Галина Михайлівна каже, що я можу і ще краще вчитися. Як захочу. А вона не знає, що я вже давно-давно захотів краще вчитися. Тільки математика не хоче, щоб я її краще вчив. У нас зараз канікули, а в третьому класі я буду вчитися тільки на саме п'ять. От побачиш!
А ще я люблю купатися. Тільки не у ванні, а в справжньому Дніпрі. А живемо ми біля самого-самого Дніпра. Отам, де село Лоцманка, наш масив. І Дніпро навіть з нашої лоджії видно. І видно, як по ньому пливуть білі-білі пароплави. Такі швидкі, як ті метелики. Мама каже, що то "Ракета" і ходить вона у місто Запоріжжя.
Але мама не пускає мене купатися. Бо я погано плаваю. А як я можу навчитися плавати, як дивлюся на Дніпро тільки з лоджії? А таткові навіть у неділю ніколи. Він каже, що в нього дуже важливі діла. А мама сердиться. Дружки в тебе, каже, а не діла. А вчора мама вигукнула, що годі нам вдома сидіти, а татові до дружків ходити. А підемо всі у неділю на пляж. І будемо купатися в самому-самому Дніпрі.
Я ждав неділю і ось вона прийшла.. Я встав дуже рано і почав збиратися до Дніпра. Дістав маску, ласти і трубку. А потім надув крокодила Гену. Дув, дув, ледь із себе увесь дух не видув, а Генку надув здорово! Во, який пузатий став. Тепер на ньому і татові можна плавати. І я сказав татові, що він перший поплаває на крокодилі Гені. Навіть скільки захоче.
А мама дістала свій найкращий купальник. А тато нічого не дістав.
"Побачимо, — каже, — що сьогодні Бюро погоди заспіває!"
А я ще ніколи не чув, щоб Бюро погоди та співало. Співає тільки радіво. А сьогодні воно не співало, а сказало, що за даними Бюро погоди буде дощ. І нащо ти, Бюро, дало радіві такі дані? Хіба ти не знаєш, що у неділю треба робити сонце?
Ми не встигли піти на пляж, як пішов дощ. І ми зосталися вдома. Я випустив увесь свій дух з крокодила Гени. А таткові стало дуже нудно, бо дощ ішов і йшов. І тато теж пішов. У буфет пиво пити..
А мама сиділа біля телевізора, дивилася кінокомедію і плакала. Вона плакала тихенько, щоб я не чув. А я чув... І сказав собі: як виросту і стану татом, то ніколи-ніколи маму не буду у вихідний лишати саму вдома.
А повернувся тато аж вночі. Коли я спав. Тобто, я ще не спав навсправжки, а тільки удавав, що сплю. І чув, як мама плакала, а тато кричав, що йому все набридло і що він піде од нас...
І все це ти, Бюро, винувате, бо дощ пустило. Я тебе дуже-дуже прошу, дороге Бюро: у неділю завжди роби сонце. І ми тоді будемо ходити до Дніпра. І тато буде з нами. І на моєму крокодилі Гені поплаває... Я йому аж на півдня крокодила Гену дам.
Так і скажи, Бюро погоди, по радіві: для тата Петі Чумака передаємо сьогодні сонце. Цілий-цілий день. А якщо ти, Бюро погоди, захочеш купатися, я й тобі дам крокодила Гену поплавати. Тільки не забудь про сонце для мого тата.
Жду твоєї гарної погоди. Петя Чумак".
ЗНАЙОМСТВО ПО ШЛЮБНОМУ ОГОЛОШЕННЮ
Ненаукова фантастика
Після того, як вона дала в газеті шлюбне оголошення ("Самотня інтелігентна жінка гарної зовнішності шукає інтелігентного супутника життя віком 45-48 літ"), минуло два тижні. Вона чекала, виглядала, вже й надію було втратила, що з'явиться він — інтелігентний супутник її життя — і ось... Перший гість. Перший і, може, останній. І вона поклала собі будь-що його втримати. Бо раптом це її доля? Та й допоки ж бути самотній?..
