Се дуже гідний і благородний чоловік.
Остерігаючий погляд пана Бялоскурського замітив і Попель, і тому став придивлятися пильно пані Беаті, яке саме вражіння зробить на неї осторога.
Та добродійка зрозуміла, видко, хибно погляд молодця, бо іронічний усміх знов появився на її лиці.
"Хитра шельма", – подумав Попель і мимоволі присунувся ближче до панни Агнешки, що сиділа, зложивши руки на коліна та опустивши очі. Раз у раз підіймала їх, щоби тілько глянути на Юрка, який сидів напроти.
– Отже, як бачиш, мила малжонко, – заговорив пан Бялоскурський, – приводжу тобі двох дуже зацно уроджених і гладких кавалерів, і з ними будеш проживати два місяці, до мойого приїзду.
– Ах! Правда! – зацікавився Юрко. – Ваша милість сказали, що якась necessitas покликує його з дому; чи вільно спитати, в які diciones ma regna?
– А куди ж би, як не на Угорщину! – відповіла за мужа Беата. – Він завсіди на Угорщині має орудки; чи ж се не гріх? Скажіть, вашмостьове.
– Певно! Певно! – поспішився сказати Попель. – Хоч би й як dura була ся necessitas, мене від так дворних та достойних білоголов ніякий чортяка не відтягнув би.
– Ха-ха-ха! – сміявся пан Бялоскурський. – Видите, єймость, що за політичний кавалер.
– Певно, а при тім і дотепний, – відповіла, усміхнувшися, Беата. – Але, правда! – додала, зриваючись. – Вашмостьове, мусите бути страшно голодні… а я…
– Голодні як голодні, але спрагнені. Сонце палить, як ignis infernalis.
– Вацьпанно Агнешко! – приказала Беата. – Йди і заряди, що треба!
Дочка встала послушно і вийшла.
– Вибачте, вашмостьове, моїй дочці, що така несміла та боязлива: молоде, то ще й не досвідне.
– Надміру гладка й мила! – осудив Угерницький.
– Ха-ха! – засміялася Беата. – Вже кавалер углядів птичку. Уважайте-но, вашмость, не баламутьте мені дочки! – І жартом погрозила молодцеві.
– Зась-бим смів? – відповів Юрко, удаючи обурення. – Зась-бим смів дочку мойого хлебодавци і мойого милостивого пана і добродія баламутити?
Бялоскурський засміявся.
– Стілько між нами диференції, що кіт наплакав, а й то nescio, хто з нас можніший – ви чи я. Ви дідич сіл та фільварків, а я…
– Ви наш пан, – сказав Угерницький, – і ми належного респекту чоловікові гонору ніколи не забудемо. Ми тілько лотрикам вороги і людям, що віддаються всяким лятроцініям та ексцесам.
– Eheu! Не бракне таких у сій Річі Посполитій.
– На погибіль же їм! – додав Попель, дивлячись на стіну.
– Pereat et exstirpentur! – закінчив урочисто Бялоскурський.
В сій хвилі появилася Агнешка та слуга з холодним м'ясивом, хлібом, горівкою і вином.
Мужі покріплялися, пан Бялоскурський раз у раз приливав то на щастя, то на добру комітиву, а пані Беата розпитувала про колігації, а вкінці сказала жартом:
– Вашмость пане Попель, більше матимете діла з господарством, ніж єгомость пан Угерницький, тому будете головно під моєю опікою. Отже, пильнуйтеся, бо мій регіментдуже острий.
– Єймость пані зволять жартувати, – відповів Іван. – Де би у невясти, і то так повної вдзенку та політики, могла взятися строгість! А хоч би й так, то під так милим регіментарем, певно, на poenam не зароблю.
Всі засміялися, а Юрко докинув:
– Се ж не білоголовська річ – пильнувати робітників та парубків.
