Ввійшов покоєвий хлопець.
– Шандор! Принеси каву, тютюн та люльки!
Пан Бялоскурський сидів на низькім тапчані, покритім ковром, а перед ним на землі сів східним обичаєм турок Мустафа, післанець кримського хана, в перебранню убогого міщанина. Тут положено йому подушку, а поруч – малий стільчик. Із поведення післанця пізнати було, що пан Бялоскурський був "у тіні хана", тобто оставав під опікою хана.
Хлопець уніс на срібнім підносі каву та скриночку з турецьким тютюном. Оба мужі з повагою наложили люльки і окружилися клубами синявого диму.
– Його величність цар усіх орд, брат зір небесних, батько меча та хоробрості хоче в сім році прийти у край джаврів та взяти собі належну дань, – говорив пан Бялоскурський, немов се він приносив відомість Мустафі.
– Сен демдінь ефендім! Ти сказав, пане!
– Чи, може, буде й сам?
– Ти знаєш, пане.
– То вишле велику орду.
– Як кажеш, пане. Сорок тисяч коней піде шляхом через Мультани, просто на Ляхистан.
– Вони, певно, вже в дорозі!
– Ти сказав, пане.
Пан Бялоскурський, як вищий достоїнством, знав усе, тому згадував дальше:
– По дорозі бачив ти Зглобіцького?
– Так, він поїхав домів.
– Передав тобі спис?
– Ось сей!
І татарський післанець добув із-за пазухи кусень сильного пергаміну. Був се спис сіл, зладжений Зглобіцьким, в якім подано всі місцевості, де татари могли надіятися багатої добичі.
Пан Бялоскурський читав півголосом: Єзупіль, пан Кришковський – п'ять тисяч талярів, дочка – дві тисячі талярів, непригожа; Вікторів, пан Варшицький – тисяча талярів, багаті хлопи, дівчата; Сернки, пан Война – дочка для гарему Гаран-мурзи; Іванівка…
Тут усміхнувся пан Бялоскурський злісно і читав далі вже про себе.
Турок сидів непорушно і лиш відтак витягнув руку по пергамін.
– Пек еї! Дуже добре, – сказав Бялоскурський і почав розпитувати Мустафу. Сей відповідав спроквола, по-турецьки, а пан Бялоскурський удавав, немовби не до нього се відносилося. Вкінці спитав лиш, розуміється, твердженням.
– Юлай-бей здоров?
– Юлай-бей у раю!
– Убили козаки?
– Ні! Хан велів.
– За що?
Турок підняв голову зачудований, неначеби пан Бялоскурський питав, чому саме літо, а не зима.
– Сен білір ефендім! Ти знаєш, пане! – сказав укінці.
– Кісмет! – отямився Бялоскурський.
– Так було написано! – повторив турок тоном напімнення. – А чому – про се нам питати ясак!
І знов сиділи оба, пили каву та курили люльки.
– Загони підуть кількома шляхами! – сказав по хвилі пан Бялоскурський.
– Як кажеш, ефенді, на Кам'янець, Галич, Тернопіль, Теребовлю, попри Львів, аж, може, в сей пашалик.
– Де ж віддаш спис?
– Під Хотином, по тім боці Дністра.
– Мелен-бей буде з вами.
– Ти сказав, пане!
– Повезеш йому мій привіт. Я сам зараз покидаю свої улуси і переселяюся в Кафу.
– Дім твій жде на тебе, ефенді!
– Мікалі-баша під Очаковом чи в Кафі?
– Ти казав, під Очаковом, ефенді, але до весни буде ще в Синопі, Стамбулі і Кафі.
Мустафа мовчав. Дальша розмова велася уривками і відносилася до доріг, яких радив ужити пан Бялоскурський, знаючи безоружність і безпомічність Польщі та її крайнє недбальство про східні креси.
– Гетьман Жолкевський не має ніякого війська, бо шляхта боїться служити проти нас, а з козаками сварка.
