Покладіть заслугу около держави, а нагорода не мине вас!
– Vivat круль! – крикнув один із гайдуків, сей, що переморгнувся передше з Бялоскурським, і добув шаблі. За ним іще кількох кинулося на жида, але чотири парубки, що були його слугами, догадалися, що се розбійничий напад. Один випалив із пістоля, але куля пройшла мимо і застрягла у стелі. У сій хвилі ревнув півгак, і двох оборонців жида зверещало й упало на землю. Один умер таки зараз, другий вив із болю, вертячися по землі. Інші гайдуки кинулися на двох останніх та просто шматували їх шаблями. Метушня, гамір та лоскіт запанували в кімнаті. Крики, прокльони залунали, а пан Бялоскурський вхопив жида за обшивку і насильно тягнув його на середину кімнати.
– В'яжіть зрадника! – приказав, і парубки Матиса виконали з дивною вправою приказ.
У сій хвилі один із парубків, що боронилися, вирвався а, вдаривши ручкою поламаної шаблі Залушковського по голові, вискочив надвір. Залушковський упав на землю, а рівночасно хтось обухом розбив голову останнього оборонця.
Втім ізнадвору почувся страшний крик людини та гавкіт псів, заїдаючих чоловіка… Рев сей слаб із кождою хвилиною, вкінці утих зовсім.
– Випрячте кімнату, – приказав Матис, – а ви, панове жовніри, вибачте за неспокій. Се, бачите, чоловік не знає, кого має в коршмі. Ось і сей зрадник. Думав би хто – купець, а то, тьфу!
– Не бійтеся, панове, – сказав один із молодців. – Не ми будемо деляторами. Зглобіцький, приятель сього жида, се мій ворог. Тому ми й не мішалися між вас і мовчатимемо. Та ось ви нам спати стеліть! Нам пора!
– Зараз, пане Угерницький. Іди, Кубо, заведи панів у клуню!
Куба з обома молодцями відійшов, а в коршмі діялося що інше.
– Води! – застогнав пан Залушковський, коли гайдуки виволікли за двері трьох небіжчиків та стали шурувати сліди крові на підлозі.
Матис подав пану Залушковському шмату, а сей обвинув собі нею всю пику, що прибрала була синьо-червону краску.
– Шельма! Злодій! Лайдак! Щоб його морове повітря, щоб його пси зжерли! – ворчав, охаючи.
– Побожне бажання вашмості вже сповнилося! – засміявся Матис. – Ось його таки заїли пси при паркані.
– А здох би, псявіра, схизматик!
– Еге ж! Він уже і здох!
Пан Бялоскурський возився тим часом зі скринями жида і разом із Рамбултом потягли їх до ванькира, де сидів Зглобіцький. Жид лежав насередині, позеленівши зі страху, бо знав, що його ще жде неабияка мука, а хто знає, чи й не смерть.
Пан Бялоскурський вернув укінці з ванькира.
– Чи не забагато cadaver-ів ? – сказав до Матиса.
– Овва! Лиш чотири, – махнув рукою коршмар. – Та й то люди підлої кондиції.
– Схизматики, хлопи, то правда! – докинув Бялоскурський. – Все-таки "згубити" треба. Бач, перший-ліпший найде трупа, запрезентує в гроді і треба буде відкуплюватися.
– Пусте! Я яму наготовив уже заздалегідь, – сказав Матис Бялоскурському на ухо. – Там їх кинемо і присиплемо, що навіть мої парубки не знатимуть.
– Так, як молодого Цебрівського?
– Так!
– А бачите, пане Матис, що молоді Цебрівські та батько догадалися, що се справа Зглобіцького, лиш мене не догадалися, бо я походжу з їх сторін, і велика була все між нами amicita.
– Ага! Тому-то він і не хотів бачитися з сими теребовельцями. Либонь, вони його й відси знають.
– Здається! – усміхнувся Бялоскурський.
Із сього усміху догадався Матис, що у Зглобіцького є, мабуть, іще й якась інша справа, крім довершеного убійства. Та не допитувався дальше, лише став видавати прикази.
