Поросючка

Чемерис Валентин

"… І страшна свиняча морда висунулась, поводячи очима, ніби питалася: а що ви тут робите, добрі люди?"

М. Гоголь

Не шукайте в нашій демонології ще й такого персонажу, його буцімто там немає. Ні серед відьом, ні серед блудів чи вихорів — не шукайте. Не знайдете Поросючки і серед вовкулаків, водяників (чого б це вона водилася в такій компанії?), ні серед домовиків, світилок і тим паче русалок— мавок (для компанії таких персоналій Поросючка красою-вродою не вийшла), ні серед упирів (пхе!), ні серед чарівників, чортів-бісів, ні серед чугайстрів, ні серед злиднів, ні серед скарбників… О, до скарбників Поросючку в якійсь мірі можна віднести. Скарбник — це вірний страж багатств свого господаря, він затримує злодіїв і взагалі, охороняє закопані гроші та закляті скарби. Були вони — скарбники — чисті й нечисті. Люди вірили, що раз на сім літ, до "Вшестя", закопані скарби пересушуються і горять (при цьому золото горить червоним вогнем, срібло — білим, мідь — синім). Вважалося, що гроші, які горять уночі, охороняє скарбник нечистий, взяти їх неможливо, бо вони закляті (прокляті). А коли хтось із настирливих та жадібних все ж їх добуде, то вони в мішку, доки їх нестимуть, перетворяться на черепки та вугілля. Або й на гадюк, жаб тощо. Траплялося, що нечистий скарбник може відкрити скарби, але — в обмін на душу. Цур йому пек! А Поросючці чужа душа непотрібна, тож ні за що вона не уступить довірених їй скарбів — і не просіть, і не моліть, і не хитріть, і рогом не пріть, бо все то — дарма.

Тож не шукайте там Поросючку, її серед того кодла немає. Хоча вона і… є. Я, навіть, можу вам сказати де — за так, але, звісно, під великим секретом. Принаймні, там, в тій потаємній місцині Поросючка була ще й донедавна, коли якось так налякала наших скарбошукачів, що поклялися вони до скону віку свого більше чужих багатств не шукати.

А було так.

Ні, спершу вам треба розповісти про скарби гетьмана Мазепи взагалі, а тоді… Про них багато чуток — достовірних і таких собі, — ходить межи людом, і ще довго, смію думати, будуть вони ходити межи люду простого і, навіть, як один казав, вельми грамотного.

Іван Степанович був людиною не бідною, дещо за гетьманства мав на чорний день. На його багатства розраховував навіть шведський король Карл XIІ, який постійно побирався. Мазепа йому й допомагав, раз, поголоски, ходили навіть послав його величності аж 30 возів зі срібними та золотими монетами — хочте вірте, хочте ті вози перерахуйте. Тридцять їх чи стільки там.

Гроші Мазепи, як він перебрався до шведів, були при ньому, але якась частка. Одні кажуть, що головні скарби нібито при гетьманському обозі знаходилися, тож якийсь час зберігалися в Прилуках, де той обоз стояв, потім у Лохвиці, далі в Хоролі, і хоч руські драгуни якісь там "тєлегі" у Мазепи буцімто відбили, але гетьман все ж таки встиг перевезти більшість своїх коштовностей у Великі Будища, де була на той час головна квартира Карла XII. А вже після нещасливої Полтавської битви, переправляючись через Дніпро біля Переволочної, Мазепа захопив з собою дві бочки із золотими монетами, кілька мішків срібла та чимало іншого різного скарбу.

Але й тут гетьману не поталанило. Під час переправи він змушений був звеліти викинути частину скарбів у Дніпро — не було ніякої можливості їх врятувати.

"Коли Мазепа в червні 27 числа в 4 години дня сів з кількома своїми однодумцями в човен і став переправлятися з лівого на правий берег, — писав ще Д. І. Яворницький, — то люди його почали тонути і Мазепа наказав кидати гроші за борт, і так майже три частини того багатства опинилося на дні Дніпра…"

Отож, його й треба там шукати — на Дніпровому дні біля Переволочної.

Та хіба ж їх тепер знайдеш?

Кажуть, що по смерті гетьмана залишилися у скарбниці його тільки грошима 160 тисяч червінців, не кажучи вже про срібне начиння і різні прикраси. Де те добро поділося в Бендерах після 18 березня 1710 року — хто вам тепер скаже.

Руський цар велів будь-що шукати "клади" Мазепи. Та їхня частина, що зберігалася в Києво— Печерській Лаврі та в Білій Церкві була царськими нишпорками конфіскована (разом з маєтками гетьмана).

Перед тим, як переходити на бік Карла, Мазепа, зібравши своїх старшин в кінці жовтня 1708 року, так порадив-сказав їм: "Хай би всякий заривав у землю все, що дорогое, тому, що цар, не сподіваючись від України постоянства на випадок неприятельського вторгнення, захоче влаштувати щось недобре над гетьманом і над усім народом".

Коли ж гетьман радив заривати старшинам у землю добро, то мабуть, і своє закопав теж. Вказувалося й місце де він міг це зробити, але надійних лише двоє, про них і піде мова. Неподалік Батурина у півверсти від міста у Мазепи був замок ("піддвірок") Гончарівка. В останні роки гетьманства свого Іван Степанович зело турбувався Гончарівкою, адже там була його тодішня резиденція. Тож свій піддвірок час од часу зміцнював. Там він ще на початку 1708 року обніс свій замок "знатним валом". Як дивувалися, "для якоїсь невідомої причини". А то ж він там скарби свої хотів закопати, от і "знатний вал" зарані спорудив. Після того, як доблесні руські вояки вчинили в тих краях погром— різанину, коли не щадили навіть безневинних дітей, до тла спалили Гончарівку, те місце стало зватися Мазепинським Городком.