– Всі сини Ібліса бояться лиця падишаха та лиця хана, що горить, мов Альдебаран на небі, – відповів Мустафа. – Донеси слова твої до їх ух.
Він устав і вийшов, а пан Бялоскурський лишився сам.
Мовчки сидів він на коврі, передумуючи, видко, яких йому ужити доріг. Його опікун Бетлен відвернув свою увагу від Річи Посполитої, а через се не міг пан Бялоскурський надіятися завірюхи в сих сторонах. Зате міг надіятися оружного нападу Пєньонжка, а не думав провадити отвертої боротьби з рівним або й сильнішим противником. Се не було в моді та й грозило небезпекою утрати свободи, майна або навіть життя. Його власна жінка могла кождої хвилі найти собі любовника, що вбив би його тайком.
При тім крутився тоді в Сяніцькій землі стражник коронний, пан Андрій Зборовський. Він був вправді свояком Бялоскурського, але його вояки ні, тому не знати, чи вони послухали би його, чи королівського підстарости. Мабуть, послухали би останнього, коли Пєньонжек скаже їм, що в Бялоскурського гарна жінка й дочка, а ще й до того гроші. Із сих рацій витягнув пан Бялоскурський висновок, що треба тікати. І став далі роздумувати, яким би світом вчинити се якнайскорше.
В тім самім часі пішов Іван із панею Беатою на гумно, а Юрко – до панського саду, який простягся за господарськими будинками над потоком. Будинки, гумно і сад лежали вже далеко за ровом, і Юрко надіявся, що там подумає у спокою ще раз усе, що сталося, та видумає спосіб відв'язатися від особи пана Бялоскурського та його жінки.
Під крислатою грушею сів молодець та любувався буйною зеленню садка. Різні птиці співали над ним у галузках, сонце малювало по леваді всякі узори, кидаючи лиш тут і там крізь галуззя жменю променів. Узори сі прикрасила природа безліччю цвітів, наче турецький ковер. Юрко почувся зовсім, як дома; здавалося йому: ось-ось вигляне із-за дерева малий простоволосий хлопчина, син якої-небудь служниці, та закличе: "Паничу, йди їсти, мама казали!"
У ту мить зашелестіло близько галуззя, і показалася ярка червона сукня, над нею чудова ясна головка з нагою шиєю – панна Агнешка. Побачивши її, почув Юрко якийсь неспокій. Щось відпихало його мимохіть від сеї краси. Щоправда, не вірив він, щоби вона брала участь у злочинах родичів, бо таки зовсім на се не виглядала. Ясний погляд очей зраджував людину без злоби та лукавства, але з кождого рису її лиця било палке бажання любові, віддання, розкоші. На злобу, зрадливі та злочинні замисли не було тут місця.
Душа молодця, повна солодких, ніжних споминів про кохану дівчину, відверталася від сеї краси, бо боялася її. Молодець чув, бач, хоч і несвідомо, що жемчугові його серденька грозить небезпека, і тому відвертався всім єством під сеї змислової грішної принади. Неспокій, який відчував уже попередньої днини, збудився ось удруге зі здвоєною силою, і молодець устав, щоби вернути на гумно або піти в ліс. Але при відході зачепив ручкою шаблі об галузку, що зломилася, а тріск її спричинив шорох. Агнешка повернула голову в сю сторону, і вмить засіяло все її лице.
– Ах! Вашмость тут? Як се гарно! Добрий день вацьпану!
– Стелю себе до стіп ясновельможної єймость панни!
З підскоком прибігла Агнешка до Юрка.
– От! Оставте, вашмость, титули. Вони для інших ух, ніж наші.
– З пермісією єймость панни, належний респект не позволяє мені інакше обзиватися до дочки мого хлебодавци і милостивого пана.
– Ха-ха-ха! Потреба вашмості сього хлебодавци, як мамі малженьства.
– Єймость панна зволять забуватися, – замітив різко Юрко, якого немило вразили безсоромні слова дівчини. Вона, видко, добре знала про поступки своєї матері і не стидалася їх.
