Весілля у Діївці (збірка)

ВЕСІЛЛЯ У ДІЇВЦІ

А ТОМУ, ЩО БУЛИ ЄДИНІ...

Заліризована усмішка

... Іноді Адама кудись манило.

Голос, досі нечуваний, у його душі бринів — тихий, ласкавий, вабливий, тривожний... Таємничий такий, незбагненний... А що хоче той голос куди кличе-надить — піди розберися... Із жонатими чоловіками, які надто щасливі, таке зрідка буває. Адам же не в комуналці жив, а — в раю, тож і находило на бідолаху... У такі дні він робився сам не свій, безпричинно задумувався, часом допізна, з відчуженим виглядом блукав райськими садами, дивився на місяць уповні та все зітхав... зітхав... А чого зітхав, чого блукав та чого виглядав — і сам не знав.

Коли ж мокрий від нічної роси повертався до свого райського куреня, Єва насторожено зиркала на нього і сердито питала:

— Ну де ото до півночі пройенадив?

— Та-а... гуляв у саду.

— А чого це тебе, чоловіченьку, на природу почало тягти? — підозріло доскіпувалась Єва. — Чи ж, бува, не назнав яку?

— Ну, що ти говориш, Єво?.. — ледве стримувався чоловік. — У раю ж, крім тебе та мене, більше нікого й немає.

— Знаю я вас!.. — загадково говорила вона і його це страшенно дивувало: звідки вона знає чоловіків, адже він у неї перший і, взагалі, у всьому світі перший, експериментальний, можна б сказати. — Вам тільки волю дай!..

А сама в розпачі думала:

"Ой, назнав же когось!.. Бо чого б ото моціонив вечорами у саду та зітхав, на місяць уповні дивлячись?.."

І хоч вона достеменно відала, що крім неї немає жодної жінки у раю, але солодкий черв'ячок підозри в душі ворушився, і вона щовечора влаштовувала Адаму перші сімейні сцени: чому так пізно прийшов?.. Де був?.. З ким ходив?..

І все прискіпувалася, прискіпувалася...

— Та немає ж нікого в раю, — вкотре клявся чоловік.

— Немає, — згоджувалась, — але по твоїх очах бачу, що про неї думаєш.

Адам і справді про неї думав.

Про ту, якої ще й на світі не було.

І марилась вона йому такою, яка б розуміла його і ніколи б не бурчала, що він пізно до куреня повертається, не доскіпувалася б, з ким він буває, не докоряла б, що відбився від сім'ї...

А Єва теж мріяла...

Про того, якого ще й на світі не було.

І марилось їй, що тільки б він розумів її душу і приходив би до сімейного вогнища рано, і допомагав би їй, беріг би її...

У такі хвилини вона ладна була кинути в лице Адамові тяжке звинувачення:

"Коли б не ти, то я знайшла б собі іншого і була б з ним щасливою!.."

Але вона вчасно згадувала, що інших чоловіків поки що немає, і тому мовчала.

І Адама тягло шпигнути її: "Авжеж, принца б ти собі заморського знайшла б!..", але принців тоді ще не було, і він мовчав.

Оскільки ж він мовчав, Єва поглядала на нього просвітленими очима і розчулено думала:

"Що б там не було, але мені повезло. Адже ж мені, тільки мені дістався перший у світі чоловік. І який він не є, а він у мене — єдиний!.."

У такі хвилини Адам теж поглядав на Єву просвітленими очима і зворушено думав:

"Що б там не було, але мені повезло. Бо тільки мені дісталася перша у світі жінка. І яка вона не є, але вона у мене – єдина".

І в пориві досі невідомого почуття, що вперше почало прокльовуватися у його серці, він якось вигукнув:

— Євочко!.. Світ обійди, а іншої такої, як ти, і не знайдеш!

І то була чистісінька правда, бо у всьому світі білому була лише одна жінка — його Єва. І Єва вірила Адаму.

І може, тому й пішов од них рід людський, бо Адам у Єви був єдиним, а Єва в Адама, повторюємо, теж єдиною була.

