Де беруться скелети за штурвалами літаків?

Чемерис Валентин

"ТРАПЛЯЄТЬСЯ, ЩО ДО НАС ПРИБУВАЮТЬ ЛІТАКИ… З МИНУЛОГО…"

— Гм…

У шеф-редактора був цілий набір різноемоційних вигуків "гм", що виражали у нього, залежно від ситуації і теми розмови та її психологічного забарвлення, то сумнів, роздратування чи подив, то іронію із знущанням чи й роздратуванням і він, знайомлячись з матеріалами співробітників, раз-пораз гмикав, висловлюючи ним те чи те своє почуття та враження.

Цього разу він теж гмикнув і гмикнув ледь розпочавши читати матеріал свого співробітника репортера Брайнена для рубрики "Нерозгадані таємниці".

— Гм… — мовби ж іронічно видав шеф-редактор на гора своє знамените "гм" і воно прозвучало спершу ніби нерозбірливо.

Навіть репортер, який добре знав звички свого шефа, спершу не збагнув якого відтінку було оте редакторове "гм". І лише потім збагнув: іронічне.

— "ТРАПЛЯЮТЬСЯ, ЩО ДО НАС ПРИБУВАЮТЬ ЛІТАКИ… З МИНУЛОГО…"

І після паузи:

— Гм…

Шеф-редактор заплющив очі, потер очні яблука через повіки, потім відкинувся на спинку крісла, сидів так якусь мить, а тоді стомлено — постійно боліли очі, — глянув на репортера, якого добре знав і який в газеті спеціалізувався на сенсаціях.

— Гм… — повторив по хвилі. — Скільки я вже перечитав твоїх сенсацій, звик до них, але цього разу… Як це… з минулого? Що вони справді до нас прилітають з минулого? Чи це данина твоєму закучерявленому стилю?

— Саме так, як і написано: з минулого.

— І взагалі… взагалі у тебе, — зізнайся бодай мені, — докази тому, про що ти пишеш, є? Більш-менш сприйнятливі і не такі фантастичні, що… Що аж дух захоплює. Навіть друкуючи сенсації, ми не повинні виходити за рамки здорового глузду. Ще й маємо якось їх пояснювати своїм читачам. Тож хочу уточнити, — редактор потряс аркушами паперу з матеріалом репортера, — це випадково не "качка", що їх час од часу запускають наші ЗМІ для зростання власних тиражів і навзагал — популярності свого видання?

— Але ж тиражі треба піднімати.

— Згоден. Проте сподіваюсь, у тебе все ж таки достовірні факти?

— Якщо їх можна назвати достовірними, то — так. А взагалі, в історії вже зафіксовано кілька сотень подібних випадків.

— Яких це… подібних? Скелетів за штурвалами літаків?

— Ну— у… — вперше ніби розгубився репортер. — Різні видіння…

— Простіше, навождення? Чи — мана-наслання?

— В тім числі й це. А також провали з часом і простором, гості з минулого, різні привиди над аеродромами… У тім числі й скелети за штурвалами літаків.

— Гм… Навіть… навіть скелети за штурвалами літаків? Де вони беруться?

Репортер чесно стенув плечима.

— Якби хто міг пояснити, — помовчавши, обережно додав: — Наука тут поки що безсила. Це за її межами. Принаймні, сьогодні.

— І багато їх там набралося?

Репортер запитливо скинув брови на лоба.

— Скелетів, — пояснив, морщачись, — не любив зайвий раз розжовувати сказане, шеф-редактор. — Сподіваюсь, не чортова дюжина?

— Більше. Не тринадцять, а — тридцять шість.

— Аж 36? Цікаво, цікаво.

— Ще й як!

— То розказуй, що вони там витворяли. Скелети. У літаку, який приземлився.

І репортер розповів…

У 1939 році в небі несподівано зник пасажирський літак, який здійснював рейс з Ріо— де— Жанейро (Бразилія) в Боготу (Колумбія). На його борту знаходилися 36 чоловік разом з екіпажем.

