Весілля у Діївці (збірка)

Валентин Чемерис

Сторінка 5 з 12

— Бачиш, бирка. Хіппові. Аби уникнути скандалу та щоб я на місце його роботи не пішла, відвалив двісті п'ятдесят. Напозичав у своїх співробітників.

— Здорово! — з погано прихованим глузом протягла чорнявка.

Білявка промовчала і на її вродливому смаглявому обличчі враз почала танути весела безтурботність.

— Здорово, та не дуже, — по хвилі озвалась вона вже іншим, наче аж ображеним голосом. — Катька перестаралася... А ще подруга називається!..

— Та що таке?

— Перебіг він до неї.

— Чоловік? — вражено чорнявка.

— Ну...

— Овва!..

— Я від Катерини такого свинства не чекала! — сердито білявка. — Просила ж її: поцілуй його як-небудь... Для хохми... А вона... Та й від нього такого вибрику не чекала. Був же тихий, скромний, на чужих жінок і не дивився. А Катька як поцілувала його, то й голову втратив. І що він у ній такого знайшов? Сіренька, як перепілка, а бач... Перебіг. І вона, безсовісна, чужого чоловіка прийняла, пригріла...

— Що поробиш, — мовби співчутливо чорнявка, а в самої очі так і сяють. — Сама казала: мода вимагає жертв.

— Та ти що? — аж верескнула нервово білявка. — Співчуття мені висловлюєш?.. Думаєш, я за ним помираю? Сохну? Ха!.. Було за ким! Та я таких з десяток знайду!.. Та я...

І квапно чорні окуляри наділа.

— З очима щось... ріже, — винувато пояснила, хоч чорнявка й не питала її. — Наче снігова сліпота. Як ото в альпіністів буває. Так мені лікар пояснив. Од усього яскравого сліпну.

— І правда, — сказала чорнявка.

І, не попрощавшись, на зупинці з трамваю вийшла...


П'ЯТЬ ДРУЖИН СТЕПАНА КРИМЧЕНКА

О сьомій вечора прийшла дружина з роботи. Як завжди, бідончик свіжого пивка принесла. Такий симпатичний бідончик, голубими квіточками обмальований. Шкода тільки, що малий. На три літри. Степан лише раз до нього приклався, а вже й дно... Та все одно після бідончика відчув у собі стільки енергії, що аж захотілося щось таке... мм... незвичайне здійснити. Відкриття яке зробити... Щоб про нього — Степана Кримченка — так усі й заговорили.

— Чуєш?.. — хотів було з дружиною поговорити, але, як не силкувався, проте далі отого "чуєш" не пішло. Не знайшов інтересної теми для інтелігентної бесіди. Та й про віщо з дружиною говорити, як живуть вони вже більше року — все вже вона йому виказала. І він, звичайно, їй.

Вийшов на лоджію, сигарету запалив. Новий приплив у собі незвичайних сил відчув... Ех!.. Не розуміють його, а він би таке утнув!.. Він би показав, хто такий Степан Кримченко!.. Він би... Але не придумавши нічого підходящого для виявлення своїх творчих можливостей, спересердя швиргонув недопалок на клумбу, повернувся в кімнату і ліг на диван.

"Ладно, — подумав, аби себе заспокоїти, — сьогодні посплю, а завтра вже той... архімедити почну".

І відразу ж заснув, сповнений рішучості чимось здивувати людство. І приснився йому дивний сон: буцімто він уже не Степан Кримченко, а — хан кримський. І дружина у нього тепер не одна, а цілих п'ять.

Спершу Степан аж злякався: навіщо йому стільки дружин?.. З однією немає про що говорити, а то — п'ять... Але згадав, що віднині він хан, і трохи заспокоївся.

Став він зі своїм гаремом знайомитись. Перша його дружина виявилась офіціанткою ресторана.

"Ти диви-и... — подумав вражено, — здорово! За її чайові щодня питиму. Та й у ресторані жінка окремий кабінетик для мене і моїх дружків відведе... Задарма ще й напоїть. Райська житуха!"

