Мистецтво

Яновський Юрій

Будинок Н-ської семінарії багато років стоїть на горі над Подолом. З вікон, що виходять на Кожум’яки, видко Щекавицю, Замкову гору, далекий у блакитній млі Вишгород, крицевий шмат Дніпра. Прибігши на Поділ, бурсак одразу потрапляв до Житнього базару в розпачливий лемент ляканих бублейниць та жвавих продавців сластьонів. Мисливський хист юних паливод, битих на трудному мистецтві зникання в натовпі з в’язкою бубликів, був відповідно оспіваний у тогочасних піснях і кантах. Сам ворожбит Гоголь подарував бурсацькій голоті не одну ласкаву й молоду посмішку.

У будинкові Радянська влада заснувала художній інститут з факультетами малярства, скульптури, архітектури. Годованці тамтешніх муз позбавлені бурсацьких звичок, не бігають, звичайно, на Житній у справах, про які складено канти. Вони не п’ють корцями оковитої, не смалять скаженого тютюну, не влаштовують гомеричних битв. Озброєні саморобними етюдниками, студенти геть винишпорюють місто з його околицями, змальовуючи поетичні куточки, зелені пагорби, дніпрові гори, будинки й вулиці, сади й задніпрянські ліси, портрети славних трударів міста.

Часом поетичні їхні нахили виявляються в застрашливих шевелюрах, чумацьких вусах, а бурсацький вплив приміщення спонукає протягом ночі співати одчайдушних і голосних пісень. Загалом же, це — милі й роботящі наші студенти, плоть від плоті, кість від кості трудового народу, майбутні Мікеланджело, Рєпіни, Степани Ковніри...

Легендами повито імена їхніх товаришів, які героїчно билися на фронтах Вітчизняної війни. Руки, що звикли до пензля, стеки й рейсфедера, взялися на заклик партії за автомат, міномет, штурвал літака. Широко розплющеними очима вбирали студенти великий світ радянського героїзму, і ті, хто повернувся після перемоги до стін інституту, мали що сказати сучасникам і потомкам. Лауреати Державної премії підводилися просто із шкільної лави, входили до плеяди знаних митців народу.

В канцелярії інституту, де двоє студентів одержували командировочні посвідчення, друзі спробували пояснити (хай платонічно), що аж ніяк недоцільно пхати їх до колгоспу на художню практику. Дарма що сам колгосп висловив згоду прийняти студентів. Чим-бо вони так збагатять архітектуру чи скульптуру, яким присвячують життя? От коли б до Ленінграда! Секретарка інституту насварила практикантів, і на цьому стіни рідного учбового закладу байдужісінько лишилися у них за плечима.

Поїзд зупиняється на маленькій станції, друзі з етюдниками, папером, теками й чемоданами злазять на перон і сумовито дивляться у хвіст нетерплячим вагонам, які цокотять уже далі. Ніде ні душі. Сонце спустилося за крони дерев і звідти блискає до приїжджих, немов грається з ними в піжмурки. Трохи парко. Зловісна громова хмара заходить збоку, суне низько, пливе, клубочить чорними хвилями, які випливають одна поперед одної, кладуть поступово сутінкову млу на вечірню землю. Новенький будиночок вокзалу стоїть ще під сонцем: рожевий, з червоним черепичним дахом, з колонами обабіч дверей. Руїни старої станції, розбитої війною, захаращені бур’янами.

Студенти не змовляючись сідають на чемодани просто серед перону, примощують на колінах етюдники й, не бавлячи часу, швиденько ловлять баштовану чорну хмару, яскравий на її тлі осокір, промені сонця, що не вкладаються ні в яку акварель.

— Ну от,— лунає тенорок одного студента,— змалюємо для практики, пане філософе Хомо Брут, оцей небесний хаос та й рушимо до колгоспу "Промінь Жовтня", як оті бурсаки, що мандрували на кондиції...