На слова молодця дівчина споважніла і, подаючи руку Угерницькому, сказала сумно:
– Не гнівайтеся, прошу дуже, а ще більше прошу, сідайте ось тут, при мені. Уперше стрічаю людину, перед якою можу дещо сказати… Послухайте мене!
У сумовитім виразі її лиця було стілько принади, стілько невинності, що Юрко зм'як на хвилю. Послушно повів Агнешку до малої кам'яної лавочки, яка стояла в куті саду, і там посідали обоє поруч себе. Одначе зараз, коли те лишень сталося, повернуло почуття відрази зі здвоєною силою, тим більше, що дівчина не випустила його руки, а дотик сеї теплої, м'якої рученьки мимоволі проймав молодця дрожжю.
– Вибачте, пані! – сказав неохітно. – Я бачив учора, як строго ясновельможна пані пильнують кождого кроку вацьпанни. Супоную, отже, що вона не дуже була би задоволена з нашої конфіденції.
– Так, пане Угерницький, се правда! – сказала Агнешка. – Саме тому я й прошу вислухати тут мене. Чи в вас у Теребовельщині живе рицарство, доступне просьбам угнетеної невинності?
– Не сумніваюся про се, вацьпанна! – відповів молодець, зацікавлений питанням. – Я перший заступлюся за неї гонором і шаблею, де се й не було б!
Рум'янці зацвіли на личку Агнешки. Вона стиснула кріпко руку молодця та присунулася до нього, кладучи головку на його рамени.
– Коли так, – сказала несподівано, – то заступися, вацьпан, за мене! Не покидай, не відпихай угнетеної, що благає, заклинаючи тебе на гонор та сумління, а Матка Боска, королева нашої Корони, нагородить тобі твою великодушність.
Коли б з ясного неба грім ударив був перед молодцем, не був би він так збентежився, як саме тепер. Він сам догадувався, що дівчина не має щасливих днів під крилами таких родичів. Не сподівався, одначе, щоби вона ставляла його таки так зараз, як борця проти них. При тім чув тепло її тіла на лиці та правім рамени, а її рука сильно стискала його долоню. Все те бурило його та непокоїло.
– Перед ким же маю боронити невинності вацьпанни? – спитав укінці. – Хто настає на неї? Скажіть, а я освободжу вас від гнету.
– Ах, пане Угерницький! – зітхнула дівчина та ще ближче присунулася до молодця. – Глядіть! Мати моя й батько змовилися, що не віддадуть мене заміж, щоби посісти суми, забезпечені мені небіжкою бабкою. Мати відстрашує всякого, хто бажав би шукати малжонку під їх дахом. Я марно літа трачу під час, коли мати не задоволяється навіть батьком, а я марнію сама…
– Юрку, Юрку! – почувся у віддалі голос Івана. – Ходи сюди!
Молодець бажав за кожду ціну спекатися дівчини. Ось такий-то був гнет!? По останніх словах дівчини перестав Юрко вірити в сей запис бабки та плани панства Бялоскурських, зате пізнав, що одинокою причиною нахабності Агнешки та й цілої нинішньої розмови є бажання вести й собі життя на спосіб матері. З кождого руху можна було відчути се бажання – ужити розкоші, до чого побуджував її спосіб життя родичів та все окруження, як і цілковитий брак якого-небудь заняття.
Він усміхнувся вимушено.
– Ще раз упевняю єймость панну, що якби хто утискав її невинність та на неї інзідії чинив, я перший за неї оповімся та опонуватися буду. А тепер вибачте, мій друг кличе мене, нас ось найдуть…
Се кажучи, хотів висвободитися з рук дівчини, та вона обняла його за шию і кликнула:
– Не кидай мене, мій Єжи! Лише тебе одного милую й милуватиму дозгонно, чому ж кидаєш мене?..
– Юрку! Юрку! Пане бурграбя! – чулися голоси щораз ближче.