— Добрий вечір...
Вона дивилася на нього, приємно вражена, і не ховала свого задоволення. Він стояв перед нею злегка посміхаючись — високий, стрункий, елегантний. І на вроду привабливий. Обличчя з тонкими благородними рисами. Одягнений зі смаком. І тримається вільно та незалежно, без скромної соромливості чи скованості. Але й без пихи. Він — сама вишуканість, сама галантність.
— Я прийшов по вашому шлюбному оголошенню.
— А-а... Щось, пригадую, давала у газету. Зараз, скажу вам, не легко знайти інтелігентного і душевного супутника життя. Проходьте, прошу вас...
— Дякую, — легким пружним кроком пройшов він у світлицю.
— Сідайте, будь ласка.
— Дякую... — о, як він красиво й елегантно сів у крісло. І водночас ніби просто й скромно. І дивився на неї м'яко, доброзичливо. І їй здалося, що вона його знає давно-давно...
— Для мене це так... несподівано. Я, признатися, не чекала...
Та очі її говорили протилежне: чекала!
Вона сіла у крісло напроти нього, і на якусь мить запанувала мовчанка. Вона все ще була під враженням од зустрічі.
— Я не знаю, чи відповідаю вашим високим вимогам, — почав він рівним спокійним тоном, — але я готовий витримати найсуворіший іспит.
— Ах, це так несподівано, що я... Навіть не знаю з чого й почати.
Але вона добре знала з чого починати.
— Ви, сподіваюся, з вищою освітою?
— Так, у двох вузах я закінчив п'ять факультетів.
— О!.. — вихопилося в неї і їй стало на мить аж ніяково за свій єдиний вуз і єдиний факультет. — І коли ж ви встигли?
— Мій час завжди суворо розписаний по хвилинах, — стримано відповів він. — Як тоді, коли я вчився, так і тепер, коли я працюю... До речі, моя зарплата — 475 карбованців, — помовчавши, додав ніби між іншим: — Маю трикімнатну квартиру в центрі міста, дачу, машину. Залишається додати: алкогольних напоїв не вживаю, не палю, їм в міру і в їжі не перебірливий.
— Я переконана, що не в грошах і машині щастя, — мовила вона, старанно маскуючи голос, аби не видати, що задоволена і його зарплатою, і машиною. — Іноземними мовами, сподіваюсь, володієте?
— П'ятнадцятьма вільно і сімома зі словниками.
Він сидів рівно і гарно, без напруги чи хвилювання і злегка мружив красиві очі. Все у ньому було пропорційно, молодо, свіжо і сильно.
— Так, я регулярно займаюся спортом, — ніби вгадавши її думки, сказав він. — З трьох видів спорту маю звання майстра. Крім того, я люблю класичну музику і сам граю. Обожнюю театр, оперу...
"Це мені сниться..." — подумала вона захоплено і сиділа боячись ворухнутися, бо здавалося, тільки вона ворухнеться, як він — це диво з див! — миттю щезне.
— Ви справляєте деяке... враження... — намагалася говорити спокійно і сухувато, аби не видати своєї радості. — Але все це... поезія... А сімейне життя, як відомо, складається також ще і з буденної прози.
— Для мене не існує прози життя. Я з одинаковим задоволенням слухаю оперу в театрі і мию вдома підлогу чи перу у ванні.
— Ви-и?.. — вихопилося в неї надто голосно.
— Так. До всього ж я сам готую страви і не вважаю це за щось образливе. Моя майбутня дружина буде звільнена від кухні, ванни і всього іншого, що ви називаєте прозою життя.
"Боже мій, яке щастя!.. — подумала вона, все ще не вірячи почутому. — Ось він... ідеальний чоловік, мрія усіх жінок. І він уже мій... майже мій..."
Вона була така щаслива, що від повноти щастя їй захотілося навіть трохи пококетувати.
