби в ставку й болоті, що їх не потягнеш на стайню, щоб там засікти до смерти. Але винахідлива фантазія пана й тут стала йому в пригоді.
— Піди, скажи прикажчикові, щоб скликав кріпаків, і хай вони порозганяють усіх жаб на болоті!..
За кілька хвилин у всьому селі знявся приглушений гамір. Кінні прикажчики виганяли з халуп сонних людей і гнали їх до болота, щоб вони там довгими лозинами розганяли жаби. Сонні люди, зморені каторжною працею вдень, перервавши свій короткий і глибокий, як смерть, сон, похитуючись, ішли до болота й там до ранку шмагали лозинами по воді, щоб з першим променем сонця вже знову бути на роботі в полі.
Пан Енґельгарт надзвичайно винахідлива людина. Він прекрасно вміє видушувати останні сили зі своїх селян-кріпаків, він уміє винайти такий тонкий і дошкульний спосіб катування для тих, хто насмілиться протестувати, що про ніяке, будь-яке маленьке заперечення від раба-кріпака й мови не може бути. Крім фізичного катування, він може продати дружину селянина, що насмілився протестувати, панові з іншої губернії, може продати й дітей нещасних, безголосих батьків.
Коли вмерла в пана гонча сука, що привела кількох цуценят, пан і тут знайшов собі пораду. Він наказав найздоровішій селянці в селі, що годувала немовля, годувати своїми грудьми цуценят, і ця благородна мамка мусіла годувати панських хортів у той час, як її рідна дитина конала з голоду. Пан уміє робити покірливими підданців його величности імператора всеросійського, Миколи Павловича першого.
При двох російських імператорах прожив своє бунтарське й гірке життя й колишній кріпак поміщика Енґельгарта, геніяльний поет і художник Тарас Шевченко. За тих часів його батьківщина Україна була російська колонія, яку визискували за допомогою кріпацтва, цього найганебнішого рабства, що його зазнав такою ж мірою український народ, як і неґри південних країн од своїх культурніших визискувачів.
Темна й рабська країна з забитим людом і некультурним дворянством була за тих часів Російська імперія. Її імператор Микола Павлович перший був брутальний салдафон, маніяк, що вважав себе за Наполеона, гальмо всякої культурної думки, демагог і боягуз, що гноїв у казематах найкращих представників народів, які були під його імператорською владою. Оточений жандармерією й вимуштруваними полками салдатів, він тримав своїх підданців у ганебній покорі рабів. Самодур і демагог, він любив робити акторські пози перед народом, щоб показати, який він добрий монарх, як він турбується долею свого народу. Коли у 1830 році холера, що ширилась у південних губерніях, нарешті докотилась до Петербургу, вона навіть і в самій столиці не знайшла собі культурного опору. Люд столиці швидко вимирав у страшних муках. При мерехтливому світлі смолоскипів уночі тяглися вулицями міста цілі обози, навантажені домовинами. Померлих од холери вивозили на Кулікове поле й на нове Митрофанівське кладовище, де закопували в землю. Навіть духівництво відмовилось від своїх улюблених прибуткових ритуалів, і людей ховали без християнських почестів, що було ознакою жахливого стану тодішнього Петербургу. Лікарні були переповнені хворими, де некультурні хатні лікарі лікували їх шпанськими мушками, мікстурою, гарячими ваннами й кровоспусканням. Відомий за тих часів прихильник Месмера барон Шаф поклав собі довідатись через свою сомнамбулю, що таке холера і як її лікувати. У наслідок такої дуже розумної дослідчої роботи барона-культуртреґера людність була ощасливлена новими цілющими ліками. Сомнамбуля барона Шабо сказала, що найцілющіші ліки — це продукт, що виробляє заєць при травленні. Про це доповіли імператорові й нарід почали лікувати звичайними кізяками від зайця. Але й ця цілюща настоянка не припинила холери. В Петербурзі нарід почав бунтувати проти лікування і проти лікарів. Була розгромлена Таїрова лікарня, де обурений натовп позабивав на смерть лікарів. Микола, занепокоєний таким станом і знаючи, як на темний нарід впливає демагогія, другого дня прибув на Сінний майдан і в’їхав у саму середину обуреного натовпу петербурзців. Ставши на ввесь зріст на своєму фаетоні, він витяг з кишені пляшку мікстури Меркурія, що нею лікували тоді від холери, а насправді просто труїли нарід, і артистичним рухом руки підніс її до рота. Нарід притих, бачачи свого імператора в такій героїчній позі, якою він хтів довести, що мікстура Меркурія не є отрута. Ляйб-медик Аренд, що був при імператорі, побачивши це, злякано прошепотів.