– Ха-ха-ха! – засміявся пан Бялоскурський. – Милитеся, вашмость! Якраз у нас інакше. Моя res familiaris crescit et floret моїми перегринаціями по чужих краях, а моя мила малжонка сама рядить у Коросні, і її саме регіменту пришлеться слухати вашмостям. І не думайте, що для слуг ся oboedientia легша, ніж якби я приказував.
– І ми не мішкатимемо примінитися до всіх прецептів єймость пані, – сказав поважно Іван і схилив голову. – І прошу показати мені обстанову господарства якнайскорше, щоби я міг сповняти своє officium якнайсовісніше.
– Що так буде, non dubito, – заявив пан Бялоскурський, – але ще сьогодні посидимо та побалакаємо.
Іван глянув на Беату і, мабуть, вичитав щось в її очах, бо відповів у тую мить:
– Ні, ваша милість! Се не мій процедер – гайнувати час. Мій родич – не багатий посесіонат, тож у нас кождий manus admittebat до господарства. Тому, repeto, прошу мене провести по домі, щоби я міг визнатися в разі потреби, а за сей час мій товариш послужить своєю особою та дотепом його милості та єймость панні.
– Справді, моя дорога, – звернувся пан Бялоскурський до пані Беати, – більша в сих молодцях sedulitas, ніж я сам калькулював. Тому не здержуймо сього благородного імпульсу молодого серця!
Пані Беата встала і вийшла, а за нею – Іван, кинувши попередньо Юркові значучий погляд. Але сей мовчав, бо завважив рівночасно насмішку, яка малювалася на лиці пані Беати, коли відходила з Іваном.
Як тілько мати вийшла, сперлася панна Агнешка з поруччя крісла і, зложивши руки на грудях, вихилилася взад, щоби вигідно розсістися. Її спущені очі гляділи тепер невпинно на молодця, і все те бентежило його.
– Так, так, пане Угерницький! – говорив тим часом пан Бялоскурський. – Патри єзуїти вчили в конвенті, що ignavia є матір'ю всіх проступків та пороків. І не один, що прогайнував час на пиятиці та розпусті, удариться колись у груди і скаже: "Peccavi!.." Та тоді вже може бути запізно!
– Золоті слова вашої милості. І в церкві кращих не почуєш, – відповів Юрко. – Мій praeceptor отець Андрей учив нас так само.
– Видко і наслідки сеї науки по цнотах вашмостів, – вмішалася панна Агнешка й усміхнулася приязно до молодця.
– Га! Подобався кавалер вацьпанні? Формозус, правда? Ну, уважай, вацьпанна, щоби не задивилася. Сила тоді аргументів треба би було, щоб їй се з голови вибити.
– Або вдоволити! – засміялася панна Агнешка, яка зовсім змінилася, відколи мати покинула кімнату.
Пан Бялоскурський скривився.
– Видиш, вацьпан, – сказав, – як mures гуляють, коли кота нема! Вже й асцька дістає голос.
Угерницький був тим часом у дивнім положенню, і сам не знав, як саме до нього приспособитися. Дівчина сама зачіпала його в присутності батька, а сей сміявся з сього. В порівнянні до попереднього поведення дівчини були сі слова аж надто смілі, а й погляд Івана давав йому теж багато думати. Саме тому старався звести розмову на іншу тему.
– З пермісією вашої милості, хотів би я спитати, що се саме за ринграф, що висить на стіні під збруєю. Видко, у хвалебних боях мусів йому дістатися сей удар рогатиною або штихом меча?
– Се ринграф мойого небіжчика родзіца, а твойого діда, Агнешко, – відповів пан Бялоскурський. – Він служив у гусарській хоругві за круля Стефана, коли ще наша субстанція була в Теребовельщині. Бачите, тоді стала шляхта продавати на гвалт усю красценцію до Гданська і випалювати ліси. Всі заводили чимраз більше робітних днів та повинностей між хамством, а воно, дурне, протестувало та суплікувало до круля. Сам лацне, вашмость, вирозумієш, що вже те саме був crimen, і вся шляхта почала суплікантів екземплярично карати. Ось і мій родзіц сів на коня і з пахолками почав виганяти з маєтності одного завзятого хама, який не хотів сповняти наложених обов'язків.
