Опирі

Юліан Опільський

Сторінка 4 з 101

– Ти не хочеш сказати "так", бо палець іще цілий, але як я потягну за курок, то він викреше огню, а ти меш стріляти, як самопал. Лиш, бач, чорти вхоплять при тім руку. Ну, добре? Скажи: так чи ні?

В тій хвилі на уста жида виступила кров, і він замовк. Тоді Івашко потягнув за курок… Почувся хряст розтрощеної кості, все тіло звинулося, мов тіло щупака, що хоче вискочити з кип'ятку, а з уст разом із кров'ю вирвався нелюдський крик.

У крику тому почувалося слово "так".

Івашко встав.

– Шпигун признався! – сказав спокійно. – Обмийте жида водою, дайте йому лахи та викиньте за браму, щоби тут пси його не заїли. Добраніч вашмостям!

І, обтерши нагайку об одіж жида, взяв пістоль і колісце, відкотив рукав і пішов спати.

________________________________________

Примітки

Чорт Стадніцький – звісний польський вельможа; провадив весь вік війни з усіма сусідами, причому допускався безкарно неймовірних звірств та злодійств. – Авт.

Лісовчики – добровольці, одчайдухи, які наймалися усякому за гріш та право грабежу; вони стояли під командою полковника Лісовського – відси й їх назва. – Авт.

Московські жемчуги – справді, під час московського походу украв якийсь Б. московські клейноти. – Авт.

Ренкодайний – шляхтич, що добровільно стає на службу в пана. – Авт.

Габор Бетлен – семигородський воєвода. – Авт.

Згубити – ховати цілого небіжчика або хоч голову, щоб ніхто не міг внести скарги. – Авт.

Запрезентує в гроді – завезти трупа до гроду називалося "praesentatio cadaveris"; проголошення убійства "proclamatio capitis"; не можна було прокламувати небіжчика, якого ніхто не знав, тому часто "гублено" трупа; за убійство відповідав у першій мірі сей, на чийому грунті найдено трупа, тому власники відкуплювалися від деляторів грішми, а сі не ставали на термін, і справа упадала; польський суд не займався злочином, коли не було делятора. – Авт.

2. Ренкодайні

Ранок, що наступив по непогіднім та бурливім вечорі, був зовсім інакший. Скупаний у краплях дощу, ліс блистів у рожевих променях сходу та прибирався жемчугами, що горіли всіма красками дуги. Свіжим та гарним, мов дівчина з купелі, вийшов ранок, і наче повеселішав увесь світ, радіючи теплом та красою природи. Птички обтріпували крильця, розправляли дзьобики та заливали піснею весь ліс. Здавалося, він немов розспівався весь на славу Божу, на радість людям, здавалося, не з того світа були вчорашні пригоди. Наче чорт, що щезає від лиця Бога, пірнуло в забуття усе: крики, плач, бійка, тортури, людська злоба; і все те немов сном видавалося обом молодцям, що ночували у клуні коршми "Під буком".

Молодий Угерницький збудився скорше, як його товариш, та виглянув надвір. Збудив його гамір, що панував у тій стороні обійстя, та лай псів, поприв'язуваних уже за дня на ланцюги при частоколі. На подвір'ї стояла довкола возів чимала громадка хлопів із Губич, а між ними парубок Куба, який живо з ними розмовляв. Вони нарікали на нічний гамір та питали, хто саме попідпирав колами двері повітки, в якій вони спали. Куба пояснив їм, що минулої днини напали на коршму бескидники, ті самі, що хлопи їх бачили в шинковій кімнаті. Він розказував, як-то оборонилася від них шляхта та якого їм завдала чосу. При тім не щадив також заміток, котрі доказували, що Куба неабиякий бувалець. Юрко чув, як Куба поучав сліпороджених синів Хама.