Друга виявилась водієм таксі.

"Гм, не те, але... Але згодиться. Принаймні, буде мене і моїх дружків задарма в ресторан возити".

Третя виявилася зав. промтоварною базою.

"Щоб одягала мене у все моднюще та імпортне, — велів їй Степан. — А дещо можна й наліво продати. Свіжа копійка не зайва".

І до четвертої підходить.

А та — на рибозаводі працює.

"Ладно, — махнув він рукою, — носи побільше тараньки. Я на похмілля пивко люблю, таранька згодиться".

І до п'ятої.

"А ти де вкалуєш?"

"В пологовім будинку", — одказує п'ята.

"Гм... Яку ти шабашку носитимеш?"

"Я тобі, Стьопочко, — одказує вона, — щовечора буду по дитиночці приносити. їх у нас багато..."

"Та ти що... чокнута? Навіщо мені така шабашка? Хіба з дітьми поживеш у своє задоволення?" — крикнув Степан і проснувся.

— Ху-ух!.. — ледве дух перевів. — І присниться ж отаке! П'ять дружин!.. Чотири б, воно б ще куди не йшло: ресторан, таксі, промбаза, рибозавод і... І досить А діти вже й ні до чого...

Перевернувся на другий бік. Біля нього спала дружина. Одна, єдина...

"Да-а... — розчаровано подумав Степан. — З однією не розмахнешся на шикарную жизню".

— І допоки ж ти, Стьопо, битимеш байдики? — раптом озвалася у пітьмі дружина і тяжко зітхнула. — Все райське місце шукаєш, а я — годуй тебе.

— Найшла про що серед ночі пасталакати! — аж образився Степан. — У ханів он по п'ять жінок було. Скільки шабашки їм носили і, між іншим, не дорікали, що хани ніде не вкалують. А ти... Всього-на-всього на якомусь там пивзаводі, а вже й ночами почала пиляти. Подумаєш, бідончик пива принесе! Чи й не шабашка. Хан би, приміром, з такою і жити не став! А я — терплю. Мучуся, хоч ти мені навіть ночами спати, не даєш!

Дружина зітхнула, промовчала.

— Слухай, — раптом схопився Степан і сів на ліжку. — У мене ідея. А чому б тобі за сумісництвом не влаштуватися ще й на рибозаводі? До пивка б і тараньку носила — зажив би з тобою, як хан.


ДРУГИЙ ТАЙМ

Йшла дівчина вулицею, спідниченькою — хвиць-хвиць, каблучками — стук-стук... Довгоноге таке, а горде — не підступишся. А на грудях — коса руса, а в очах... очах... Ох, . краще не питайте автора, що буває в очах дівчини у пору її юного розквіту.

Йшла не сама, а — з транзистором[1].

Йшла, транзистором — хить-хить.

А по транзистору якраз транслювався футбольний матч.

Коментатор увійшов у такий раж, що здавалося, ще мить і з транзистора вискочить.

— Чудова комбінація!.. Відмінна!.. Центрфорвард робить прорив лівим краєм... Обходить захисника... Яка швидкість!.. Яка швидкість!.. Виходить один на один з воротарем... Трибуни завмерли... Удар!.. Го-о-ол!!! Який удар!!! Який удар!!! Це сталося за чотири хвилини до кінця першого тайму. Рахунок один нуль на користь...

І все потонуло у ревищі стадіону...

А дівчина собі йде, спідниченькою — хвиць-хвиць, каблучками — стук-стук, транзистором — хить-хить.

І тут до дівчини... вибачаюсь, до транзистора "VEF-201" підбіг один... Як спраглий до води.

— Пробачте, кому забили?..

А вона і не глянула на нього.

Із висоти своїх дев'ятнадцяти насмішкувато кинула:

— Кому треба, тому й забили.

І далі йде, спідниченькою... (див. попередні фрази), а він за нею біжить, до транзистора так і липне.

— Іде не спішна, позиційна гра, — вже спокійніше коментує охриплий коментатор. — Гості переходять в глуху оборону... Жаль... Найкраща оборона — це атака. Чим гостріша атака, тим надійніша оборона.