– А чи сі повинності були муніфіковані якими листами? – Авжеж! Мій родзіц казав виписати їх нагаєм на спині сього хама. Сей збунтувався, а коли мій батько прийшов, почав йому встренти чинити і з півгаків стріляти. При тім розбили батькові ринграф.
– І що ж сталося дальше? – спитав Угерницький, дивуючись бесіді пана Бялоскурського по тім, що бачив у селі.
– Потім? Мій родзіц хлопа вбив, жінку вигнав, синів узяв на парубків, дочку на покоївку, а землю собі. Бач, він не вмів господарити на малім, як ось я.
– Чому ж, ваша милість, змінили modum господарювання?
– Чому? Тому, бо не було на чім господарити. Хіба не знаєте шляхетської господарки? Ліс випалили, вирубали і продали. Землю виссали, продукти продали, а песій гріш, який дістали за них, пропили та прогайнували на строї та столові срібла. Коли наложили панщину, прокляте хамство збурилося; як же по війнах стало на Україні плодитися козацтво, а тут пани відбирали землю, тоді хлопи повтікали.
– Се дивне! У мойого батька фільварки, як муравлища, – відповів Угерницький не без злоби.
– Ба, видко, родзіц вашмості є хлопам indulgens та і держиться старого порядку. У такого маєток росте. Та се лиш між вашою шляхтою таких деколи можна подибати або між новонобілітованими людьми, які не знають польського права посполитого. Хто з нашою шляхтою ввійде в комітиву, робить те саме, що й вона, та, гноблячи хлопів, і сама свої субстанції devastat.
– Правду кажете, ваша милість! – замітив Юрко. – У нас кажуть хлопи: лихий пан і татарин – се брати!
– Ха-ха-ха! – зареготався пан Бялоскурський. – Пусте – пан, хлоп і панщина. Гроші – грунт! Хто має повний черес та набиту кабзу, той має цілу Річ Посполиту. У тім-то й ціла sapientia синів коронних, що всі гроші в наших руках.
– А що зробите, коли вас піддані покинуть?
– Підемо за ними, їх край – се наш край, бо чи вони не наш товар? Вони зладять усе на наш приєм, заорють, заложать села, хутори, пасіки, а ми дамо лад, панщину, податки, мита, і все буде добре. Лиш одна велика imprudentia в нашої шляхти – то непильнування козаків. Покозаченого хлопа вже ніякий чорт не вбере знов у шори. Тому я й vitupero наших панів за гноблення хамства, бо вони роблять се нагально, а то треба робити поволі. За тридцять літ можна зробити і зі шляхтича хама, але не за тридцять днів. Так-то він збунтується і лиш mota nobilitate в карбах його удержиш.
– Рація, рація! – відповів Юрко, щоб лишень щось сказати.
– А чи вашмость заручений? – спитала знічев'я панна Агнешка.
Юрко почервонів, вирваний нагло зі своїх думок, і збентежився.
– Неполітично, асцька, питаєш! – замітив пан Бялоскурський. – Але ви, молоді, маєте свою політику, тому сповідайся, вацьпан, перед моєю дочкою. Ха-ха-ха!
В часі сих слів мав Угерницький час прийти до себе й опам'ятатися.
– Ні, – відповів жартовливо, – хоч серце моє desiderat афектів, ніяка панна не здобула ще його на все життя.
– Як-то? Вашмость іще не любився? – запитав пан Бялоскурський, бажаючи затерти вражіння неполітичного питання дочки.
– Ні, але не бачу ніяких імпедіментів, задля яких мав би сього виректися.
– Певно, певно, афект – се прикраса всего життя, се вдзєнчни квят на ниві щоденних laborum et tristitiae.
Розмова звернулася тепер на справи домашні, і пан Угерницький дізнався про склад усього двора, а заразом замітив дві річи: що панна Агнешка незвичайно зайнялася ним а що зовсім батька не боїться і більше його любить, ніж матір.