Опирі

Юліан Опільський

Сторінка 10 з 101

Теребовельська шляхта та її протекція може придатися. Ану ж Цебрівські дізнаються, що я був товаришем Зглобіцького…

– Ат! Вони знають лише Зглобіцького і ведуть із ним війну.

Юрко кинувся всім тілом – що за страшні картини станули йому нагло перед очима! Безголовий труп молодого Цебрівського, крик, протести, трибунали, бійки, пожежа у старого Цебрівського у Кровінці, його розпука… Все те бачив він іще хлопцем. І ось тут віднайшов він слід цілої справи. Бялоскурський – спільник Зглобіцького!..

Нагло стала йому ясна ціла пригода з жидом, і страшна лють огорнула його. Він хотів отворити двері та розчерепити голову сеї гадюки, що ось і його хотіла ужити на власний пожиток і втягнути, може, в яке нове злодійство. Та він нагадав собі слова Івана і змітигувався.

"Ось який твій процедер і господарство! – подумав. – Ось чому в селі волоське право, а не панщина!"

І нагло щезла десь в очах Юрка краса пані Беати, остав тілько поганий образ людини, яка потурає тілько найнижчим поривам своєї природи. Отець Андрей не раз остерігав своїх учеників перед принадами світа, кажучи: "Глядиш спереду – краса! Брови як на шнурочку, уста як коралі, зуби як жемчуг, мов шовк волосся, мов самоцвіти очі. Грудь лебедя, бедра, ноги – рай, уся поява – ангел Божий! Та ось іззаду – гніздо хробів, гадюк, глист, скорпіонів та василисків. Се – світ!"

Лють, яка опанувала була молодця зразу, змінилася в цікавість, получену з обридженням та погордою, а в серці зродилася постанова зараз завтра покинути двір, не вважаючи на спротив Івана. Всі ті гадки мигом пролітали крізь голову Юрка, а тим часом пан Бялоскурський говорив далі:

– Відтак, цна малжонко, бажав я й тобі зробити приємність. Оба formosi, гладкі й політичні кавалери, й можна мати з них потіху, і то з обох нараз, бо кождий alio modo може твойому серцю справити контентацію.

– Цікава я, пощо се, вацьпан, говориш? Ловив ти мене, ловила й я тебе…

– Індульгенція людським слабостям – се чеснота! А хто від них свобідний? – замітив поважно пан Бялоскурський.

Пані Беата усміхнулася їдко.

– Дуби смалені плетемо!.. Що з Абрамком?

– Зглобіцький привів його "Під бук".

Юрко нащурив уха.

– Ну і…

– Я зоперував його з Рамбултом і Залушковським, бо Зглобіцький боявся сих двох молодців.

– То повідомлення прийшло вчас?

– Так! Ми якраз сиділи у Йоселя в Добромилі, коли приїхав пахолок Зглобіцького з карткою.

– Івашко був зі Зглобіцьким?

– Так, після заключеного пакту. Тілько жид мав чотирьох своїх людей, і тих треба було вбити. Ми вже їх і "погубили", а лише Рамбултові пахолки брали уділ у бійці.

– То добре. Де ж гроші?

– Сховані, єймость. Тої самої ночі поїхав Зглобіцький домів. Він уже не може видержати з Цебрівськими, тому продає все і їде на Мазовше, там його рідня. На вихіднім хотів би ще зачати якусь там імпрезу, але nescio, що було би то. Матис і Залушковський "губили" тіла, а я закопав гроші.

– Де?

– Ха-ха-ха! – засміявся Бялоскурський. – Не я се скажу єймості, бо кожда mulier insidiosa est et infidelis. Тому сховаю сей "секрет" для себе.

Хвилю гляділи обоє на себе, немов стараючись відгадати взаїмно свої гадки.

– Як-то, навіть мені не скажете, єгомость?

– Навіть вам, єймость! Вам, єймость, привіз я двох цуциків до забави, а на ложу смерті скажу вам також, де і гроші, як іще що з них остане!

Беата мовчала, тілько лице її побіліло.

– Не журися, єймость! – сміявся тим часом Бялоскурський. – Поїдемо на Схід, там уживатимемо обоє.