— І літак зник? У небі? Назавжди?

— Так, у небі. Але не назавжди. Він врешті-решт приземлився. Там, куди й летів. У Боготі.

— Так що ж тут незвичайного, якщо він приземлився? Ще й приземлився там, куди летів.

— Але він приземлився в Боготі у 1994 році!

— Тобто через… 55 років? Після того, як піднявся в повітря?

— Так, через 55 років, — підтвердив співробітник. — Коли відкрили двері, то побачили в його салоні 36 скелетів. Але от диво. Чашки з кавою ще були гарячими — хоч минуло 55 років звідтоді, як літак піднявся в повітря. Ще диміли запалені сигарети. Пасажири не встигли їх навіть викурити. На столиках лежали газети з датою: 16 квітня 1939 року. Для розслідування цього випадку була створена комісія експертів.

— І що ж вона встановила? Якщо взагалі могла що встановити.

— На жаль, нічого. Один з експертів так сказав на підсумковій прес— конференції: "Ми уяви не маємо, яким робом літак міг приземлитися. Адже за штурвалом сидів скелет…"

— Гм… Моторошна історія. Боюсь, ще присниться… Скелети за штурвалом літака… А ти один— єдиний живий і сидиш серед тих скелетів — у салоні літака і за його штурвалом… Хоча… Таке якщо й присниться, то лише у фантасмагоричному сні. А воно подається, як таке, що трапилося насправді… Експертів, сподіваюсь, не вхопив грець?

— Ні…

— Слава Богу. А взагалі…

Взагалі, чим, якими законами чи містикою ми зможемо пояснити читачам бодай один з таких випадків?

Репортер розгублено озирнувся, як ніби шукав того, хто йому зміг би підказати правильну відповідь. Але не найшовши нікого, відповів сам, намагаючись, аби голос його пролунав об’єктивно і дещо аж відсторонено:

— Інформацій, про незвичайні, скажемо так, явища, пов’язані з роботою пілотів, вже назбиралося чималенько.

— Я питаю, дружище, як ми пояснимо ці факти своїм читачам? У нас же солідне видання.

— Але йому теж треба дбати про тираж.

— Згоден. Для цього треба іноді друкувати й містику — під виглядом бодай псевдонауки. Але пояснювати хоч якось треба. Свідки є?

— І досить багато. А багато подібних фактів навіть запротокольовані.

— Гм… А може це уява свідків? Самі вигадали, самі й повірили у свою вигадку, га? Простіше, їх підвели власні почуття і багата фантазія. Може таке бути?

— Ну— у, в принципі… Принаймні, не виключається і такий варіант. Як не виключається, що це — наслідки невідомих нам законів Всесвіту. Ще невідомих. Поки що.

— Гм… Будемо валити на невідомі нам закони Всесвіту. Тимчасово повіримо. А зараз… випий кави і поміркуй ще над цими явищами, що їх образно можна назвати як скелети за штурвалом літака, а я там часом прочитаю, що ти цього разу розкопав. Взагалі, молодець. Подібні історії нам дуже потрібні. Хоч ми й не бульварна преса, але дбати про цікавість для читача маємо. Тим паче, до рубрики "Нерозгадані таємниці".

І прочитав:

"20 листопада 1996 року системи ПВО Великобританії зафіксували об’єкт, що на малій висоті наближався до англійського узбережжя з боку На-де-кале.

На запити пілот не відповідав.

Ще по якомусь часі радари його втратили. А знайшли цей літак лише через добу (де він літав цілу добу — ніхто не знає), — в районі мису Саунт— Фортленд. Літак приземлився біля будинку тамтешньої мешканки Марти Кроуфорд. І ось що вона розповіла.

