Він відніс також вражіння, немовби відношення пані Беати до чоловіка було зовсім байдужне, а зате між нею й дочкою панувала просто ворожнеча.
За годину вернула Беата з Іваном, і весь день зійшов на розмовах, жартах та господарських планах. Обом молодцям визначено мешкання на поверсі двора, де були дві кімнатки, получені коритариком. Із нього сходилося східцями до дверей, які отвиралися до сіней. Оба молодці замешкали в кімнаті, зверненій дозаду, по стороні, де стояли господарські будинки. В ній була тілько велика груба, два дубові ліжка, стіл та дві лави, прикриті вовчими шкірами. В куті стояла скринка. На ній лежали вже тороки, себто клунки, а в них під час перегринації з паном Жарновським добуте майно. На ліжках лежала одіж шляхетського крою, призначена для молодців, а під столом сідла та чапраки.
Коли молодці найшлися самі, а на комині загорів ясний огонь зі смільного ріща, сів Попель на лаву та став нишком про себе сміятися. Угерницький ходив, видко, лютий здовж по кімнаті, побренькуючи великими острогами.
– Чого смієшся, немов придуркуватий? – спитав товариша.
– Якраз із тої самої причини, задля якої ти злостишся, – відповів Іван.
– А щоб на них стосот чортів із пекла, щоб трясця матері їх…
– Тсс! Не клени під ніч!
Юрко перехрестився.
– Во ім'я Отця і Сина! Се кодло ще до гріха доведе.
– Слухай, Юрку! Ти зовсім непотрібно непокоїшся. Чи ж надіявся чого іншого? Ба, я певний, що ти ще й не порозумів багато дечого з розмови.
– Як-то? – спитав Юрко і здержався у проході.
– Ну, коли так, то скажи, що думаєш про Бялоскурського?
Тут Іван знизив голос до ледве чутного шепоту.
– А що ж би? – відповів Юрко так само нишком. – Шляхтич, як і інші.
– Ха-ха-ха! – засміявся голосно Іван.
– Якого дідька регочешся?
– Бачиш, Юрку, коли я тебе остерігав перед Жарновським, ти казав, що се благородний чоловік, ну, і пізнав ти його таки, правда?
– А щоб його!..
– Тсс! Ти глядиш лише перед себе і йдеш пробоєм, як рицарі, про яких розказував отець Андрей. А тут тим часом теперішній світ у Річі Посполитій не той став. Івашко правду каже, що ся Річ Посполита – се злодійська яма.
– Дурний ти, Іване. Тут також є добрі й лихі люди, як усюди.
– Ба, братчику, коби-то! Тут лиш тих трохи православних, що держаться свого, се тих десятьох праведних, за яких торгувався Авраам. Якби не се, то огненний дощ спалив би те гніздо самоволі, кривди, розбою та розпусти. Огоріла би вся земля, мов комин хати по татарськім набігу. Звірі вили би на згарищах, а по лісах тинялися б люди. Ти сам казав сьогодні рано, що від нашої утечі ще дня не було без якогось прикладу, що в цілому воєводстві нема й кутика спокійного. А чому? Бо зволоч, злодії, пияки, розпусники, костери, вархоли, лотри "ведуть рей". Бідний православний мужик стогне у кайданах, а руський шляхтич вислугується королеві, щоби після того копнули його ногою за вислугу, а його майно jure caduco віддали якомусь зжебрачілому католикові. Тому питаю тебе ще раз: де ті добрі люди?
Юрко мовчав.
– Я тобі скажу, де, – продовжав Іван. З його лиця щез усміх, брови стягнулися грізно, очі блистіли, мов іскри, що снопами вибухали із смільного ріща і щезали в комині. – Я скажу тобі, де! Вони там, на сході, на Січі, у татарській паші, де нема ні хлопа, ні пана, ні трибуналу. Там "мир хрещений", спокій і безпека, бо, як кажуть козаки, там борються всі за одного, один за всіх, проти спільного ворога. А тут? Bellum omnium contra omnes в ім'я нужденного гроша. Тут "homo homini lupus", а державний устрій – одно велике лайдацтво!
