Та хіба ж ви його не знаєте?
●●●
Уперше я зустрів Ничипора Мартиновича торік у Тарасів день за Основ'яненським мостом. Лежав, бідолаха, на снігу п'яненький, нівроку йому, лежав, плакав і деклямував:
Було колись в Україні –
Ревіли гармати;
Було колись – за-а-порожці
Вмі-і-і-ли па-а-а-нувати!
І потім ще дужче заплакав і схлипуючи казав далі:
Спи, Тарасе, тихо, тихо,
Поки бог розбудить;
Твого слова на Вкраїні
Повік не забудуть.
Та так зайшовся слізьми, що аж жалко стало бідолаху.
Підвів я його й повів додому.
– З панахиди йду-у, по батькові Тарасові правили панахиду, – розповідав схлипуючи Ничипір Мартинович, а потім хитнув головою, заплакав ще дужче, приказуючи крізь плач:
Гине слава, батьківщина;
Немає де дітись,
Виростають нехрищені
Козацькії діти,
Кохаються невінчані,
Без попа ховають...
– Випив, з горя випив, – вгамувався, нарешті, Ничипір Мартинович, а далі скрикнув і знову заплакав:
– Та хіба ж тепер п'ють! Колись пили, боже мій, як пили, голубе мій, як пили! – Послухай, голубе:
У Києві на Подолі
Козаки гуляють:
Як ту воду цебром-відром
Вино розливають;
Льохи, шинки з шинкарками,
З винами, з медами
Закупили запоріжці
Та й п'ють коряками...
– Голубе сизий мій, – коряками пили! – гукав захоплено Ничипір Мартинович, – а хіба в нас п'ють?! А люди були, що то за люди були!
В червоних штанях оксамитних
Матнею вулицю мете –
Іде козак!
Коня, свого товариша,
Й жупан одягає.
І шаблюка, мов гадюка,
Й ратище – дрючино,
І самопал семип'ядний
Повис за плечима.
– Голубе сизий, – обняв мене Ничипір Мартинович, – пойми, шаблюка, як гадюка!
Ничипір Мартинович не плакав, а бугаєм ревів:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндрували,
За що, мамо, гинеш?
– Боже мій праведний, а дійсно, за що, мамо, гинеш?
Насилу довів додому його. Біля хвіртки він обняв мене й цілуючи проказав:
Свою Україну любіть,
Любіть її... во врем'я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть...
Так у сльозах і пішов до хати...
●●●
Другим разом я зустрів Ничипора Мартиновича в трамваї.
– Здоров, голубе сизий! – привітався він до мене. – Газетку читаєш? А я, по правді, не люблю наших газеток читати. По-галиційському більш пишуть – непонятно!.. Немає рідної мови й не кажи, голубе, – немає! Не так пишуть, як батько Тарас писав – не так, і не говори – не так. Та й людей щирих українців тепер немає: перевертні та євреї самі.
Ничипір Мартинович нахилився до мого вуха й зашепотів:
– Скажу я тобі по правді, не торкаючись національного питання, – не люблю я жидів, як хочеш, не люблю.
Коли злазили з трамваю, хтось ненароком штовхнув Ничипора Мартиновича у спину, він обернувся й гукнув обурено, товстим, щирим, українським голосом:
– Какая это сволочь меня в лопатки садыкнула!?
●●●
Ї вже більше не довелося побачити мені Ничипора Мартиновича, громадянина Голопупенка – умер він, але вмер не простою, а козацькою смертю. Розповідала Оксана Орхимівна – дружина його, як на масляній у гостях розійшовся бідолаха, згадав козацтво й захотів по-козацькому пити, налив у цеберку горілки й почав ополоником сьорбати. Не витримало щире українське нутро – загорілося, і помер на другий день "щирий українець" – Ничипір Мартинович Голопупенко.
І ще розповідала, що перед смертю заповідав він укрити його труну китайкою. Три дні стояли Остапко й Тарасик у черзі біля церобкоопу, та так і не достоялися, бо дух од покійника нехороший пішов, довелося ховати без китайки.
__________
Любов Федька Гуски
Ми сиділи на дубках біля сельбуду, і Федя, обнявши мене однією рукою й примруживши око, час-од-часу спльовуючи, розповідав мені сумну свою любовну історію:
– Спочатку наші дипломатичні взаємовідносини з Дунькою були досить добрі й нормальні – обніму, було, кріпко, цмокну в щоку, а вона лише солідарно підморгує та хіба коли-не-коли скаже:
– Федьку, не політиканствуй, куди ти ото рукою поліз? Ану зараз же вийми!
У Дуньчиній клуні я був як у себе дома, це було, так би мовити, моє повпредство. Прийду, ляжу на примістку й почуваю себе, як недоторкана особа на ворожій території.
