Опирі

Юліан Опільський

Сторінка 12 з 101

Ось почувся вже й шелест… В сій хвилі зачув Юрко пристрасний шепіт:

– Люби мене, як я тебе люблю!

І палкий поцілуй свіжих, розцвілих губ замкнув йому уста. Якусь хвилю придавлювала дівчина його своєю пружистою теплою груддю та пристрасно цілувала.

Відтак відскочила і в млі ока щезла в корчах.

Молодець остався змішаний, онімілий, з вогкими устами, зачервонілий, мов мак.

– Юрку! Куди тебе дідько носить? – почулося за ним.

Угерницький мов зі сну збудився.

– Я тут! – гукнув. – Вже йду!

І плюнув із досадою вбік.

– Ти чому не обізвався? Адже ж чув?

– Чув, але… ось стрітився… А хороба напала б вас із вашою честю та білоголовською цнотою! – вибухнув укінці.

– Ха-ха! – зареготався Іван. – Буде що розказувати отцеві Андреєві!

– Що сталося?

– Залушковського вбили.

– Що ж з сього?

– Ану, їдемо ховати і співати requiem aeternam.

– Не я, ані ти туди не попхаємося. Яке нам діло?

– Як-то яке? Ми ж ренкодайні.

– Ну?

– Отже, мусимо товаришити панові разом з усею двірнею. Ходи!

Вийшли з огорода та перейшли на гумно. Тут побачили з двадцять возів, які ладжено в дорогу.

– А се нащо? – спитав Юрко.

– Брати спадок по небіжчику! – відповів Іван.

– То в пана Залушковського не було рідні?

– Рідня є, але є і приятелі. Ходи, amice, не допитуй, бо нічого путнього не допитаєшся.

Молодці перейшли через зводжений міст на майдан і тут застали все в повнім розгарі. Тридцять гайдуків ладило коні, збрую, бесаги, челядь сипала ще в жолоби останні мірки вівса. Пан Бялоскурський в сталевім півпанцирі та місюрці, довгих чоботях з острогами та в парадній делії, обшитій хутром, видавав прикази.

– Чолем вашмостям! – усміхнувся сумно до Угерницького. – Ось бачите, officium triste покликує нас віддати останню прислугу уснувшому в Пану єгомость пану Войцехові Залушковському, зацне уродженому та дуже около Річи Посполитої заслуженому vir-еві.

– Супонував би ти радше, що се воєнна виправа praeparatur, – замітив Угерницький.

– Може й те бути! Безецних чимало по світі тиняється, тому licet удові та сироті заховати in integritate всю субстанцію та мечем відразити latronem vel incendiarium.

– Як-то, то у дні смерті нападено на двір?

– Правдоподібно. Не знаю вправді напевно, що таке є, але не зла річ pro futuro забезпечитися. А небіжчик, якому нехай би lux perpetua світила in saecula saeculorum, у скринях переховував великі deposita antiqua ab avia, atavis et parentibus aggregata. Багато їх і сам добув manu armata, якого-то добра нам усім поберегти лацно може пригодитися. І не думаєте, вашмостьове, яка-то corruptio pessima огортає часами уми нашої браці!

– Знаємо, знаємо, – відповів Угерницький, – тому-то й ми в готовості, коли всі nemine excepto стають у ряди.

І пішов ладити свойого коня.

По дорозі зачув іще з вікна голос пані Беати:

– А не забудь, муй дрогі, сього строю, що Залушковська мала минулої Вельканоці в костелі в Добромилі. Особливо се ношенє з брильянтами дуже мені вдалося.

– Не бійся, коханє! – успокоював її пан Бялоскурський. – Не забуду й одного гудзика!

Відтак звернувся до своєї двірні і грімко закликав:

– В ім'я Боже рушаймо!

Він перехрестився, знявши шапку, а гайдуки послідували за прикладом, посміхуючись та штовхаючись. Тілько Юрко й Іван не хрестилися, лише з обуренням гляділи, як опришки вибиралися "з Богом" на розбій.