— І вночі, пане риторе Тиберію Горобець, попросимось десь на ночівлю, на тебе сяде верхи відьма й виграватиме, як конем,— в тон рокоче бас названого Хоми Брута.

— І покличе тебе сотник читати псалтиря над мертвою сотниківною...

— І прилетить розкошланий страшний Вій! — закінчує Хома, розчісуючи пальцями густі кучері. Він оглядається на станцію й притишує голос: — Летить, летить місцевий дух!

— Батіжок у руці,—зауважує Тиберій, борсаючись лихоманково в акварельних тонах,— може, він з волами... То й нас підвезе...

— То не батіжок, а жито...

— Не знаю, не відрізняю жита від квасолі...

Друзі замовкають, малюючи й скоса дивлячись на місцевого громадянина, який, побачивши студентів за роботою, підходить з поваги до мистецтва навшпиньках, стоїть тихенько.

Він у спецівці, в нагрудній кишені стирчить олівець і випинається записна книжка. Голова непокрита. Йоржик сивий. Очі пронизливі й трохи лукаві. Зморшки коло куточків очей показують гумор.

— Нічогенька хмарка,— каже людина з йоржиком,— доки змалюєте, щоб бува не втопила... Драстуйте, молоді люди...

— Драстуйте,— невлад відповідають студенти,— ви не знаєте, як нам добитися до колгоспу "Промінь Жовтня"?

— Знаю, — мовить запитуваний, подаючи студентам по черзі руку,— тільки немає вже того колгоспу...

— Як нема?! — злякано дивиться на названого Тиберія Хома.— У нас же командировки!..

— І є і нема,— каже невідома людина,— із кількох колгоспів став у нас один укрупнений. Там і той "Промінь" промениться... А ви ж оце, може, землевпорядники, хлопці? От зрадіють колгоспники!

— Ми — студенти художнього інституту,—авторитетно заявляє Тиберій,— я архітектор, він скульптор. Ну, отой, що творить пам’ятники, постаті з мармуру, бронзи...

— Та чув,— скромно каже людина з сивим йоржиком,— то оце ви до "Променя" на практику, чи як? Так би мовити, бурсаки на кондиції?

— Уявіть собі такий сум, на практику,— ображеним голосом каже Тиберій.

— А що ж тут сумного? — запитує невідомий.— Наші колгоспники — народ гарячий, спати не дадуть. Мистецтво в нас кульгає. Ганятимуть, як солоних зайців, хлопці!

Тиберій з обуренням вмочає пензля не в фарбу, а в етюд.

— Пробачте, товаришу, ви, може, гадаєте, що ми їм будемо орати-сапати, косити-полоти?

Невідомий весело регоче.

— Дай боже, щоб художні ваші справи впорали!

Друзі подивляються один на одного.

— Кінчаймо,— каже названий Хома Брут,— зовсім змінилося освітлення... А ви, товаришу, не покажете нам, у який бік "Промінь Жовтня", чи як його тепер?

— Покажу. Кілометрів двадцять з гаком.

— Може, стрінемо якого чумака з волами,— мовить Тиберій.

Невідомий посміхається в вуса.

— Нам по дорозі, підвезу й я. Волики маю путящі. І батога не беру, самі йдуть...

Студенти збирають речі, мовчки рушають за невідомим. Пройшовши палісадничок і завернувши за пакгауз, несподівано бачать сріблясту "Победу", яка самотньо красується на дорозі. Поруч із порожнім місцем шофера в машині сидить молодий парубок.

— Сідайте на воза, товариші студенти,—каже людина з сивим йоржиком, не звертаючи уваги на те, що приїжджі постовпіли коло машини,— будемо рушати. Речі можна до багажника. Михайле, на ключа, одіпри. Це — студенти на художню практику...

— Пробачте, товаришу шофер,— каже Тиберій,— може, ви гадаєте з нас добрий калим брати, то помиляєтесь. Ми на студентському бюджеті, по десятці, більш не дамо...