Так було до тої пори, доки в наші справи не встрявали Дуньчині батьки й не мали ніякого впливу на її особу. Але якось (Федя зітхнув) Дунька підпала під вплив батька й матері і почала вірити їх брехливим наклепам.
Захопивши владу до своїх рук, батько Й мати – ці твердолобі консерватори – повели таку скажену агітацію проти мене, що я не знав, де й дітись.
От, уяви собі, одного разу в неділю виходить Дуньчина мати – цей міністер внутрішніх хатніх справ – на колодки і привселюдно на жіночому, так би мовити, парламенті виступає з провокаційною мовою, мовляв, Федько Гуска – барбос і падло, та я його, ракла, й у двір до себе не пушу, а не то що дочку заміж за нього оддам. На колодках у той час була тітка Мокрина, а ти ж знаєш тітку Мокрину – це ж не жінка, а чортова радіотрансляція. Через день все село знало про виступ і з усіх боків коментувало промову Дуньчиної матері – натякаючи на загострення взаємовідносин поміж нами та на розрив.
Я сам добре почував, що тут пахне розривом.
І не помилився. Одного разу я таки підмовив Дуньку піти погуляти і, залишивши піджак свій у клуні, пішов на леваду.
Через годину повернувся й побачив жахливу картину. На мій піджак Дуньчині батьки зробили ганебний наскок. Це був справжній розгром.
Як потім виявилося, батьки шукали якогось листа, що начебто я писав до Гапки Сапронової.
Це мене так обурило, та й справді, братушка, це ж було нечуване нахабство, що я тут же у Дуньчиному дворі помінявся з матір'ю гострими нотами. На другий дінь у селі тільки й розмови було, що про мій розрив. Ворожі до мене кола населення галасували, що, мовляв, так йому і треба, сучому синові, і побоювалися – коли б я Дуньчиним батькам вікон не побив.
Помірковані кола стояли на моєму боці.
– Ну, а як же ти, – не шкодуєш? – запитав я Федю.
Федя глянув на мене, усміхнувся, плюнув і гордо промовив:
– Мені хіба що – вони плакати будуть, а не я. Я ще вчора з хуторів двоє замовлень одержав: Хвеська Карпова – гуляти в неділю заклика, а Горпина Капронова на Покрову прохає прийти, – он як – поняв?
__________
Федько Гуска в Загс'і
Далеко попереду нашої підводи білою блискучою дорогою прямувала вайлувата постать. Коли наші сани порівнялись з нею, постать сміливо сіпнула за повідки коней і гукнула:
– Стій, бюрократи, – підвозь Федька Гуску!
– А-а, Федю, – озвався я, – сідай!
– А що ж ти, думаєш, – не сяду? – і Федько з розгону стрибнув у сани.
– Де, Федю, був?
– У Загс'і.
– Ти?!
– Я.
– А. де ж наречена?
Фадько поважно повернувся й показав руками назад.
– Кажись, – он – он чвалає...
Ми здивовано озирнулися, а Федько сів зручніше й пояснив:
– Важко тепер, братці, дівчину путящу знайти – дуже важко! Вже в Загс'і розглядів, що за пташка, а то б – пропадай молоде життя моє! Після отого конфлікту з Дуньчиними батьками я припинив з Дунькою всякі стосунки й почав ходити до Мотрі. Ходив я, ходив – горнеться дівчина до мене, а я візьми та й бухни:
– Ходімо в загс.
А вона:
– Ходім.
Зібралися й пішли.
Прийшли, а там черга, та така, як на гріх – і в хаті не вміщається. Стали ми на дворі й стоїмо. Стоїмо, а воно мороз, невесело стало мені, думки сумні заворушилися про життя молоде і т. ін. Глянув на молоду, стоїть вона посиніла й посміхається до мене.
"І чого б ото, думаю, посміхатися?"
Став докладніше фотографію її розглядати – незавидна фотографія: у мене носик, а в неї ціла носюра, а в дітей, думаю, од такої спадщини що буде? Горнеться вона до мене:
– Чи скоро там, Федю!
– Не вмреш, – кажу, – почекаєш, не така вже й цяця.
Вона тоді:
– А ти що?!
А я:
– Та не те, що ти!
Вона мені:
– Хто, ти?!
Я їй:
– Я!
Вона до мене, а я до неї, я слово, вона десять. Я тоді рішуче:
– Ти, – кажу, – що, на розрив нариваєшся?
– Плювала я на тебе й на розрив твій! – кричить вона.
– Я тебе, – кажу, – плюну, чортова зазноба!
За криком не зчулися, як і черга наша дійшла до столу.
– Товариші, не затримуйте, реєструйтесь швидше, – гукає реєстратор. – Згодні? Хочете записатись?
Я до нього:
– Та що мені життя не миле, щоб я з оцією тигрою записався? – та од столу.
Гуска замовк, а згодом знову зітхнув і сумно сказав:
– Важко тепер знайти путящу подругу життя, дуже важко...
__________