Жінка поралася в дворі, як раптом почула надсадний звук мотора, що линув звідкілясь згори. Він ніби стрімко наближався. Жінка звела голову і побачила в небі літак, що низько— низько летів натужно завиваючи моторами…

Ось він уже над її будинком… Жінка злякалася, що він упаде на дах. Тим більше, його трусонуло і він вже випустив шасі. Стривожена мешканка села не знала куди тікати з власного двору, але, на щастя, літак пронісся далі і десь за садом приземлився на луках. Отямившись, Марта Кроуфорд підбігла до літака, з кабіни якого вже вигулькнула голова в шоломі. Доки жінка добігла, пілот вже вибравсь на крило. Це був молодий чоловік у незнайомій їй військовій формі. На фюзеляжі його літака у чорному колі виднілася велика біла зірка — здається, в Англії таких літаків не було. Дивно!

— Хто… ви? — пробелькотіла Марта, все ще не знаючи, що їй робити — підійти ближче чи поки не пізно тікати геть.

Пілот здивовано і вражено озирався, певно не тямлячи де він. Потім хитнувся раз— вдруге, наче був п’яний — що й зовсім приголомшило жінку. І все ж вона підійшла ближче. Тим часом льотчик вже присів на крилі і тер рукою обличчя.

— Мадам, — нагледівши жінку, звернувся він, — ради Бога: куди я потрапив?

"Отакої, — подумала Марта Кроуфорд, — Невже він і справді п’яний? Але ж це не водій машини, а — пілот…"

— Мадам, — стомлено допитувався небесний гість. — Я приземлився в Німеччині? У селі — фашисти?

— Яка Німеччина? Які фашисти? — нарешті отямилась Марта. — Я народилася і живу в Англії. Принаймні, жила до сьогоднішнього дня.

— То я… приземлився в Англії?

— Так, сер, в Англії. Принаймні, зранку… Та ще й мить тому, тут, — обвела вона навколо руками, — ще була Англія.

Незнайомець так розгубився, почувши де він, що мимовільно сповз з крила на траву. Він був блідий, очі якісь… наче безтямні.

— Цього не може бути, мадам… Не може бути…

Далі він щось говорив уривчасто, збуджено. З його бурмотіння Марта дізналася лише про якийсь повітряний бій з якимись фашистськими льотчиками, котрі атакували його на мессершмітах ("Які мессершміти в небі Англії року 1996-го?") і благав допомогти йому зв’язатися телефоном з командиром полку. Час од часу не легше!

— Мене підбили фашисти, — бурмотів він і очі його були все такими ж безтямними. — Кулі пробили фюзеляж. — Марта сама бачила дірки, — ледве не попали в бак з пальним — інакше б кінець…

"Невже він… п’яний? Чи божевільний?" — губилася жінка і на всяк випадок трохи позадкувала від літака.

Що робити далі вона не знала, але тут прибув із села лікар, без зайвих слів забрав з собою незвичайного льотчика аби відвезти його до воєнного шпиталю. І доки він його вів до машини, дивний льотчик все бурмотів про повітряний бій, про фашистів на месерах — як називалися німецькі винищувачі часів Другої світової…

Вже в шпиталі викликали експертів з британської бази ВВС, вони, прибувши до літака, визначили, що перед ними — винищувач Р-40 "Кертісс" з бортовим номером Р-03227, що був на озброєнні в американців у роки Другої світової війни, по закінченню якої його знято з виробництва.

Пілота звали Джон Уокер. За його розповіддю виходило, що він — лейтенант американських військово-повітряних сил, входить до складу123-ї ескадрильї прикриття, що 9 квітня 1944 року він супроводжував британські "ланкастери" — важкі бомбардувальники, які летіли бомбити фашистські об’єкти на території окупованої гітлерівцями Бельгії… На них напали месери, зав’язався бій. На Уокера насіли три ворожі крилаті машини з чорними свастиками на фюзеляжах… Одного літака він відразу ж збив і той, тягнучи шлейф диму, з ревом понісся до землі, а два інших затисли Уокера як у кліщах. І, зрештою, підбили. Літак струсонуло, він, втрачаючи висоту, попри всі зусилля пілота, почав падати в якусь затоку, що вигулькнула внизу… Уокер вирішив залишити машину.

1 2