Іван Петрович і Феліс

Улюблену кішечку вдови камер-юнкера графа Езельсберга, кавалерчої дами Явдохи Карловни, уродженої фон-Зааль, — звали Сюсею.

У кавалерчої дами Явдохи Карловни, графині Езельсберг, було в середньому не менш за п'ятнадцять кішечок, з яких одна завжди посідала місце фаворитки. Кішечки мали наймення ніжні, французькі: Фіфі, Зізі, Мімі, Нініш, Бляншет і т. д. Фаворитку ж завжди звали Сюсею, яке ім'я, очевидно, було для Явдохи Карловни матеріялізованою в звуках квінтесенцією ніжности.

Кавалерча дама Явдоха Карловна, вроджена фон-Зааль, все своє життя світилася ясним сяйвом великої ніжности, що хронично переливалася через край навіть її місткого серця.

Упокоєний в бозі в наслідок апоплексичного удару, що застав його в найбожественніший мент єднання з божественною Блянш (не кішечкою), незабутній чоловік Явдохи Карловни, Фридрих Іванович, за життя свого бувши добре зазнайомлений із зайвою ніжністю своєї дружини, кваліфікував цю її властивість виразами негідними для друку, що в його аристократичних вустах пояснювались тільки властивим йому бурхливим темпераментом. Проте й цим, власне кажучи, виправдати Фридриха Йвановича важко, бо самою смертю своєю він довів, що заборгованим своїй дружині він не лишався.

Чесно й сповна сплачуючи Явдосі Карловні, граф Езельсберг, як це виявилось швидко по його блаженній смерті, дотримувався трохи инакших метод що до решти своїх кредиторів. В наслідок цього викрилось, що його молодій вдові — їй ледве минуло сорок п'ять років — неможливо надалі лишатися в Петербурзі, бо продовжувати життя достойним чином немає можливости.

З відчаєм у своєму життєрадісному серці Явдоха Карловна, чарівна графіня Eudoxie згадала про випадково забутий Фридрихом Івановичем невеличкий будинок з флігелем, що прийшовся їй від якоїсь тітки у-третіх, і що містився в глухій провінції — в Київі. Це був єдиний вихід. Явдоха Карловна зібрала речі (кішечок тоді ще не було), переїхала до Київа і почала життя домовласниці — провінціялки.

Точність вимагає зазначити, що будинок цей, власне кажучи, належав не Явдосі Карловні, а небозі тої самої тітки у третіх, круглій сироті, яку звали Феліцитатою, а скорочено — Феліс. Графіні Езельсберг Феліс приходилась якоюсь онукою в-четвертих, але, зважаючи на складність родства й нетактовність слів "онука" і особливо "бабуня", — графіня прозивалася просто тьотьою — "ma tante".

Феліс попала під опіку графіні Езельсберг підлітком восьми років. Вона була тиха, задумлива й м'ягка дитина.

Живучи з ранньою дитинства в сугубо-аристократичному оточенні, під доглядом виховательки-англічанки, схожої на засушений у гербарії чортополох, Феліс звикла вважати демонстрування на людях своїх внутрішніх переживань в такій же мірі непристойним, як і демонстрування голого тіла.

Життя її у Явдохи Карловни швидко дозволило їй зробити деякі істотні поправки в цьому переконанні.

Вперше приводом до цих змін була сама Явдоха Карловна, яку Феліс, забігши якось несподівано в якійсь хатній справі до її будуару, побачила за якоюсь грою з одним з постійних одвідувачів їх дому. Гри цієї Феліс тоді не зрозуміла, але переконалась, що категорична заборона демонструвати тіло инколи має винятки.

Ще серйозніші поправки вніс у світогляд Феліс її дядя Фридрих Іванович. Виявляючи ввесь час велику ласкавість до дівчинки, він легко завоював її палку відданість. Ласки вона не знала зовсім і тому всяку ласку могла сприймати тільки як ласку.

Його ясновельможність граф Езельсберг, визначений великим апетитом до життя, не проминув примітити в чарівній Феліс ще не куштовану відміну цього ж ріжнобарвного життя. Володіючи дуже великим життєвим досвідом, його ясновельможність легко урахував жадобу до ласки Феліс і невинну нерозбірливість її що до характеру виявлень цієї ласки. Отже йому нічого не варт було примусити Феліс приймати від нього саме ті ласки, якими він сам мав бажання її ощасливити.

І Феліс приймала їх і, будучи нащадком довгої низки поколінь, що культивували своє тіло для вишуканих і достатніх любовних вправ, Феліс приймала ласки дяді Фридриха з задоволенням, що зростало раз-у-раз.

Зазнавши до десяти років свого життя всі таємниці кохання, в якому таким знавцем був її дядя і вихователь, Феліс також переконалась, що заборона демонстрування хоч би деяких з таємних людських емоцій також не обов'язкова за надійно замкненими дверима.

Зрозуміло, що ці замкнені двері, так само, як і цнотливі зодяги, не були, на її думку, покровами соромливости, що мали ховати од чужого зору щось ганебне, але просто були поступкою прийнятим у суспільстві звичаям. Цей погляд Феліс я підкреслюю тому, що він у майбутньому відограв значну ролю в житті її й Івана Петровича.

По переселенні його ясновельможності в селища праведних, Феліс пережила щире почуття втрати, — у всякому разі її сльози були щирішими за обережні з косметичних міркувань риданння невтішної вдови, Явдохи Карловни.

