Опирі

Юліан Опільський

Сторінка 2 з 101

– Усі вони, сини Хама, безбожного єретика, лише собачим своїм афектам потурати хотять, а при кождій нагоді забувають за клєменцію і природжену шляхті дистинкцію "стану і гонору".

– Коби нас було більше, то не завадило б сьому мазурові втерти носа! – сказав Бялоскурський. – Та, бач, се здоров хлоп, а його служба гірш "лєвенсів" небіжчика чорта Стадніцького.

– Знаєте, панове, – обізвався Рамбулт, – ходім у коршму, там розглянемося, а як буде можна…

– Тихо, вашець! – проворчав Зглобіцький. – Сам не відаєш, що верзеш. Матис – се хлоп… ого, ще й який! Він cправив би тут нам усім лянє.

– Що, він нам? – обурився Рамбулт.

– Еге ж! Ти, пане Рамбулт, не знаєш Матиса. Се просто медвідь…

– Адже ж нас чотирьох!

– Ба, така бестія ніякого респекту не знає…

Переляк, із яким поглядав Зглобіцький на двері під час цілої сеї розмови, та мовчанка Бялоскурського і Залушковського переконали Рамбулта, що Матис – се чоловік без виховання, у якого краще стати другом, ніж ворогом. Він замовк. За хвилю вернув сам Матис та приніс на полумиску чотири печені гуски, кілька ковбас та величезну ким'янку з горівкою. За ним ніс високий, тугий парубок бочівку меду і, заки ще приступлено до їди, набив її та добув чіп, провертівши діру в затичці.

– Іди, Кубо, геть, возьми півгак та рогатину. Яцко, Мацько, Шандор, Мішка та Гарбуз нехай возьмуть пістолі та шаблі. Ти будеш стріляти у товпу ухналями, коли буде треба. Поза тим держіться оддалік і ждіть приказу.

– Чи губицькі хлопи ще п'ють? – спитав Бялоскурський.

– Ні, вже збираються спати.

– Ага! – нагадав собі Матис. – Кажи Гаврилові, щоби підпер колами двері, де вони спатимуть. Собко, Полупа та він нехай пильнують їх, коли б хотіли виломитися.

Куба кивнув головою і вийшов. Матис також сів за стіл. Шляхта повипивала по здоровому кухлеві горівки та прийнялася за їду, густо попиваючи медом.

Хвилю чути було лиш відгомін лакомого халасовання та тріщання костей межи кріпкими зубами. Хвилями почувалося сопіння Рамбулта та булькотінвя меду в барилці. Юдин Зглобіцький чомусь менше хапчиво їв, як інші, а хвилями морщилися його руді брови над зеленкуватими очима. Мовчанка, яка панувала у зборі, видко, наводила йому на ум щось немиле. Вкінці відложив недогризену кістку, попив меду і відізвався:

– Слухайте-но, пане Матис! У вас є тепер два молоді їздці, по виду жовніри або лісовчики, правда?

– Так! Се пан Юрій Угерницький із Лошнева, а другий Іван Попель, загородовий шляхтич з Іванівки у Теребовельському старостві. Сей перший, здається, посесіонат, бо хоч не має грошей, та бачив я у нього гарну шаблю чудової роботи з туркусами.

– Ну! Се може бути вкрадена шабля, – замітив повагом Бялоскурський. – Тепер у нас всякий golota чи odardus може мати клейноти.

– Ха-ха-ха! Ось хоч би й ви, вашмость, маєте московські жемчуги, – засміявся Рамбулт. – "Omnis dives iniquus…".

– Не бреши, вашмость, дурниць, пильнуй свого вантуха! – крикнув Бялоскурський.

– "…Aut iniqui haeres"! – докінчив Рамбулт.

– Або жид! – докинув Залушковський.

– Гас, гас, панове! – вмішався Зглобіцький.. – Ти, вашмость пане Матис, не кажи, що я тут. Я сих хлопців знаю і не хотів би з ними бачитися.

– О, се здорові хлопи, – усміхнувся Матис. – Вірю, що ні! Вони повтікали з хати і хочуть найнятися у якого пана.

– Католики? – спитав Бялоскурський.

– Ні! Прокляті схизматики, – відповів Матис. – Тому я їх і пустив у коршму.

