підбіг?
— А щоб з тобою познайомитись, — зізнався він. — Як побачив, коли ти йшла з транзистором — сам не свій став... А ти йшла... Ні, ти пливла: спідниченькою — хвиць-хвиць, каблучками — стук-стук, транзистором — хить-хить...
Вона глянула на нього вражено.
— А я думала, що ти заради футболу підбіг. І опустила дочку на ноги.
— А я і досі чую, як стукотіли твої каблучки по асфальту, — зізнався він. — О, як ти тоді йшла, як ішла...
— Справді?.. Уявляєш, я тільки оце дізналася, що футбол — дуже гарна гра...
Того вечора дочка смикала то маму, то тата, але обоє вони — і мама, й тато — ніяк не могли відірватися від екрана телевізора, де саме транслювався футбольний матч, та все пригадували, пригадували...
— А пам'ятаєш, як ти простягнув до мене руку?..
— То ж я хотів транзистор понести.
— А я тебе ляснула...
— А коментатор як крикне: "Штрафний удар!.." Ні, що не кажіть, а футбол таки й справді — чудова гра!
МАМА СПІВАЄ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ
— Віталику, а кому вже пора — бай-бай?..
— Ма-амо-о... я ще трошки погуляю...
— Ні, синку, вже дев'ять годин і тому всі маленькі дітки мусять спати. Бо хто спить, той росте уві сні швидко-швидко. А Віталик теж хоче швидко-швидко рости, правда?
— Хочу-у... І... гуляти ще хочу.
— І спати, і гуляти одночасно не можна. Ось зараз няня віднесе тебе в ліжечко, ти ляжеш, заплющиш очі і до тебе відразу ж прийде найкращий сон.
— Я . хочу, щоб ти мене віднесла.
— Синку, я — зайнята.
— А я хочу, щоб ти-и...
Мама зітхнула, взяла сина на руки і віднесла його в ліжко.
— Ну, ось... Віталик — хлопчик хороший, він мамочку буде слухати, оченятка заплющить... бай-бай буде.
— Ма-а... заспівай мені... казочку.
— Що ти, синку. Казки не співають, а — розказують.
— А ти — заспівай.
— Не можу, Віталику, мені треба берегти голос.
— Щоб у театрі співати, еге?
— Звичайно. Крім того, я дуже сьогодні стомилася,
— Де ти стомилася?
— У театрі. Я багато-багато співала і тому втомилася. А завтра мені треба рано встати, щоб устигнути на літак. А тобі заспіває няня. Правда ж, наша няня гарно співає?...
— А я хочу, щоб ти-и...
— Мене ти послухаєш завтра.
— По телевізору, еге?
— По телевізору, синку, тільки спи.
... Проснувся Віталик, коли за вікном уже стояв білий-білий день.
— Мамо?? — жахнувся він, що так довго спав. — Ти ще не співала по телевізору?..
Але до ліжка підійшла няня.
— Вставай, Віталику, поснідаємо і підемо гуляти. Поглянь у вікно, яким білим сніжком припорошило наш двір.
— І санки візьмемо?
— І санки.
— А мама де?
— Мама зараз далеко-далеко. Вона полетіла літаком аж у саму столицю.
— А коли мама буде співати по телевізору? — Увечері...
— Хоч би швидше надходив вечір.
Ледве-ледве дочекався Віталик, доки нарешті згас такий довгий-довгий день. І на санках катався, і в сніжки з дітьми грав, і бабу снігову ліпив, і обідав, і спав після обіду, а вечір все не приходив і не приходив.
— Чому не хоче до нас вечір іти? — ходив Віталик за нянею і пхикав: — Він мене хоче помучити і тому не йде.
Та ось уже й вечір довгожданий прийшов і няня телевізор увімкнула, і сказала, що зараз буде естрадний концерт. І на голубому екрані почали співати чужі дяді й тьоті, але Віталик їх не слухав, бо чекав свою маму.