Явдоха Карловна, переїхавши до Київа, в міру сил і коштів, влаштувала своє світське й особисте життя порівняно пристойно. Вона мала належну їй, кавалерчій дамі, повагу й увагу з боку суспільства, а перші роки не лишалась також і без дорогої її серцю інтимної уваги з боку ріжних молодих людей, на яких впливали її розкішні в своїй дозрілості жіночі чари.

Можливо, Явдоха Карловна, що лишилася вільною жінкою, трохи надто використовувала свою свободу, можливо, роки відогравали свою ролю, — але щасливий період її самітнього життя був короткий. Років під п'ятдесят майже не можливо стало затримати біля себе легковажних юнаків, нездатних цінувати всієї розкоши її багатодосвідченого кохання.

Лишок ніжности, що не вмішувався навіть у її місткому серці, примусив Явдоху Карловну вживати матеріяльних засобів посилення своєї принадливости. Невдячні й нерозумні юнаки почали одержувати дарунки, коштовність яких доводилося збільшувати раз-у-раз.

Урахувавши, що молодь її кола стає їй не по коштах, Явдоха Карловна вперше за своє довге життя звернула увагу на плебеїв, серед яких можна було знайти бажаних благодійників по ціні більш сходній.

Однак і ці видатки стали швидко не під силу. Будинок було закладено й перезакладено, проценти по закладних забирали майже ввесь прибуток, становище погіршувалось день-у-день. Її ясновельможність спробувала вжити героїчних зусиль над самою собою і скоротити видатки. Щоб полегшити тягар стриманости, її ясновельможність завела собі кілька кішечок. Кішечки певною мірою задовольняли високі поривання її ніжного інтелекта, а одна з кішечок, що пройшла спеціяльну школу, була призначена задовольняти почасти й бурхливіші прагнення зів'ялого, але все ще просякненого духом вічної юности розкішного тіла Явдохи Карловни.

Звичайно, все це були тільки сурогати, гідні викликати лише щире співчуття. Її ясновельможність відчувала в собі це співчуття до своєї особи в досконалому ступені і швидко її бадьорий розум знайшов ще один вихід: вона взяла до себе на виховання з виховального будинку хлопчика років чотирнадцяти.

Хлопчак був надзвичайно талановитий, і Явдоха Карловна була щаслива цілий рік. Це був останній рік її безхмарного щастя. Одного разу Яндоха Карловна викрила, що її хлопчик вживає свої таланти і по відношенню до Феліс. Ображена перш за все як жінка, її ясновельможність надавала ляпасів Феліс, кинула тремтливим голосом декілька драматичних докорів своєму вихованцю, втекла до спальні, схопила свою Сюсю і зайшлася сльозами, щирість яких цього разу не викликала жодних сумнінів.

Почуття її до зрадливого коханця по цім випадкові виросло за законом збільшення для нас цінности не тільки втраченого, але й того, можливість втрати чого стає очевидною.

Кавалерча дама, графіня Езельсберг перетворилась на щиросердо закохану самовіддану рабу свого п'ятнадцятирічного володаря. Володар наказав купити собі чоботи "бутилками" замість дорогих штиблет, що були в нього. Потім вивчився палити цигарки й шикарно плювати і, врешті, почав тягати на базар усе, за що можна було вторгувати кілька карбованців, потрібних йому, щоб підтримати авторитет серед знайомих парубчаків, що невідомо звідки з'явилися в скорий час.

Феліс, що нічого не мала против скромного хлопчика, яким вихованець був раніш, припинила тепер усяку близькість з ним, бо грубість викликала в ній щиру огидливість. Одного разу, увечері, коли хлопець з'явився додому п'яний з декількома п'яними ж товаришами і виявив цілком відвертий намір потішити товаришів задоволенням за її, Феліс, допомогою, вона — сумирна й лагідна дівчина — дала йому ляпаса в присутності всього товариства.

Після цієї образи хлопчак тієї ж ночи, загрожуючи її ясновельможності кухонним ножем, почав вимагати реабілітації. Її ясновельможність приволочила до себе напіводягнену Феліс, вимагаючи покірности. Її ясновельможність була зовсім обурена опором своєї завжди покірної небоги, але подолати цього опору не змогла. Феліс утекла знову до себе й замкнулась, а вихованець, примирившися з фактом і сплюнувши призирливо з приводу благальної пози своєї виховательки, діловито зібрав у вузол усі портативні коштовності, що залишилися ще в хаті і, не глянувши навіть на напівзомлілу свою коханку, зник назавжди з її дому і з її життя.

Графіня була глибоко стурбована й кілька днів посилено молилася, жаліючись богові на несправедливість долі й випрошуючи в нього нових милостей.

Нові милості й після цього, звичайно, час від часу посилалися їй, але вони коштували все дорожче, а грошей ставало все менше.

Її ясновельможність відчувала, що самі справжні злидні все ближче підступають до неї. Плоть її ставала день-у-день немічнішою, але дух лишався ще надто бадьорий, щоб задовольнятися навіть з п'ятнадцяти кішечок. На довершення нещастя її Сюся, та сама, що я згадував про неї на початку, захворіла й потрібувала курячого бульйону й свіжих вершків.

Графіня вперто молилася, вимолюючи спасіння. І нарешті її молитви дійшли.

Кость Степанович Потєєв, видатний судовий урядовець і ще видатніший мужчина, що був колись жагучим красунем і переможцем багатьох, значно більше навіть впертих серць, ніж серце Явдохи Карловни, переїхав на посаду до міста Київа й наніс візиту колишній чарівній Eudoxie.

Чарівній Eudoxie було вже п'ятдесят сім років, бувшому красуневі — шістдесят.