– Як-то? – зчудувався Рамбулт.

– Ано! Наші жовніри дуже хоробрі, але вони все поперед їдять, п'ють та б'ють посуду, а відтак показують кулак або шаблю, відкликаються на незаплачену кварту або б'ють відразу по зубах. А схизматика аж коли нужда притисне, то у нього будиться дух сваволі.

– Ба, козаки не ліпші наших, – замітив Бялоскурський, який бував на Україні.

– Так, але лише проти нас, шляхти, та жидів. Між собою вони мов голуби.

– Звісно! – кивнув головою Бялоскурський. – Хамство держиться себе, мов воші кожуха.

– Я волю руснаків, ніж шляхту, – сказав холоднокровно Матис. – Се люди, а ваша "браця", з перепрошенням єгомостів і моїх добродіїв, се сволоч. Ось старий Гербурт. Тут крав, там напав, знюхався з бескидниками, заграв у православну дуду, написав єретицькі книжки, потім дістав у шкіру, наробив довгів, утік до замку, злизав усе, що написав, і здох.

– Ти дурний, пане Матис, – відповів Бялоскурський. – Лише у нашому шляхотському стані цвіте золота свобода га всякі дистинкції відзначення, munera fortunae, тобто дари щастя, а хам усе хамом. Ти повинен також постаратися про се, щоби якнайскорше добути індигенат. От заплати кілька там золотих у королівській канцелярії, у мене є там знакомі, і будеш шляхтич.

– Не я дурень, пане Бялоскурський, – відповів мазур. – Мені сорок літ. Батько мій робив гроші на ланцуцькому чорті, бо товкся з ним по всіх війнах із сусідами і крав не гірш шляхти та сабатів. Та що ж? Небіжчик, Царство йому Небесне, любив погуляти та пропив мало не все. А я не те, тілько сиджу, як спокійний коршмар, та збираю, що ви звете "субстанцією", чесним способом.

– Обдираючи жидів, продаючи тайком горівку та райфуруючи сабатам і бескидникам.

– Милитеся, вашмость, – усміхнувся Матис. – Жидів обдираєте ви, не я. Виповняю прикази панів своїх, шляхти, а до коршми всякому рівна дорога. Я плачу чопове панові, а ви мені. А тому, що я так кріпко придержуюся католицької віри і не жалую ні на косцюл, ні на ксьондзів та що займаюся ще з батька чесним зарібком, тому й чую в собі покликання до золотого, шляхотського стану. Але се буде аж тоді, коли почую себе у силі боронити тої золотої свободи і зможу собі прийняти з п'ятдесят ренкодайних та гайдуків і з десять гармат та гаківниць. Бач, хто лізе межи "врони", мусить крякати, як і "оне", а то б обдерли дочиста таки найближчі сусіди.

– Ну, а індигенат? – замітив Залушковський.

– Індигенат? Агі! Коби лише були гроші і гайдуки, то половина Ланцуцького повіту присягне на "рочках", що я шляхтич із діда-прадіда та що я сам в останній московській війні за єгомостем "крульом зацне" ставав та власним "сумптом" гідний виставив почет. Коли б хто чіпався, вдарю себе по кишені або його по морді, та й чим же я тоді не шляхтич? Один герб на спині, другий на… ! Бог ласкав на мазурів, ось що!

Не дуже подобалася шляхті ся бесіда пана Матиса, і тому замовкли всі на хвилю, а Матис встав і вийшов. За хвилю вернув і сказав:

– Губицькі хлопи вже сплять.

– Гарно! – відповів Бялоскурський і встав також. – Ходім, вашмостьове!

– Я не йду! – проворчав Зглобіцький.

– А то чому?

– Бо я ніби опікун жида, тому не дуже мені ялося. Я своє зробив, що привів його сюди. Все інше – ваша річ.

– Рівний поділ? – спитав Матис.

– Авжеж! Як завсіди, – відповів Бялоскурський. – До трибуналу не підемо.

Бялоскурський, Залушковський, Рамбулт і Матис подалися у шинкову кімнату.

При столі жида сиділи ще всі гайдуки та пахолки. Вони з респектом встали, коли пан Бялоскурський з трьома товаришами підійшов до стола.