І ось вона нарешті з'явилася на екрані у довгому, блискучому платті, нарядна, красива, з пишним волоссям, що розсипалося у неї по плечах.
— Сюди, сюди!.. Мама вже в телевізорі!.. — закричав Віталик, хоч няня і сиділа біля нього, і, підбігши до телевізора, постукав по екрану. — Мамо, мамо, а ти мене бачиш?.. А тобі в телевізорі не страшно?
Мама нічого не відповіла Віталику, посміхнулася, взяла у руки мікрофон і заспівала...
Вона так ніжно-ніжно співала гарну-прегарну пісеньку про чарівну казку, що приходить до усіх-усіх дітей...
І слухало її багато-багато людей у залі.
— Мама співає для них? — Віталик показав на людей у залі.
— І для них, — відказала няня.
— Бо вони купляли білети, еге?
— Так...
— А в мене немає білета, — і Віталик засмутився.
— Дурненький, — сказала няня. — Мама співає і для тебе.
— Е-е... я хочу, щоб не так.
— А як же ти хочеш?
Віталик подумав і вигукнув:
— А щоб я в ліжку лежав і щоб мама тільки мені співала.
Няня промовчала.
Вже вкладаючись спати, Віталик сонно бурмотів:
— А я куплю білет, ага! Найкращий білет куплю за всі гроші. І покажу його мамі, як вона приїде додому. І мама тоді мені в ліжкові заспіває, правда? Як тим дядям і тьотям, що купили білети, правда?..
МУМІЯ
Фараон дивився на свою вродливу, юну дружину, котра пурхала в палаці, як барвистий метелик, і в розпачі думав:
"І колись це неземне створіння стане... мумією... Всього-на-всього мумією. З ким я живу? З ким ділю палац із золотими стінами? З майбутньою мумією... О-о, які ми, фараони, рознещасні! А вона... вона сміється. Безтурботність! Квітне, як чарівний лотос на благословенних водах Нілу. Та й що з неї візьмеш, коли їй якихось там чотирнадцять літ. Свята простота. Це я все знаю, бо мені сімдесят... Ні, здається, сімдесят вісім. І я мудріший за неї разів у п'ять. І знаю, що вона колись стане мумією і покладуть її в кипарисовий саркофаг і всі будуть казати:
"Тут лежить мумія, з якою жив фараон такий-то".
Бррр!!! Як це принизить мою божественну гідність! Жив з мумією... О-о!.. А вона... радіє... Ні, здається, задумалась. Ти диви-и... Воно ще й думає...
— Я щойно думав про тебе, а ти про кого думаєш? — вкрадливо цікавиться фараон.
— І я про тебе думаю, мій повелителю.
— Що-о?! — старий фараон хитнувся на золотім троні. — І ти... теж... Ти думаєш, що і я... Що і мене?.. Не смій так думати! Я — фараон! Я — бог! Я — сонце!!! Я вічний!!! Я забороняю тобі про мене будь-що думати!
— О мій повелителю, о найясніший бог нашого царства, — впала на коліна юна цариця. — Твоє слово для мене — закон небес. Віднині я більше не думатиму про тебе.
І то була правда.
Юна цариця більше не думала про старого фараона.
Вона вже думала про молодого воєначальника фараонових військ.
І старий фараон швидко став мумією, а молодий воєначальник — фараоном.
"І що?.. — вигукне тут котрийсь читач. — Оце і все?.."
А нічого, одказує автор. Лежить тепер старий фараон в історичному музеї. Під склом.
А біля нього табличка: "Мумія така-то..."
Дивишся і думаєш: а таки й справді мумія. Бо коли б хоч трохи шурупав за життя цей дідуган, то хіба б одружився на старості з молодою?.. Та ще маючи красеня-воєначальника?..
Отож і правду рече музейна табличка: мумія він, мумія найсправжнісінька!..
ВДОВА І ЗОЛОТИЙ ГУСАК
З давньоіндійських джатак[2]
Помер один праведник і його за превелику святість транзитом, значить, до бога. Здається, до Шіви. От він і думає:
"Влаштувався я мовби й непогано. Як кажуть, жити можна. А як там на грішній землі моя дорога жіночка із дочками поживає?"