– Трупів занести до шопи! Завтра повеземо їх до Добромиля, – приказав своїм парубкам. – А ви забирайтеся спати! – додав, звертаючись до пахолків жида.
– А де наш пан? – спитав один з них.
Матис моргнув на нього, щоб мовчав, і показав рукою на двері.
– Твій пан має ще з нами діло, а ти тікай зараз завтра, бо готові ще тебе примкнути у гроді, що ти возив мадярського шпигуна.
Пахолки вийшли, остав лиш один – сей, що перший кинувся на жида.
– Чому така політика з жидом? – питав тим часом Бялоскурський шепотом. – Чей, його не лишимо живим!
– Ні, пане Бялоскурський, – відповів Матис, – сі два молодці бачили його, і хлопи з Губич, а також усі інші мужики та пахолки. На нього жде Пєньонжек, а вірмени з Ярослава знають, що він виїхав сюди. Був би крик.
– Овва, і так буде крик, скрутинії, кондемнатки, інфамії і т. ін., лиш те все фурда! Хто виконає засуд? Ти хіба ні! А Пєньонжка, як схочу, сам із замку викину, нехай тоді стрибає до круля та махає п'ястуком у мішку разом із ним. Але, бачиш, сі два шляхтичі – інше діло. Угерницький багач, а вся околиця, хлопи й дрібна шляхта дуже його шанують. Та й мені його треба, бо мій Івашко вправді добрий пахолок, але хам і ніякого міру, ні дистинкції не має. А мені треба бурграбйого, щоб не крав, а вмів мене заступити, бо їду на Угорщину.
Оба товариші підійшли до жида.
– Ну, шпигуне! Що везеш у сих скринях? – спитав Бялоскурський.
Жид не відповідав, трясся лише зі страху, що зуб заскакував о зуб.
– Г… гр… ро… роші, – вистогнав укінці.
– Чиї?
– Вірменина Чамчана зі Львова.
– Кому?
– Пєньонжкові, що має збирати за се військо на угорське пограниччя.
– Ха-ха-ха! А то бреше бестія! – зареготався Бялоскурський. – Мості Рамбулт, пишіть-но се, що жид казатиме. А ти, Івашку, питай!
Івашко, високий тридцятилітній чорнявий парубок, одітий з-панська, станув коло жида та закотив рукав жупана поза лікоть. Із-під сорочки указалася могуча, жилава рука, поросла буйним волоссям. Чорна підголена чуприна відкривала низьке чоло та глибоко під ним осаджені очі з проникливим та підступним поглядом. Доволі довгий, мов яструбиний клюв, закривлений ніс нависав на покриту чорним Нусом горішню губу. Кріпка вилиця та виступаючий підбородок надавали парубкові вигляду грабіжної птиці.
– Положіть жида на лаву і роздягніть! – приказав парубкам.
Миттю стягнено з жида кафтан, чоботи та короткі штани, відтак кацабайку з чотирма тороками.
– Здіймай сорочку!
Жид був зв'язаний, тому не мож було здійняти з нього одежі як слід. Але парубки радили собі ножами, і небавом лежав жид на лаві наго, а в кількох місцях показувалися краплі крові з незначних ран, одержаних при зриванню одежі. Він лежав, замкнувши очі, блідий, як труп, а віддих із трудом добувався з-між затиснених зубів.
Івашко добув із-за халяви татарську дротяну нагайку і малою олов'яною кулькою при кінці плетеного дроту і свиснув нею у повітрі.
– Гевалт! – крикнув жид.
– Мовчи! – гукнув Івашко, прискакуючи нагло до нього. – Не реви, а відповідай на питання. Кричати не вільно! Ніяка кривда тобі тут не діється!
Жид замовк і з безмежним страхом водив зором за рухами нагайки.
– Відки твої гроші? – питав Івашко.
– Від Чамчана, вірменина!
– На що?
– Для Пєньонжка!.. Ясновельможний… – Тут заревів жид не своїм голосом, а на його тілі показалася кривава смуга.
– Мовчи! – гукнув Івашко, і удари посипалися густіше. При третьому чи четвертому бризнула кров…
– Добре б'є, – усміхнувся Бялоскурський.
– Еге ж! Видко, до ціпа навик! – відповів Матис.