— Ах!... — манірно протягла вона. — Просто не віриться, що у вас немає бодай дрібного недоліка. Адже в кожного мужчини обов'язково є якась вада. Чи в характері, чи у звичках.
— Я позбавлений недоліків, — просто, без хизування відповів він. — Це єдине, чого в мене немає. Адже я — робот.
— Тобто ви хотіли сказати, що вас звати Робер-том? — не збагнула вона.
— Ні, я не Роберт" а — робот, — все тим же рівним, добре поставленим голосом мовив гість. — Тільки робот не механічний, а — біологічний. Я — точна копія людини і не відрізняюсь від неї ні на йоту. Щоправда, справжньою людиною я все ж не можу стати.
— Чому?
— Хоча б тому, що в мене — завдяки закладеній програмі — немає недоліків і характер мій вивірений до мікрона. Я — ідеальний мужчина. Навіть зі знаком якості. А ідеальні бувають тільки роботи, а не справжні люди.
Вона хоч і знала, що біологічні роботи такі ж люди, як і всі, лишень штучного походження та більш досконалі, бо позбавлені тих чи інших вад справжніх людей, але якось не могла в те повірити, не могла те збагнути.
— Невже ви навіть голосу ніколи не підвищуєте?
— У мене голос запрограмований до певного тону.
— Гм... А нерви?
— Я позбавлений нервів і тому завжди стриманий, емоції ж мої тільки позитивні, настрій завжди один і той же: спокійний і врівноважений.
— Н-ну... добре, — вона все ще шукала бодай крихітну тріщину в його зразковій броні. — А коли, скажімо, ваша майбутня супутниця буде нервувати?
На спокійному і вродливому обличчі не ворухнулася жодна рисочка.
— Це мені байдуже. На жіночі капризи чи примхи я відповідаю музикальним свистом.
Вона хотіла сказати: "Голубе, тобі доведеться зі мною все життя свистіти", але стрималась.
— Який ви... незвичайний.
— Я — серійного виробництва! — скромно сказав він. — Але в мені втілена віковічна мрія жінок про зразкового чоловіка.
— Так, ви наша мрія, — згодилась вона, але говорити далі чомусь їй не хотілося.
Помовчали.
Хоча ще було тільки за полудень, але в кімнатах раптом почало хутко сутеніти.
Вона встала і підійшла до вікна. З-за Дніпра наповзали хмари, на обрії шугали бузкові блискавиці... Зненацька розкотисто, ніби над головою, трахнув грім, і вона тихо ойкнула... Він у кріслі навіть не ворухнувся.
"У нього ж немає нервів, — подумала вона розчаровано. — Хіба з таким чоловіком коли-небудь погиркаєш в смак?.."
За вікном залопотіло, пустився дружний рясний дощ, і на асфальті вмить з'явилися блискучі калюжі... Злива була теплою, бо діти зграйками бігали під дощем, стрибали через калюжі і — мокрі-мокрісінькі — верещали від задоволення!
— А ви дощ... любите?.. — запитала вона не обертаючись.
— Ні, я. не люблю, коли з неба ллється багато води.
— Гм... Ви, мабуть, простуджуєтесь?
— Я не знаю, що таке простуда і що таке взагалі хвороби, — відповів він і вмовк, чекаючи її подальших запитань.
А вона на якусь мить забула про нього.
Дощ все лопотів і лопотів, сміялися й галасували мокрі діти в дворі, а за Дніпром, де вже виглянуло сонце, заграла веселка. І зненацька вона відчула, що їй теж хочеться побігати босій під оцим теплим літнім дощем.... І стрибати через калюжі. І бродити в калюжах. І щоб плаття на ній було мокрим і щоб липло до стегон, а волосся щоб прилипало до обличчя... А ще хотілося їй, щоб поруч неї бігав із закачаними холошами її чоловік... Ні, не ідеальний, а звичайний-звичайнісінький і без знань іноземних мов...