— Votre Majesté perdra les dents!.. — Ваша величність позбудетесь зубів!
— Eh bien, vous me fairez une mâchoire!.. — Тоді ви мені зробите щелепи!.. — Відповів Микола й випив усю пляшку ліків, щоб довести народові, що його не отруюють.
Бунт припинився й нарід заспокоївся.
Наївний ляйб-медик Аренд навіть не гадав, що його імператор був такий боягуз, який навіть не довіряв йому. Він перед тим налляв у пляшку від Меркурія звичайної перевареної води. Зубів він не позбувся, бо не був такий самовідданий, щоб втратити хоч один гнилий зуб задля мерзенного холопа. Зміцнюючи армію, будуючи церкви, що в них духівництво проповідувало покору, й збільшуючи податки, імператор одночасово дбав за свій престиж перед народом і ніколи не пропускав нагоди показати себе в кращому освітленні. Він не пропускав жодного параду, жодного свята, щоб не показати себе народові серед свого вимуштруваного війська. Одного разу він дійшов такого безглуздого знущання, що примусив промарширувати коло Олександрівської колони 120.000 війська в день урочистого відкриття її. Через це змучені салдати були без відпочинку на ногах майже цілу добу.
Коли в Петербурзі денебудь починалась пожежа, він обов’язково приїздив на неї в своєму екіпажі й керував натовпом і салдатами, що гасили пожежу, як завзятий професійний поліцай. Цьому пожежникові-аматорові незабаром довелося гасити пожежу і свого зимового палацу, що згорів, незважаючи на все пожежне вміння свого володаря.
— Pourvu que ce malheur ne coûte rien à la Russie! — Лише б це лихо нічого не коштувало Росії. — Кинув він двозначну фразу, останнім залишаючи палац, що палав. Його пророчі слова мали рацію. Новий палац коштував нещасній, забитій Росії багато мільйонів.
Одного разу на Благовіщенському мості через Неву трапився новий випадок, що прекрасно характеризував нахил імператора до фальшивої пози. Микола їхав мостом у своєму екіпажі й став випереджати похоронну процесію якогось бідняка, за яким ніхто не йшов і якого ніхто не провожав на кладовище. Микола зліз з екіпажу й пішки пішов сам за похоронними дрогами. Театральний ефект був надзвичайний. Незабаром за його спиною зібрався величезний натовп, що дивився, як імператор сам пішки йде на кладовище.
Але всі ці вигадки, що були розраховані на показ себе перед народом з кращого боку, не зменшували глухого незадоволення, що зростало в народі.
Найбільше дошкуляла людності поліція й жандармерія. На Кінній площі будували ешафоти. Людей таврували, як скот, спеціяльними машинками для таврування. Управа благочинства радила катувати людей патентованими різками, що їхні розміри були точно визначені. Обов’язкова довжина їхня мусила бути 1,25 аршина, після десятьох ударів різки вже вважалися за використані й їх заміняли новими.
Шляхи до Сибіру були забиті каторжанами й іншими таврованими людьми. Талановиті одиниці з простого люду не знаходили місця, де б прикласти своїх сил, на них не звертали жодної уваги. Надзвичайно цікавий винахід зробив геніяльний селянин Петро Телушкін, що полагодив хреста і янгола на дзвіниці Петропавлівського собору. Він винайшов цікавий спосіб сполучення звичайних вірьовок, що за допомогою їх він вилазив на головокрутну височінь дзвіниці, щоб полагодити хреста. Жоден світовий циркач нашого часу не відважився б проробити цю героїчну подорож у хмари, без жодних приладів. Лише руки, що подерлися в кров, і геніяльні вузли вірьовки були приладами Петра Телушкіна. Тричі він вилазив на страшну височінь, виявивши надзвичайну безстрашність і винахідливість. За це сам імператор нагородив Телушкіна... кафтаном. За 25 років знову лагодили хреста, але вже за допомогою риштування, яке коштувало кілька десятків тисяч. Ось, як ставились до кращих представників простого народу.