Ще й через 17 років після розгрому, кажуть, можна було бачати залишки гетьманських будівель. "Декотрі з садом, де Мазепа сам жив в одном дворі каменнные палати пустные и разграблвннные, там же церковь деревянная цела, с некоторой частью іконостаса".

На той час в Івана Степановича було два заміських палаци, столиця чия — як і всієї Лівобережної України, — знаходилася в Батурині.

Крім Гончарівського був палац і біля самого Батурина (не далі версти), понад дорогою на Конотоп, над самісіньким обривистим берегом Сейму — з напольного боку його теж захищав "знатний вал", і в Гончарівці, виходить, як і в самому Батурині гетьман міг закопати свій скарб.

Але було в Мазепи й ще одне, чи не найнадійніше місце для сховку.

Знаменитий палац під Бахмачем на хуторі Поросючка!

Спокійно, спокійно, добродії і товаришочки, і всі, хто горить бажанням — сверблячкою знайти Мазепин скарб — ми майже біля цілі. Тільки вам і повідаю таємницю: саме в Поросючці в листопаді 1708 року всі старшини, полковники, сотники і знатні військові товариші принесли на вірність Мазепі присягу, як гетьману України й підтвердили готовність "сподіватися на протекцію короля".

Там же багато з них закопали свої статки — неподалік гетьманських, вірячи: якщо пан гетьман там приховав, то й для них там буде надійний сховок. Адже там захищатиме добро сам Скарбник — та ще з Поросючкою в придачу. Хто такій Скарбник, ми вже, здається, розібралися — чорт— дідько, коли хочете. Вірний охоронець господарських скарбів, котрий швидше сам трупом ляже) а втім, він невмирущий), а сховок йому ввірений, збереже, а ось хто така Поросючка? Казали, ще страшніша і ще надійніша за самого Скарбника, охоронниця доручених їй скарбів. Вічна і невмируща, і вона водиться не де-небудь, а на тім хуторі, що так і зветься — Поросячий. Ось чому саме там гетьман збудував свій палац і там, уклавши темної ночі страшну угоду з Поросючкою, довірив їй свої нелічені багатства.

Я, мовляв, із шведами, з королем їхнім Карлом буду триматися до побіди. А коли побіди не вийде і воєнне щастя нас зрадить, відступлю за Дністер в Бендери… Чи довго там буду — не скажу. Але повернуся[43], а ти, Поросючко, тим часом пильно стережи мої скарби. Вони не тіко мої, а й людські. Після смерті вони мені вже ні до чого будуть, а люду вашому, як вільним стане знадобляться. І Поросючка стереже-береже як їй і велено скарби гетьмана, та так ревно, що навіть сам Скарбник, нащо вже чорт-біс, а й він її остерігається. Частенько буває, як у неділю хильне чарчину— другу бісівської скаженівки з блектою та чемерицею, то підкрутить свого вуса і скаже, невідомо до кого звертаючись: е, що не кажіть, а Поросючка це таки… Поросючка! Ми їй і під ратиці не годимося!

— А що, — питають, — в Поросючки хіба ратиці?

— А якже. Як і в кожної справжньої Поросючки — і ратиці в неї, і рило з п’ятачком, і хвіст бубликом — дама вона серед нашого кодла хоч куди! Тільки очі в неї червоним жаром горять, як розгнівається зело та отакезні ікла стирчать. І щетина на загривку та по хребту тоді стіною стає — аж мені лячно. А я такий, що нічого не боюся. Хіба що крім чортихи. Хто в її очі загляне — щитай пропав! Тож нащо я вже чорт— дідько бравий, а остерігаюся в її очі дивитися. Хіба як добре вип’ю та разів з десять перехрещусь.

— Як? Чорт-дідько-біс і… хрестишся?

— А я, — не губиться Скарбник, — не який-небудь чорт-дідько-біс, а православний. Тож буває і перехрещусь, аби від своєї рідної нечисті вберегтися. Бо вона, рідна нечисть, іноді свого зламає. І не подивиться, чистий ти чи не чистий, свій ти чи не свій.

Ось тепер ми з вами й домовилося де шукати скарби гетьмана, що їх ревно вже якій вік стереже Поросючка. Це — якщо ви не боїтеся оної Поросючки.

Де шукати скарби? Отамечки, де залишки Мазепиного палацу — неподалік залізничної — тільки цур між нами! — станції Бахмач. Підете отак прямо— прямо, потім у ліву руч візьмете. Якраз там де хмарка вгорі стоятиме і тінь кидатиме на землю. Затим ще кудись там повернете — куди саме, вже я не пригадую, — а тоді встрічних і розпитаєте (перед тим гарненько побесідуєте з ними про погоду та життя— буття): де так званий Поросюцький (не забули?) ліс? Отой самий, у якому колись гетьманський палац стояв. А вам і скажуть: о-он тамечки! На штучному острові. Що його колись створили широким копаним ровом. Тоді він був глибокий, а тепер… Заріс бузиною та жостіром. Та все ж рів ще зберігся, хоч і не такий неприступний як раніше. Триста років звідтоді минуло.

Ходять чутки, що його колись викопала нечиста сила найнята самим гетьманом. А він умів з ким завгодно ладити. Як узялася та нечисть дружно, то за одну ніч і впоралась. Біси ж бо, сила у них бісівська, тільки добряче попотіли. Рів копають і вал нагортають і між валами вглиб щось там копають та мурують, мурують та копають — аж гул всю ніч стояв. Та такий, що й дерева наче од буревію гнулися.

1 2