Юрко не перебив ні одним словом.
– Та ти того всього не хочеш бачити. Ти привик, що наші батьки самі радяться в господарстві з хлопами, балакають із ними, як із людьми, живуть із собою в згоді, до панських подвоїв не пхаються… і нічого не знають. І я не знав би сього, якби не мій батько, що багато бачив на свойому віку та завсіди учив мене: сину, доки ти між нами, знай, що чого не вирвеш вовкові з горла, се пропало; знай, що у Річі Посполитій, крім твоїх найближчих, самі вороги, а крім православних – усе злодії й єретики. Я пускав сі науки мимо ух, бо що мені там!.. Але коли почав мандрівку, прийшли мені на гадку сі слова, і вони сповнялися щогодини…
– Не сказав би я сього! – вмішався Юрко нагло. – Мусиш признати, що бодай Бялоскурський не такий злодій, як інші.
– Ет, городиш! Пан Бялоскурський різниться тим від останньої шляхти, чим різниться злодій від розбійника. Більшість польської шляхти знає, що допускається проступків і живе у гнилі, але не соромиться сього. Пан Бялоскурський зате надає собі вид звичайного "зацного" чоловіка, що знає світ і людей, та сам живе чесно, а тим часом він допускається учинків іще гидкіших, ніж такий Стадніцький, його сини або хоч би твій Жарновський. А такі люди – се не рисі, ні вовки, але гадюки. Що гірше – вовк чи гаддя?.. Нехай нас Матінка Божа стереже від його засідок та нехай простить мені й тобі підступи, яких мусітимемо уживати у зносинах із ним.
– Не будемо! – заговорив палко Юрко. – Нас ніякий чортяка не держить! Сіли на коні, махнули на чотири вітри і кінець! Я у гнізді злодія жити не думаю.
– Крім твого та мого рідного гнізда, не знаємо ніякого іншого, де оставало би все святе святим. А додому нам вертати годі.
– Правда!.. Все-таки цікавий я, що ти саме викалькував про пана Бялоскурського?
Три річи: primo, що він агент мадярів; secundo, що обдер жида невинно; tertio, що його жінка… така собі… а він знає про се.
– Що ти кажеш! Нехай Бог боронить, щоби так було. І я починаю помалу визнаватися, але щоб аж таке було, і не повірю!
– Як хочеш! – відповів Попель. – Та я ось присяг, що слідитиму Івашка. Треба би туди вибратися й пошукати.
– А пси?
– Псів спускають за обійстям, а ті, що є тут, припнені при входах. Беата пояснила мені се дуже основно.
І Іван став відчіпляти шнур, яким пов'язані були їх клунки.
– Нащо ж се? – спитав Юрко.
– Годі ж мені йти пильнувати Івашка та Беати через їх сіни… Ага! Ти добре зробив би, якби пішов під двері до сіней та надслухував. Як тілько хто вийде з хати, ти зараз нагору та обізвися двічі лиликом.
– Добре! Тепер якраз лилики літають.
– А придуши огонь попелом!
Кажучи се, зв'язував Іван мотуззя, що разом із поводами вистарчали, щоби по них спуститися з вичілка на землю. Вікна двора були заслонені віконницями, то й ніхто не міг замітити Івана, що, мов кіт, спустився униз. Юрко пильно глядів, чи хто не надходить, а Іван присів зразу до землі, а відтак щез у пітьмі. Коли місяць вийшов із-за хмарки, побачив Юрко тінь, що кралася хильцем здовж частоколу в сторону будинків, де мешкали гайдуки. Там недалеко задньої брами миготіло тьмаве світло у маленькому віконці. Юрко знав, що й на баштах стоять вартові, та вони були по другій стороні. Їм нічого було глядіти на обійстя, бо рова, валу й частоколів берегла злюча стая величезних собак.