– Куди там! Він у єзуїтів учився.
– Все одно! – зареготався Матис. – І се наука.
Жид кидався, вертівся, а із горла добувався хриплий гаркіт.
– Брешеш, псявіро! – сказав Івашко спокійно. – За брехню обірвалося тобі раз, а се інше – се за худоб'ячий рев; я ж казав тобі мовчати.
– Ясновельможний пане! – застогнав жид. – Як тут мовчати, коли ваша нагайка душу з тіла тягне, а ваша рука, нівроку, щоби здорова була, як у медведя.
– Подобалося тобі? – спитав Бялоскурський.
Івашко усміхнувся.
– Видиш, Абрамку! – промовив ласкаво. – Ти розумний чоловік і бачиш, що не маєш рації. Тому кажи правду. Сі гроші для бескидників і Бетленових сабатів, правда?
Рамбулт зібрався до писання і ждав на зізнання, коли жид порушився і став говорити, мов у гарячці:
– Ясновельможний воєводо! Щоб я був проклятий до десятого покоління, щоб мені капорець таки тут, зараз, щоб мене й мої діти зжерла проказа, а моя жінка щоб гамраткою пішла з сабатами, велике хайрем, пане, що ні!
– Ей же, надумайся! – процідив Івашко та спроквола розвивав нагайку…
Жид мовчав хвилю, вкінці вибухнув плачем.
– Пани ясновельможні! Чи ви хочете моєї погуби? Взяли ви гроші, видихайте здорові, а навіщо настаєте ще на моє здоровля? За що се? Коли дізнаються, що я сказав се, що ви хочете, мене повісять, уб'ють, зруйнують, а моя жінка та бахурі знидіють.
– Чуєте, мості Рамбулт? – замітив Бялоскурський. – Винуватець боїться признати зі страху перед пімстою своїх спільників. Запишіть се!
– Розуміється! – сказав Рамбулт і скоро став махати скриплячим пером по пергаміні.
– Ти, жиде, нас нічого не обходиш! – відповів тепер Івашко. – Мені треба твойого признання, чи тебе хто за се вб'є, чи ні! Ми тебе не вб'ємо, але правду мусиш сказати. Отже, кажи: так чи ні!
– Ні.
Нагайка свиснула. Жид крикнув раз, другий, удари сипалися, а шкіра летіла клаптями з плечей катованого. Кров плила, крик жида ставав слабший, а вкінці замовк.
– Води на собаку! – приказав Івашко, обтираючи чоло лівою рукою, бо права була окервавлена.
На жида вилито відро води, бач, зімлів. По хвилі прийшов до себе і тихо стогнав із болю.
– Отже, ні? – питав Івашко холодно.
Жид мовчав, із трудом переводячи дух.
Усі ждали.
– Ти втратив голос? – посміхнувся Івашко. – Пожди, додамо!
Добувши пістоль, відвів курок та ключиком до труб став відкручувати колісце від запалу.
– Розв'яжіть жидові одну руку! – сказав до парубків. – Нехай собі нею помахає – скорше відійде.
Жидові розв'язано руку, і вона зараз звисла, мов у небіжчика. Івашко прикляк і розкрутив курок зовсім. Курок гей складався з двох сталевих язичків, споєних шрубою, а між ними лежало колісце, що, вдаряючи о камінь, кресало вогонь і запалювало порох. Вишрубувавши колісце з-між язичків, Івашко всадив туди великий палець жида і став знов закручувати шрубу ключиком.
– Держіть руку! – крикнув до парубків. – А ти, – додав, звертаючись до жида, – відповідай: так чи ні?
Жид мовчав, та в міру прикручування впивалася шруба в палець; жид почув біль, що кріпшав скоро і ставав страшний, невиносимий. Шруба торощила просто кість, м'ясо та ноготь, а з уст катованого стали добуватися крики чимраз голосніші.
Підсміхуючись, ждали присутні висліду, а Івашко спитав лиш:
– Співаєш?
Жид кричав чимраз дужче, все його лице скорчилося, а отвертий рот виглядав радше на пащеку мученої та скаженої звірини, ніж на людські уста.
– Видиш, Абрамку! – говорив Івашко.