Мовчазний Михайло, замкнувши багажник з речами, віддає ключ старому, знизує плечима. Старий сідає на водієве місце, заводить мотор.

— Сідайте, чого там довго торгуватись. Проскочимо до дощу на бруківку...

Студенти замішано сідають.

Але з того боку, куди треба їхати, суне чорне й страшне хмаровидло. Немов на морі, в середині хмари закипають білі баранці. Водій рішуче повертає ліворуч на польову дорогу.

— Коли б яр проскочити до дощу,— каже заклопотано Михайло, подивляючись праворуч на хмару.

— А то що?

— Ремонтують брук...

Машина бадьоро біжить дорогою. Студенти, сидячи позаду, час від часу штовхають один одного й підморгують, забуваючи, що водій добре бачить їх у дзеркальце. Хмара прискорює рух правого крила, щоб перетнути машині шлях, а "Победа" припускає бігти, сподіваючись проскочити під хмарою, не наразившися на зливу.

Поле соняхів стривожено махає цупким листям, киває головами. Стара тополя край шляху вся стенається од раптового вітру, що б’є по її верхів’ю. Попереду з путівця пурхає клапоть пилу, другий, зводиться вихорець. На вітрове скло машини падають перші краплі.

В "Победе" всі мовчать. Яскравий сонячний день перетворюється швидко на сутінки. Попереду кружляє стовп сірого пилу. Жито геть хилиться під колеса. Раптом стає зовсім темно, і мільйони твердих, немов гумових, крапель б’ють по капоту, по склі, по дахові машини. Обабіч падає стільки води, що вона нагадує водоспад. Якийсь час машина йде рівно. Потім задні колеса порпаються непевно, машина ковзається, виявляє тенденцію до руху вистрибом. Водій перемикає швидкість, вирівнює хід, проїздить ще трохи й потрапляє на початок бруківки, яка стелиться круто під гору. На дні яру машина перебігає через струмінь води поруч розібраного містка і, об’їхавши вправо кілька куп каміння, прикро гальмує коло нового валу жорстви й піску, за яким калюжисту дорогу геть розрито й покопано.

Задні пасажири клюють носами у плечі передніх, мотор глухне, злива молотить по машині, над яром застрашливо гуркоче, лускає, гахкає грім, блискавки наче арками перекривають яр.

— Приїхали,— каже водій спокійно,— не проскочили...

Мов у відповідь на таке визнання, злива припускає ще дужче. В яру западає справжня ніч.

— Спочивайте, пасажири,—продовжує водій,—тим часом можна поспати...

— А назад? — з надією запитує Хома.

Михайло мовчки показує вбік на рівчак, яким дощова вода вже не просто пливе, а вирує, реве, бурхаючи піною. Вийшовши з берегів, вона наближається до коліс машини.

— Сухо, тепло,— умовляє далі водій,— чого ще треба? Дощ перейде, дорога протряхне, не зоглянемось, як і доїдемо...

— Добре, що не я вів машину,— немов сам до себе зауважує Михайло, — до Різдва б вистачило глузів!

— Ну то й що? — примирливо бурмоче старий.— Комбайни теж стають інколи серед поля...

— Не пам’ятаю в себе такого випадку...

Дощ реве, як шалений. Блискавки немов падають просто на машину. Щохвилини небо розчахується навпіл.

Студенти приголомшено мовчать. Після одного, особливо голосного випалу грому стає чути, як гроза, раптова літня гроза, притихає. Ще молотять по машині завзяті краплі, ще смикаються над краєм яру електричні розряди, та гуркіт грому вже запізнюється, показуючи, що грозова машинерія пропливла далі.

Потроху западає тиша, тільки шумить і вирує в яру дощовий потік. Зорі викльовуються, висипають на небі — умиті, врочисті, рясні.

1 2 3