А ось ми, їхні далекі-предалекі діти, іноді з легкістю кажемо:

"Ну й що ж?.. Подумаєш, інші є!.." Інші й справді тепер є.

І тому, коли хтось та комусь шепоче: "Ти ж у мене єдина", ох, як важко буває тепер повірити у щирість такого шепотіння.

Але вірити треба.

Бо коли б та колись наш праотець Адам та не шепнув праматері нашій Єві, що вона у нього єдина, то хіба б ми з вами з'явилися у світі білому?..

ЯК СТАТИ ЩАСЛИВИМ

Вона стояла на третьому поверсі біля дверей своєї квартири і, розгублено кліпаючи довгими віями, щось безнадійно шукала у себе в сумочці.

— Це ж треба, га? — ніби дивувалась вона і розводила руками. — Нема-ає...

А він піднімався східцями на свій четвертий поверх. Побачивши симпатичну і таку одиноку жінку біля зачинених дверей, він, як справжній мужчина, відчув, що не може байдуже пройти мимо.

— Пробачте, що трапилось? — підійшов він ближче і злегка вклонився. — Григорій Петрович, ваш сусід по будинку.

— Марія Іванівна, — відрекомендувалась вона тихо і, не підводячи голови, все ще порпалась у сумочці. — Це ж треба, га?

Від неї віяло свіжим морозом і ще якимись невловимими бентежними духами, пахощі яких Григорій Петрович востаннє чув ще в своїй далекій молодості.

— Загубила... — протягла вона ніяково і її гарне обличчя було по-дитячому безпомічним. — Ключик посіяла...

— У мене випадково зберігається кілька старих ключиків. Знаєте, маю таку звичку... збирати непотріб, — Григорій Петрович переступив з ноги на ногу. — Якщо, звичайно, не заперечуєте, то я...

Вона ледь насмішкувато зиркнула на нього.

— Що ж, сусіде, спробуйте підібрати ключик.

— Почекайте, я зараз...

Григорій Петрович зробив було кілька кроків по східцях і нерішуче зупинився.

— Пробачте... мені здається, що вам не зовсім зручно стояти у такий час під дверима. Дозвольте... ее... запросити вас на чашку кави. Крім того, ви підкажете мені, якої форми у вас був ключик.

Марія Іванівна трохи повагалась і згодилась. Щоправда, застерегла: "Але тільки на одну хвилину".

Вони піднялися на четвертий поверх і зайшли у квартиру.

— У вас — однокімнатна? — запитала Марія Іванівна, переступаючи поріг. — Ви — самотній?

— Самотній, — Григорій Петрович допоміг їй зняти шубку. — А ви?

— Теж... — зітхнула вона.

— Проходьте, прошу вас...

— У вас тепло, затишно... А я так замерзла.

— Зараз каву зготую.

Лишивши Марію Іванівну біля книжкових шаф ("Тут у мене бібліотека всесвітньої літератури. Двісті томів... Прецікава серія, прогляньте, будь ласка, я..."), Григорій Петрович ще досить прудко метнувся на кухню.

Розглядаючи солідні томи всесвітньої, Марія Іванівна разів зо три проказала про себе: "На щастя... На щастя... На щастя...", як на кухні з брязкотом падав посуд. Ба, навіть покришка з каструлі з пронизливим дзенькотом застрибала по підлозі і довго десь у кутку ображено дзвеніла...

— Ох, ці. мужчини! — Марія Іванівна не витримала і пішла на кухню. — Боже мій! Та чи у вас тут побоїще відбулося з череп'яним драконом?

— В... ви знаєте... — Григорій Петрович зовсім розгубився серед череп'я, — не посуд, а якісь літаючі тарілки...

— Ви, мужчини, може, і вмієте підбирати ключики, а ось на кухні... — І Марія Іванівна рішуче відсторонила Григорія Петровича від газової плити. — Дозвольте мені похазяйнувати...