– Добрий вечір, жидзє! Пускай до стола!

– Просимо, просимо, ясновельможний пан староста "рачуть сідати"! Може, ласкаві будуть поділити з нами наш "худопахольський посілок", а може, зволять вина… Гей, пане господар, дайте-но вина для ясновельможний пан староста та вельможні пани дідичі!

– Ну, ну, сідайте, хлопи! – сказав, усміхаючись, пан Бялоскурський. – Ми не в земстві. Сідай, Абрамку! Нап'ємося та побалакаємо!

– Ай, ай! Ясновельможний пан мене знають? Яка честь, гвалт, яка честь! – закликав жид і неспокійним зором лупав раз у раз, поглядаючи по присутніх.

Матис приніс кілька фляшок вина і склянки. Пан Бялоскурський потягнув здорово, обтер вуса і спитав:

– А що везеш, Абрамку?

– Я? Ну, чому б я не мав чого везти? Я везу коріння для ясновельможний пан староста Ян Пєньонжек у Сяноці!

– А відки?

– Як-то відки? З Ряшева. Ясновельможний пан староста казав привезти, а я, бідний жидок, везу… Ну! Чому ясновельможний пан не п'ють? Пан Матис казав, що се вино – само "цімес".

– А не везеш ти, Абрамку, ще чого? – поспитав пан Бялоскурський, усміхаючись ненастанно.

– Я? Відки я міг би везти що інше? Що я маю? Я бідний жид, тим лиш жию, що маю з ясновельможних і вселаскавих панів шляхти. Ясновельможний пан Зглобіцький їде зі мною, то він знає краще, що я нічого іншого не везу.

Як лише жид проговорив ім'я Зглобіцького, відвернувся один із молодців, що сиділи при шинквасі, та відізвався:

– А де-то сей твій пан Зглобіцький? Я його знаю!

Бялоскурський відвернувся також і змірив очима молодців. З їх похмурого вигляду та ворожого тону бесіди пізнав він, що се про них саме згадував Зглобіцький.

Він устав у сій хвилі і визвірився на жида:

– То ти, шельмо, злодію, парху собачий, тримаєшся Зглобіцького? А знаєш ти, що Зглобіцький давно під опалою, а кождий, хто сходиться з інфамісом, сам стягає на себе інфамію? І ти мене тягнеш до свого стола і тих тут молодців береш у свою службу? Кажи тепер, що везеш? Гроші для мадярів, порох і кулі, збрую? А може, листи до Бетлена? Відповідай, шпіоне!

Єврей зблід і упав на коліна перед Бялоскурським.

– Ясновельможний пане староста!.. – почав.

– Чорт тобі старостою, не я. Гарних-то урядників має його королівська милість на границі, бескидницьких підсвинків, proditor-ів сеї вітчини. Не я тобі старостою, eques Polonus sum, а про publico bono як вірний син корони і Річи Посполитої кажу тобі: покажи сюди, що везеш, а ні, то присилую!

Жид устав і відступився в кут, де лежали його скрині. Там сховався за плечі своїх гайдуків, що й собі повставали.

– Ну, а як я не схочу показати?

– Мусиш, сякий-такий сину, бо переверну тебе та випотрошу, як кабана.

Очі жида засверкали люто, коли побачив, що Бялоскурський витягнув руку за ним. У сій хвилі добув Рамбулт шаблі, і жид зблід.

– Що ви тут, вашмость, парламентуєте? По шияці жида!

– Ай вай! Рабунок, гвалт! – заверещав жид, обіймаючи руками скрині. – Бороніть мене, вельможні панове, я за те вам заплатив гріш, і ви обіцяли. Пане Зглобіцький, рятуйте!

Молодець, що перед тим питав за Зглобіцьким, добув шаблі, оглядаючися, чи не появиться де покликаний. Та намість сього вбігло до кімнати кількох парубків, один із півгаком, який таки зараз поклав на сошки і вимірив у товпу. Інші зайняли вижидаюче становище, а пан Бялоскурський звернувся до окружаючих гайдуків.

– Ану, хлопці! В імені круля єгомості та Річи Посполитої звертаюся до вас – поможіть мені зловити сього зрадника вітчини, мадярського райфура.

1 2 3 4 5 6 7