Та ось, коли тінь Івана найшлася при одній із гарматок, уставлених при отворах частоколу, рипнули якісь немазані двері, і побіч маленького світельця блиснуло на хвилю друге, більше. Хтось виходив із хати.
Двічі захохотав лилик – тінь щезла. Через майдан почала скорим кроком зближатися до двора висока стать. Нічний вітрець розвівав поли кунтуша та довгі вильоти. У непевнім світлі показалося бліде, остре лице пана Бялоскурського. Два роги м'якої шапочки виставали чомусь над головою, і Юрко мимохіть подався взад.
– Господи помилуй! – прошептав і перехрестився. Відтак кинув на погасаючий огонь кілька пригорщей попелу, зняв чоботи, шаблю й колет, а сам нишком, надслухуючи, чи хто не йде, отворив двері і вийшов на коритарик. По противній стороні були двері до другої, порожньої кімнати, перед якими стояли бочки з водою на випадок пожежі, і то так, що годі було дістатися до дверей.
Видко, в кімнаті не було нікого. Побіч бочок був чотирикутний отвір у підлозі, де починалися східці вдолину. Юрко викресав огню, щоб на біду не впасти та не скрутити в'язів, і при слабім сяєві іскор намацав ногою перший ступінь. Помалу, східець за східцем, сходив удолину, аж опинився при дверях, що вели у сіни. В них було кілька отворів для стріляння на ворога, коли б сей ввірвався в сіни. Крізь її отвори побачив паню Беату лиш у долішній одіжі та сорочці.
Її пишна стать збурила кров у молодця та просто осліпила його своїм блиском. Вона сиділа на лаві, а обнажені повні рамена спочивали на столі. Маленькі, але сильні ноги виставили мало не до колін із-під короткої спідниці та були убрані у вишивані східною модою черевички. Незапнута сорочка відкривала круглу, пружисту грудь та рожеву шию, і Юрко глядів хвилю на сю повну, розцвілу красу, як міг лише глядіти двадцятьлітній хлопець.
"Неможливо, щоб ся краса була сим, чим уважає її Іван", – подумав і пильно приглядався сидячій кралі. Але в сій хвилі перепинився хід його гадок, бо ось почув ізнадвору кроки мужа, і в сіни увійшов Бялоскурський.
Він замкнув важкі двері, засунув двічі, опісля кинув шапку на стіл і поправив пальцем гніт олійної лампи, яка горіла перед Беатою та розсвічувала усю її стать.
– Хе-хе! – засміявся. – Недармо я задля гладкості єймості перевертав колись козли.
І рукою погладив паню Беату по шовковій шиї. Пані Беата почервоніла з досади.
– У вашмості завсіди воробці в голові!
– Ха-ха! Не тілько в голові…
– От верзеш, муй дрогі. Кажи краще, що зорудував! Через тих твоїх ренкодайних годі було розумне слово сказати.
– Але зате тепер поговоримо, правда? – засміявся пан Бялоскурський і голосно поцілував паню Беату в шию.
Вона кинулася, почервоніла ще дужче та вдарила злегка рукою пана Бялоскурського по голові.
– Що тобі, Яне! Упився чи що?
Пан Ян спокійно покручував вуса.
– Ні, єймость. Я на кобєрцу присягав її милувати, ну, і так чиню.
– Не потребую афектів єгомості!
– Ха-ха-ха! Знаю, знаю! І марципани переїдаються, не то я, але так часом на відміну.
– Не мудрісьте, вацьпан! Кажіть передовсім, пощо ви якраз сих двох привели, можна було взяти яких двох ходачкових і баста.
– Та! Та! Та! Golota vel odardus краде більше, як син посесіоната, а я крадіжі не хочу. Досить Івашко краде. Потім може придатися колігація в Теребовельськім. Хто знає, чи я вже в найближчім році не продам субстанції та не поїду на Схід.