Потім вони пили каву, сидячи у м'яких кріслах за маленьким столиком, над яким так затишно світився торшер-сонях, і розмовляли наче давні знайомі. Виявилось, що Марія Іванівна вчителює, що перше заміжжя її склалося, на жаль, нещасливо і вона вже три роки, як одиначка. Потім виявилось, що Григорій Петрович — старший інженер НДІ і що в нього теж невдало склалося перше подружнє життя і звідтоді — три роки — він одинак. А ще виявилось, що обоє вони вже три роки як мешкають у цьому будинку.

— Неймовірно, — не міг збагнути Григорій Петрович. — Три роки і незнайомі.

— Прямо дивно, — згоджувалась вона, відчуваючи, як зігріває її кава, і додавала своє улюблене:

— Це ж треба, га?

Потім виявилось, що Григорій Петрович всі ці три роки знав Марію Іванівну, але, як додав вибачливо: "В односторонньому порядку..."

Марія Іванівна, повагавшись, призналась, що і вона знала всі ці три роки Григорія Петровича.

— Тільки офіційно ми не були знайомими, бо я раніше не губила ключик...

Григорій Петрович спохватився.

— Вибачте, я ж обіцяв... Зараз, зараз...

Він метнувся на лоджію і приніс звідти невеликий ящичок — шухляду із старого столу — поставив його посеред кімнати і заходився перебирати різне залізяччя, інструменти та, час від часу показуючи ключики різних форм і розмірів, запитував:

— Не такий?.. А може, цей підійде, Маріє Іванівно?

Марія Іванівна, посміхаючись самими очима, заперечливо хитала головою.

— Ні, ні, не підійде. Шукайте ще, Григорію Петровичу. Кажуть, хто шукає, той завжди знаходить.

Але як Григорій Петрович не старався, а так і не зміг підібрати ключик.

— Який жаль... — зітхнула Марія Іванівна. — Через кілька хвилин розпочнеться перша серія "Іронії долі, або доброго здоров'я помившись". Я так хотіла подивитись цю комедію.

— У вас який телевізор?

— "Електрон".

— Уявіть, у мене теж "Електрон".

Григорій Петрович увімкнув свій телевізор, і Марія Іванівна сплеснула руками.

— О, як він у вас чудово працює! Що то значить мужські руки! А в мене то диктор двоїться, то зображення стрибає, то звук зникає.

Вони дивилися першу серію "Іронії долі..." і сміялися, як симпатичний москвич Женя в передноворічний день "перебрав" у лазні і помилково замість свого товариша полетів у Ленінград. Думаючи, що він у Москві, забрався в чужу квартиру (вулиця, номери будинку і квартири — все зійшлося) та як познайомився у тій квартирі з симпатичною Надею, та як...

Марія Іванівна, дивлячись фільм, раз по раз сплескувала руками, сміялась і вигукувала:

— Це ж треба, га?

Оскільки на екрані герой і героїня пили шампанське, Григорій Петрович теж дістав пляшку шампанського і два кришталеві бокали.

— Я п'ю, Марійко... тобто, Маріє Іванівно, — підняв він бокал, — щоб знайшовся твій... тобто ваш ключик.

Марія Іванівна, пригублюючи іскристе напівсолодке вино, все ще дивувалась:

— І де ж я його загубила?.. А так хотілося подивитися ще й другу серію.

Дивились і другу серію.

Коли на екрані Надя, прилетівши літаком з Ленінграда у Москву, відкрила своїм ключем квартиру Жені і спинилась біля нього сонного, Марія Іванівна радо вигукнула:

— Знайшли одне одного!.. Це ж треба, га?

Та ось закінчилась і друга серія. Григорій Петрович опустився на коліна біля ящичка з одного боку, а Марія Іванівна з другого.

— Марійко... — у відчаї прошепотів Григорій Петрович —Мабуть, я не підберу до твоєї квартири ключика.

— І на що ти тільки здатний, Гришо? — Марія Іванівна покуйовдила вже трохи поріділу чуприну Григорія Петровича.