Пан Бялоскурський рушив конем, за ним послідували ренкодайні й Івашко, далі – двадцять гайдуків, у кінці каравани возів.

– Хлопів скликав? – спитав пан Бялоскурський Івашка.

– Після приказу вашої милості. Ось і вони!

По дорозі побачили на кождому обійсті оружного хлопа, що сам або з двома-трьома синами чи наймитами й возом ждав при виїзді на дорогу. Вони долучувалися до каравани, серед якої удержувало лад десять комонників. Похід порушався швидко, пан Бялоскурський, видко, спішився. Від часу до часу оглядався тілько, а коли виїхав з села на гостинець, заждав хвилину, доки не зрівнялися з ним молодці.

– Всяке діло чесним пактом constituere licet, – начав, усміхаючись. – Тому випадає й мені подбати про своїх ренкодайних. Ось п'ятсот золотих, прошу, поділіться, та в разі потреби зверніться до мене, а я не мішкатиму виплатити subsidium.

При сих словах витягнув до молодців руку зі шкіряним мішечком.

Юрка заскочило се несподівано. Він почервонів увесь, але Іван замітив його обурення і витягнув сам руки по гроші.

– Дякую покірно вашій милості, – сказав. – "Яким грошем платиш, такої служби надійся", – кажуть люди, тож і ми так само diligenter вашу милість обслужимо.

– Ваша милість! – сказав Юрко. – Мені сі гроші – річ немила. Ми не юргельтники…

– Ха-ха-ха! – засміявся пан Бялоскурський. – Жарновський навіть платив вам, а я не мав би? І не наємники ви мені, а приятелі. Не мав же ж би я з вами поділитися своїм здобутком, коли вашмостям усього потреба? Ви втікли з хоронгви і з хати, у вас, крім жовнірської мізерії, нема нічого, тож постарайтеся про все потрібне!

Пану Бялоскурському й не снилася властива причина слів Юрка, тому молодець замовк.

– Gratis agimus maximas і за зацний стрій, який ось одержали ми з ласки вашої милості!

– Не в рейтарськім колеті їздити ялося посесіонатам! – відповів гордо пан Бялоскурський.

І справді, молодці виглядали зовсім інакше у червоних жупанах та темніших дещо, багато шитих кунтушах із вильотами. Шапки з китами та широкі ногавиці доповнювали строю, і тілько проста шабля Попеля не дуже йому відповідала.

Пан Бялоскурський поїхав дальше, молодці за ним. Так їхали дві години, аж знов скрутили вліво з гостинця, якраз проти горбка, на якому вчора розпрощалися з паном Залушковським. Тут було більше поля, ніж у Коросні, ліс світив зрубами, широка та роз'їжджена колесами дорога вказувала, що дідич вів рільне господарство. Аж око раділо при виді жита, ячменю, вівса, ба, навіть пшениці, що хвилювала у ранньому вітрі. На полі не було ні живого духа, тілько далеко на одному з горбків, там, де зачинався ліс, видко було людей, що немов ішли та їхали в ліс.

– Утікають, шельми, – закляв пан Бялоскурський. – В коні! Івашку, клич гайдуків, їдемо передом!

Усі пустили коні чвалом.

– Хто тікає? – спитав Юрко.

– Хлопи з Ванькова! Видко, хтось напав на двір небіжчика.

Мов вихор, гнали їздці вдолину, де розкинулося село. Але як різним був його вигляд від села пана Бялоскурського! Там знати було на кождому кроці добробут, свободу – тут зате було щось противне. Стріхи старі, пообдирані, задимлені. Мало яка хата мала хлівець, стоділку, садок або пасіку, а довкола них не було ні плота, ні навіть рова. З кождої стріхи шкірила зуби чорна, страшна нужда! Та молодців не зворушував уже сей вид. Таких сіл було дуже багато, мало не кожде! Всюди цвіли збіжжям панські лани; хлопські нивки лежали відлогом, а хлоп, що не втік, умирав під канчуком або з голоду. Для того й росла утікачами фортуна людяного пана Угерницького.