– Ха-ха! Рабинею в гаремі, правда?

Пан Бялоскурський усміхнувся злісно.

– Як воля єймості, – заговорив, а солодкий його голос різко звучав серед нічної тишини і хвилями переходив у якийсь прикрий скрегіт. – Тям лише, що ми зв'язані, мов гачок і ключка, а делятором може бути хто-небудь. Тому держіть язик за зубами.

– Так, хто-небудь! – відповіла таким самим тоном Беата. – Делятора легко найти!

– Ба, коли би се мав бути делятор ex partibus єймості, non dubito, що не один найшов би ся. Та ось, – тут пан Бялоскурський кинув на стіл щойно відв'язану карабелю, – в мене є на всякий позов, на інспіратора та делятора ось яка "репліка", і не думай, щоби тобі було легко сховатися.

Бліде лице пані Беати зблідло ще більше, а коли шабля з брязкотом упала на стіл, здригнулася Беата всім тілом.

– Знаю, – прошептала.

Хвилю мовчали обоє. Юрко непорушно сидів, причаївшися за дверми, змінений увесь у слух.

– Чому-то, Яне, згадував ти про Схід? – спитала по хвилі Беата.

– Бо не поїду на Угорщину.

– Чому?

– Бетлен не може тепер нічого вдіяти в Польщі, бо ж із цісарем у незгоді. Переказував я йому, що по землю Сяніцьку та Галицьку тілько руку витягнути, бо наші вояки воюють із дівками й бабами по королівщинах, а з козаками сварка…

– Що ж він на се?

– Він рад би, та не може.

– Чому ж ти сам не візьмешся до сього? Він дав би тобі гроша…

– Що, я?.. Війну вести?.. Одурів? Тілько demens бореться отверто! Віл завсіди сильніший від біскупа, а таки біскуп оре волами, а не віл біскупом, і біскуп п'є малмазію, а віл жере січку… Але правда! Єймость рада б мене позбутися з хати…

– Ні, муй дрогі. Чи ти є, чи ні, се мені байдуже. Ти ж, може, не любиш…

– Коли бракне інкавсту у єгомості, виручить підстароста, – зареготався пан Бялоскурський, – а брати на сентимента – то не єймості справа!

Беата усміхнулася по-свому.

– Пощо ж нам на Схід і куди?

– До Кафи. Є чауш Чікалі-баші, Мустафа.

Беата скочила з крісла, а золоте її волосся розсипалося по шиї.

– Де?

– У Івашка…

В сій хвилі почув Юрко над собою шорох. Обережно, щоби не зачепити собою двері або стіну, обернувся і, нишком ступаючи, прямував у свою кімнату. В голові ходило немов млинове колесо. Якась лють, а заразом сміх хапали його за серце. Наука отця Андрея, любов до Попелівної, слова Івана та злочини Бялоскурського і Беати змішалися у якийсь дикий хаос. Іще ніколи не мав він так багато передумувати, як тепер, при своїм вступі у властиве життя. Та віра в людей щезла відразу. Так само замовкла грижа совісті із-за непослуху батькові, який бажав, щоби його син шукав жінки і кресцитиви у польсько-шляхетських сусідів.

Коли увійшов у кімнату, застав Івана, як прив'язував ремінь удруге до сідла. Не хотів, бач, щоби хто-небудь догадався.

– Ну? – спитав коротко.

– Се страшне!.. Не хочеться вірити, щоби щось таке… Все, що ти казав, – се правда до слова. І знаєш, хто помагав Зглобіцькому при вбиттю Гриця Цебрівського? Бялоскурський!

– Сього вже й я догадуюся; я чув, що говорив Івашко з гайдуком Залушковського і якимось татарином.

Оба молодці посідали на одно з ліжок, і Юрко став розказувати Іванові зміст підслуханої розмови враз із замітками, які сам при сьому вспів поробити. Коли скінчив, відповів Іван:

– Бачиш, Юрку, воно справді гріх бути тілько веселою забавкою єймості, але се пусте. Можемо опертися, як чистий Йосиф Пентефрії, й кінець! Інша річ – убиття Цебрівського. Його сини – наші други…

– Остап любить мою сестру Марусю, а й вона рада його бачити, – замітив Юрко. – І я вже й згодився, і мати, отець Андрей поблагословив, тілько батько чомусь-то дується.