– Ви, хлопи, не питайте найкраще, що тут сеї ночі діялося, та будьте задоволені, що ми відбили опришків. Вони вас заперли у клуні і, певно, були б обдерли, а може, й поубивали, коли б не наші гості – шляхта. Потім, бачите, се шляхотська справа, о!.. А знаєте, що де пани б'ються, там хлопу зась, а то як знюхаються собачі діти, то все на хлопській шкірі скропиться. Тому я вам раджу: навіть нікому й не кажіть, що ви тут ночували, бо як вас потягнуть до гроду, то що буде? Бескидника не зловиш, шляхтич не ставиться, лише хлоп піти мусить, а знаєте, чим се пахне, коли хлоп іде на трибунал? Хоч куди мудруй, а по крайній мірі без бука не обійдеться. Тому мовчіть, і нехай дідько бере панів разом з їх гонором та. бійками.

– Ая, ая! Мудро говорить чоловік, – казали хлопи і з дивним поспіхом стали збиратися в дорогу.

Угерницький збудив товариша.

– Вставай, Іване, вже день.

Молодець зірвався, перехрестився, та оба вийшли на майдан, серед якого стояла керниця.

Вони вилили кілька відер води в корито та стали вминатися, роздягнувшись до нага. Холодна вода освіжила їх та додала веселого настрою.

– Ну, – засміявся Іван, – не бракне нам пригод у нашій мандрівці. Передовчера бійка межи православними та католиками в Перемишлі. Вчера знов у коршмі потіха. Цікавий я, який чортяка нині покажеться?

– Не дуже-то я цікавий на сього твойого чорта, – відповів товариш. – Ти подумай лише, що ми вже ось третій місяць у дорозі, та не бачили ще ні одного кута, де був би хоч сякий-такий лад. Чоловік просто життя не певний на кождім кроці. Досить, у нас на Поділлі тривога від татар, та все-таки в обороннім дворі батька безпечно. А тут? Що крок – то бійка, що село – то або бунт, або постій військовий, або жидівський нагай над хлопами, морди, стрілянина, пожежі – от затовчуть де в кутику, тіло "згублять", та й і старі наші не дізнаються, куди вороння порозтягало наші кості.

Іван засміявся.

– Чи тобі, Юрку, припадково не захотілося вертати під батьківський нагай та до панни Корніцької?..

– Щоб їй хрін, а тобі шило в хавку! – сплюнув із досадою Угерницький.

– Що ж, – сміявся далі Іван, – у нашій Річі Посполитій чим дальше на захід, тим кращі порядки. Се ясно! Нема татарського батога, то коні брикають. А де ти чував про безпеку безоружному? Лише в школі є інші аргументи, ніж шабля, та й то волю я наш православний бук, як єзуїтські брехні. От не верзи дурниць! Казав мені вчера Матис, що котрийсь там шляхтич потребує ренкодайних, ось ми йому на руку й підемо.

– Ат, не розумієш ти мене, – сказав неохітно Юрко.

Іван зареготався.

– Ага! Туди його понесло, – сказав. – Ну, поворотом не скіргаєш нічого, тому мусиш заждати, аж старий зм'якне… Відай, таки в моєї сестрички глибші очі, ніж я думав; дивлюсь на тебе… хлоп не хлоп, а втопив душу, як коня в полонці. Що ж, мовчи, язичку, будеш їсти кашку!

– Е! Ти справді стаєш говорити дурниці, легко тобі, братові, сміятися, а мені не те…

– Звісно, що не те, – засміявся Іван. – Мені ось тепер не дівчина в голові, а який християнський сніданок.

Оба молодці скінчили одягатися та пішли у коршму, де тим часом усунено всі сліди нічної пригоди. Лише перев'язана голова Залушковського давала знати, що він вийшов з учорашньої потіхи concussus, як говорено в трибуналі.

Бялоскурський сидів сам при другім столі, а коли молодці ввійшли, піднявся їм настрічу.

– Чолом вашмость панам! – сказав. – Пан Угерницький, правда?.. Знаю, знаю сю фамілію. Зацний рід, від князів походить! А як же ж фамілія вашмості?

Тут пан Бялоскурський звернувся до Попеля, що збоку глядів на повітання.