— Пробачте... хто грає?

— А мені все одно хто.

Він на неї поглянув.

— А мені — не все одно... Дозвольте, я допоможу вам нести цю музику...

І за руку її взяв. А вона його — лясь!

— ... порушення правил!.. — загаласував коментатор. — Арбітр виносить застереження, щоб грали коректніше.

— Чули?.. — пирхнула вона.

— Не глухий... — буркнув він. — Я тільки хотів...

— Удар із штрафної! — перебив його коментатор. — Гол?.. Ні, у штангу... Ай-ай-ай!!! Яка була чудова нагода зрівняти рахунок!.. М'яч виходить на кутовий... Чи встигнуть гості пробити?.. Ні... Лунає сигнальний свисток і обидві команди йдуть на перерву...

— Гуд бай, болільнику, — сказала вона йому насмішкувато. — Сподіваюсь, що другий тайм ви вже послухаєте вдома.

— Який жаль... — зітхнув він. — Такий цікавий матч, а доки я дістануся додому, другий тайм закінчиться.

Вона з подивом скинула брови на лоба.

— Може, ви хочете, щоб я віддала вам транзистор?

І пішла.

І пішла, спідниченькою — хвиць-хвиць, каблучками — стук-стук... Довгонога така, а горда — не підступишся. На грудях — коса руса, а в очах... очах... Ох, краще ви не питайте у автора, що буває в очах дівчини у пору її юного розквіту!

Він біг за нею, бо відчував: другої такої нагоди не буде... Дослухати другий тайм.

— Пробачте, це знову я...

— Я транзистора вам не дам!

— Але ви можете побути з транзистором, — знайшов він вихід.

— Ха!.. — засміялась вона. — П'ятнадцять хвилин перерва, та ще другий тайм сорок п'ять... Ви хочете, щоб я стовбичила перед вами із транзистором аж цілу годину? Посеред вулиці?..

— Тут зовсім неподалік парк, — знайшовся він. — А там таке чудове морозиво! Павільйон на кручі, над Дніпром... А тим часом і другий тайм... Розумієте, іншої такої нагоди послухати другий тайм у мене не буде.

— Гм... — завагалася вона. — Ну... ну хіба що заради другого тайму...

— Щоб вас довго не затримувати, я постараюся послухати швиденько, — заторохтів він, хоча напевно і сам у ту мить не розумів, як це можна сорокап'ятихвилинний тайм послухати "швиденько". — До речі, як вас звати?

— Другий тайм ви можете послухати, навіть не знаючи мого імені, — засміялась вона. — А взагалі... взагалі мене звати Лідою...

— А я — Микола...

І вони пішли у парк.

Спершу поласували морозивом, потім покаталися на "чортовому колесі", постріляли у тирі (він не міг влучити жодного разу, і це її дуже тішило), потім подивилися новий фільм... Вже о пів на одинадцяту, коли вони гуляли по набережній, вона спохватилася:

— Колю, ти ж так і не послухав другий тайм!

— І треба ж було загулятися? — дивувався він. — Цікаво, хто ж виграв?..

... Через кілька років у них спалахнула перша сімейна сварка.

Вона схопила дочку на руки.

— Все!.. Ноги моєї тут більше не буде! Я йду до мами, а ти як хочеш!..

— О!.. — вигукнув він. — Аж ось коли почався другий тайм!

— Що-що? — не збагнула вона.

— Пригадуєш, ти колись ішла з транзистором вулицею, а я підбіг до тебе послухати матч, котрий саме транслювався. Мені тоді вдалося послухати лише перший тайм. А другий аж оце почався.

— А я тебе тоді... тоді не чіпала! — гнівно вигукнула вона. — Ти сам до мене підбіг... Хто кому забив?.. Хто грає?.. Футболоман нещасний!..

— Ти помиляєшся, дорога, — сказав він. — Я ніколи не був болільником!

— А чого ж ти тоді до мене...

1 2 3 4 5 6 7