Глянув униз... Еге-ге... Бідують.
Прямо-таки жебракують.
От праведник до бога: так і так, мовляв, я тут влаштувався з комфортом, а сімейство моє на землі з горя потерпає...
Шіва і каже:
— Гаразд, праведнику, допоможу тобі. Віднині ти раз на тиждень будеш перевтілюватись у гусака із золотим пір'ям. І раз на тиждень можеш літати на землю й дарувати своєму бідному сімейству по золотій пір'їні.
Праведник подякував богу і, не гаючи часу, перевтілився у гусака. Оглянув себе: нічого, хоч і гусак, а — жити можна. Ну, прилетів він на землю й опустився прямісінько у своєму дворі. По хвилі з хижки виходить, значить, його половина.
— Звідки ти, — питає, — прилетів, шановний?
Ну, а шановний, звісно, й розказує, що та як. І радить своїй половині висмикнути у нього золоту пір'їну...
Жінка є жінка... Ах та ох, та — спасибі тобі, дорогий. І пошвидше золоту пір'їну в нього висмикнула.
Ось звідтоді щотижня прилітав праведник до свого сімейства і давав своїй колишній дружині по золотій пір'їні. А вона, значить, продавала її, купляла рис, дещо до рису... Одне слово, зажило сімейство добре. Вже у них є що і їсти, є у що й зодягтися.
А він все літає та літає.
А вона все смикає та смикає з нього пір'я.
Вже у дочок по добрячій скрині на видання припасено, вже й дім новий почала мурувати, а чоловік, як по розкладу, все літає та літає, а жіночка все висмикує та висмикує по золотій пір'їні...
Та апетит, як відомо, з їдою приходить.
От прилетів якось святий чоловік до своєї половини, а вона навіть на "здрасті" його не відповіла, а хутчіше — смик!
Аж три пір'їни.
За один раз.
— Не злиняєш, дорогий, — каже йому, ховаючи те пір'я. — У тебе його ще оно-но стільки, а мені зуби золоті треба вставити, це — раз. Сережки, браслети, кулони там різні — два. Та й золотий ланцюжок не завадить і золота обручка теж... Зрештою, я удова не якогось там ханиги-шарамиги, а — святого праведника.
А коли святий праведник прилетів через тиждень, то дружина мовчки видрала у нього півхвоста і буркнула:
— До наступного тижня!.. Чухрай пошвидше!
"Гарнітур, мабуть, зібралася імпортний купляти, — невесело подумав безхвостий чоловік. — Або ж кольоровий телевізор... Ох-ох... Я хоч і в образі гусака літаю, та все ж безхвостому якось воно не той...".
А ще через тиждень жінка безцеремонно видрала у нього і решту хвоста.
— На шубу з леопарда, — пояснила крізь зуби і, ховаючи золоте пір'я, побажала йому щасливої дороги.
Бачить чоловік, що непереливки, але терпить. Та й що вдієш.
"І навіщо їй стільки золота? — в розпачі думає. — Оно яку вже домину вибахкала, а в середині того добра!.. На два віки вистачить. І дочки забезпечені, і сама вся у золоті та хутрах ходить, а скубе мене й скубе, все лютіше й лютіше... А не одним же багатством живе людина. Є ще крім золота і душа... Ох-ох... Треба з нею поговорити по-сімейному... Мо' схаменеться, скільки того життя лишилося, пора й про спокій подумати".
От прилетів він знову.
— Здрасті... Я хотів би, моя дорога....
А дорога — хап його за крило.
Не встиг чоловік й опам'ятатися, як вона спритно та вправно обскубла його до останньої пір'їни. Навіть пух золотий і той обібрала.
— Щасливої дороги, — радить йому на прощання.
— Куди? — отетерів чоловік.
— А на всі чотири боки, — уточнила те посилання дружина.