– Жде колігації! – засміявся Іван.

– Так, як зі мною!

– Еге ж! Бачиш, отже, що нам у такому гнізді пробувати годі. Але годі нам се й отверто сказати. Мусимо заждати на відповідну хвилю, а там і чкурнути!

– Властиво, – не годився Юрко, – повинні ми визвати пана Яна на двобій!

– Ха-ха-ха! То ти думаєш, що він стане? Мало-то в нього гайдуків та півгаків?

– Правда!… Але не про се ходить!

– Якраз про се, бо з нами вмерла би й Божа кара. А кара мусить його постигнути, і то з руки Цебрівських, а не з наших.

– Хто його знає, чия рука покарає злочинця? – сказав задумчиво Юрко. – Дивно воно, бач, лучається у світі: хто б то подумав, що ми аж тут найдемо загублений слід… Але кажи, про що дізнався ти від Івашка?

Івашко говорив зі сабатом по-мадярськи, і я не розумів його. Аж надійшов татарин, і всі три заговорили по-нашому, бо татарин не знав по-мадярськи, а сабат – по-татарськи. З їх бесіди вирозумів я, що сеї ночі уб'ють пана Залушковського власні гайдуки, бо Івашко виміркував, кілько в нього гроша і де заховано. За се має Івашко дістати половину, а пан Бялоскурський усе, що найдеться у дворі.

Юрко почервонів.

– Господи Боже! – закликав. – Чи бачиш ти усе те? Чи даремно кличе до тебе о месть ся невинно проливана кров?

– Бог усе знає й бачить! – відповів досвідніший від товариша Іван. – Не нам судити його стежки. Да буде воля його свята! Ми не в силі перешкодити злочинові, бо ж він, здається, вже й довершився… Заразом дізнався я, що татари вибираються на Поділля та Руське воєводство, бо козаки попалили Синоп.

– Чому ж саме сюди? Ми ж не козаки!

– Дурний ти, Юрку! Їм на козаків не хочеться йти, хіба крадьки. Козаки б'ють! Се не шляхта, не ляхи, ось що! Хто бажає битися, сей іде на Україну, а хто хоче розбагатіти, найти баранів на заріз та дівок до гаремів, сей іде на Польщу.

– Що ж має з сим спільного пан Бялоскурський?

– Він має впливи у кількох мурзів та у Чікалі-баші, бо доносить орді, де стоїть військо та де найкраще можна вловитися. Паші посилає дівчат, які на його вказівки ловлять татари. Він також торгує невільниками у Кафі, має зносини з греками, латинами й турками при стяганню окупів на різних бранців. У Криму є його слуги й багато приятелів.

– Що ти верзеш? – питав Юрко, не розуміючи гаразд усього. – Чував я, що таке діється, але щоби шляхтич! Се неможливе! Се брехня!

– Тссс! Побудиш усіх. Не брехня се, не лож, а страшна правда. Адже знаєш, що в татарських і турецьких городах є чимало польських потурнаків, які й помагають туркам ссати з Річи Посполитої кров і гріш.

– Кажи радше – з Русі!

– Так, ми-то годуємо сього опиря нашими дітьми, але польські пани в сьому йому помагають, бо й вони не ліпші. Пан Бялоскурський – се один із сих татарських помічників; се, як казав чауш, очі й уха кримського царя.

– Гей! Щоб їх, таких синів, побила Божа рука, одних і других!

– Вірю, що колись і те прийде! А ми поки що не рішаймо нічого, тілько ходім спати!

Оба товариші поклякали біля ліжок і перед сном молилися довго…

4. Requies aeterna

– Салям, ефенді!

– Алейкум! Що єсть, чого нема?

– Ти знаєш, ефенді!

– Приносиш хабер від кримського царя, якого аби Аллах якнайдовше заховав на розкіш вірних!

– Ти сказав, пане!

– Сідай, Мустафо!

І пан Бялоскурський плеснув у долоні.

7 8 9 10 11 12 13