– Іван Попель, загородовий шляхтич з Іванівки.

– Чи ренкодайний єгомості? – запитав пан Бялоскурський Юрка.

– Ні! Се мій брат по серцю! – відповів Угерницький.

– Ага! Amicita! О, велике се слово, се, як казали патри єзуїти, дочка неба, сестра любові, се чистий цвіт серця цнотливого мужа.

– Правду кажете, ваша милість, – відповів Угерницький. – Саме так думаємо й ми!

На згадку про чистість сеї приязні Іван пригриз губи, згадавши свою сестричку та любов Юрка. Тим часом Бялоскурський говорив дальше до Угерницького:

– Я родзіца вашмості знаю, ми разом опонувалися hostibus у московській потребі, а з панами Цебрівськими ми в зажилості перебували. Та фортуна кинула мене сюди, в дикі гори, тому ми й розійшлися. Моя субстанція тут, тому не пізнав іще досі самого вашмость пана. Та се не завадить, щоб ми й тут пізналися, і думаю, що не відмовите давньому другові вашого батька і почтите мене своєю компанією. А хочете знати моє ім'я, то я-м єст Ян Наленч Бялоскурський з Коросна, Сяніцької землі.

– Радо служимо вашмость панові та дякуємо за запросини! – відповів, червоніючи, молодець і сів разом із товаришем біля Бялоскурського.

Матис приніс м'ясиво та мід, а Бялоскурський припрошував гостей, які при своїм віці та утомі таки й не дуже давали себе просити.

Бялоскурський узяв чарку з медом і підніс її.

– За здоровля вельможного родзіца вашмості та на добру дружбу! – сказав.

– Дякуємо вельможному добродієві нашому. Здоровля вашої милості! – відповіли молодці.

– Ну! Розкажіть тепер, відки взялися, – заговорив шляхтич, обтираючи вуса.

Угерницький, який по сніданку повеселішав, змінився назверх зовсім. Його задума та огірчення десь поділися, а голова гордо піднялася горі. Він відкинув узад буйну темну чуприну, на устах появився усміх.

– Багато буде розказувати, ваша милосте! – замітив.

– Нічого, підождемо! – відповів Бялоскурський весело. – Мої хлопці поїхали до Добромиля в справі нападу та відшукувати Зглобіцького, тому маємо час, заки вернуть.

– Зглобіцького? – крикнув Попель. – То ходім і ми!

– Сиди, вашмость, тихо! – відповів Бялоскурський. – Коли найдуть, приведуть і без вас, коли ні, то й ви не поможете, то "цєнта" штука!

– Еге ж! – проворчав Угерницький. – Знаю його. От сиди, Іване, єгомость мають рацію!

– Знаєте ви, панове, що його Красіцький тримав півроку in fundo Дубецького замку, а таки вибрехався, собака.

– Quomodo ? – питав Угерницький, бажаючи дати доказ, що й він лизнув латини та має всі дані на образованого чоловіка.

– Підніс протестацію через якогось там ренкодайного, що се гвалт, доконаний на золотій "вольносці" коронних синів, а то страшний crimen.

– Певно! Певно! – потвердив Попель.

Бялоскурський глянув згірдно на брата шляхтича, що мішався до розмови посесіонатів, будучи, видимо, голотою чи odardus-ом.

– Ніякий bene natus et posessionatus не може ж згодитися, щоби його замикали, не зловивши in recenti. Красіцький віддав його старості в Перемишлі, а сей пустив його на волю, бо се його свояк.

– Рацію маєте, ваша милість! При тім ніякий чортяка не зможе зловити шляхтича in flagranti, бо він має при своїм вчинку переважаючу силу.

– А, виджу, вашмость peritus у різних арканах права та наук.

– Так! Доволі. Наші батьки держали нам ученого монаха, а сей навчив нас грецько-руського та латино-польського письма і права посполитого.

– Батьки? То батько вашмості теж посесіонат? – спитав Бялоскурський Попеля.

1 2 3 4 5 6 7