Ще вчора не розумів Юрко, чому саме пан Бялоскурський полишив давні повинності у Коросні. Відки така людяність? Тепер знав уже й се, що хлопи є для пана Бялоскурського чимось у роді осілих сабатів чи гайдуків і за горівку, рабунок та готовий гріш продавали йому свою совість.

Село стояло пусткою, тілько тут і там видко було хлопа або бабу, що вистрашеним зором гляділи з-під кривого одвірка хат за проїжджими. Були се страшні постаті, чорні, брудні, обдерті. Видко, не дуже дбав небіжчик пан Залушковський про свою робучу худобу на переднівку. У декого видніли навіть на шиї згоїни, подібні до сих, які повстають, коли протнеш шкірку нагайкою. Усе те бачив Угерницький вже не раз і привик до сього. Тілько тепер огортало його обурення, коли побіч сих пригнетених людей бачив червоних, ситих та обутих хлопів пана Бялоскурського, які серед реготу їхали дерти з інших шкіру. І се друге більше лютило Юрка, як перше. Хлоп мусів робити панщину у воєводствах, се було зовсім природне, але тягати хлопів на розбій та грабіж – се було нечуване.

– Як думаєш, – спитав нагло, присунувшись до Івана, – чи не переміниться хлоп у скотину, коли його розбоєм живить власний дідич?

Та на Івана більше вражіння робила страшна нужда, в якій стогнав хлоп пана Залушковського.

– Краще нехай хлоп рабує, ніж мають його дерти зі шкіри!

– Але ж і він людина! Се ж гріх!

– Се не їх гріх, Юрку. І сяк хлоп стане скотом, і так. А чи він ситий, чи ні…

В тій хвилі почулося кілька вистрілів.

– Вперед! – крикнув пан Бялоскурський, і всі пустилися через село чвалом. Ні Юрко, ні Іван не оглядалися на боки, тілько їхали мовчки за паном.

Виїхали вкоротці із села і на малім горбку побачили шляхотський двір із великим гумном, шопами, стайнями і т. д.

З нього вибігло якраз з двадцять уоружених сабатів та молодий ще парубок у шляхетському жупані. Вони відгрожувалися поза себе в сторону брами, а там стояли на сошках два півгаки, і видко було двох похилених стрільців. Вони якраз вистрілили, і з широких дул ішов іще дим. За сими двома видко було кількох інших, на гумні стояли вози, а коло них крутилися хлопи й гайдуки. Між ними сидів грубий шляхтич у блискучому шовковому кунтуші, з карабелею в руці.

– Рамбулт! А до чорта! – закляв пан Бялоскурський. – Пронюхав, собака! Та чекай, лотре! Видите, вашмостьове, – звернувся до Угерницького, – чи не казав я вам, що тут уже vis armata гуляє, заки ще небіжчик замкнув очі.

– Ба, були такі, що замкнули їх йому, – докинув Івашко і засміявся.

– Чи прикажете, ваша милість, напад?

– Розуміється, тілько бачиш, вашмость, інеквітація – се річ сусідська! Як уб'єте якого хлопа, то пусте, але бережіть гайдуків, бо се коштує!

Очі Юрка блиснули.

– Не знаю, чи удасться мені виповнити всі desiderata humanitatis, але imnemy мені не бракне.

– О, spero, що ні!

– Вперед, хлопці! – крикнув Юрко і, добувши шаблі, пустив коня в чвал.

– Алла! Алла! – крикнули по звичаю гайдуки, сабати і пахолки пана Бялоскурського. І юрбою кинулися до брами двора.

Прогнані гайдуки пана Залушковського, побачивши се, скликнулися й собі, а не бачачи возів пана Бялоскурського, які осталися позаду, думали, що Бялоскурський приходить їм у поміч. Вони кинулися й собі за нападаючими.

Сабати й пахолки пана Рамбулта не надіялися нападу, бо знали, що пан Бялоскурський був завсіди спільником їх пана при таких нагодах, як рочки, похорони, ярмарки і т.

9 10 11 12 13 14 15