Перше кохання Івана Петровича

Ім'я їй було Льоля, їй було 12 років, вона вчилась в найаристократичнішій гімназії, вона мала знамениті чорні кіски з червоними бантами, її чорні оченята що-мить ладні були спалахнути сміхом, її брови вміли, проте, гоноровито хмурніти, вона мала зворушливо-тонкі ручки й ніжки, вона жила в сусідньому будинкові, й вікно її виходило у двір, де жив Іван Петрович, її тато був неймовірно поважний, одягнений у виц-мундир вчитель математики, в неї була мама, що одночасово здавалася Івану Петровичу втіленням аристократизму і відьмою; від її смуглявих рум'яних щічок пахло чимось смачним і холодним навіть у гарячі літні дні, і, нарешті, їй хронічно злазила або права, або ліва панчішка, або злазили обидві разом. На перші два випадки вона зупинялась раптом, з усього розгону, й натягала панчішку стоючи, а в другому разі чомусь обов'язково сідала де траплялось, і потім уже давала лад своєму вбранню.

Вона була першою жінкою, що Іван Петрович покохав.

Йому тоді було 13 років. Любов його була прекрасна й болісна.

Я вже казав раніше, що я — не поет. Гадаю, що це й краще. Правда, поети инколи мають справжній хист винаходити нові слова, щоб змальовувати речі, вже так багато разів змальовані, як от любов, але це трапляється дуже зрідка. Проте, вони любов цю вперто й натужно розписують і віршами, і прозою, і це можна пояснити їхньою другою властивістю — вмінням не зважати на факт існування оцих самих незчисленних описів що їх раніше вже поробили инші. Кожен поет творить так безпосередньо, ніби він перший в історії людства описує дану річ, або так, ніби він не читав ніколи нічого. Останнє, між иншим, трапляється инколи й насправді.

Я не поет, і я, на жаль, прочитав силу-силенну книжок, як про любов, так і про инші речі, що їх мені доводиться торкатися в своєму оповіданні. Про любов більше, ніж про що инше, — не тому, що це питання цікавить мене більше за инші, але тому, що воно над усі инші питання цікавило більшість авторів тих книжок, що мені довелось прочитати. Це питання, як відомо, викликає надзвичайну цікавість у більшости людей, і тому відограє в їх життю велику ролю... Проте, можливо, що справедливим буде встановити й обернену залежність...

Отже, не бувши поетом, я обмежуюсь ролею історика, незначною зовні, але надто істотною ролею оповідача подій, що вже одійшли в минуле, усі аж з самого початку оповідачеві відомі, відомі здавна і тому вже втратили властивість бентежити й захоплювати його самого.

З Іваном Петровичем я був знайомий довгі роки, і хоч ніколи особливо його не любив, але ставився до нього з великою цікавістю. Тому я багато запримітив та спізнав такого, про що не відали инші й про що инколи не відав навіть він сам. Зараз, коли Іван Петрович вже давно помер (і помер так по-дурному) і коли я почав писати щось подібне до історії його життя, в мені народжується почуття глибокої інтимної симпатії до нього. Я гадаю, що причина цього явища зрозуміла — людина завжди, чи то раніш, чи пізніше починає любити ту справу, до якої взялася совісно й серйозно, — і я певен, що ця передумова не вплине на мою об'єктивність, що вона, як я дуже хотів-би, мусить бути найбільшою цінністю моєї роботи.

Про любов мені теж чимало доведеться говорити, але кажу ще раз — робитиму я це не з тих причин, що пояснюють тотожню поведінку поетів та белетристів-прозаїків, а просто тому, що в історії Івана Петровича любов відогравала також не малу, хоч і не зовсім звичну, ролю. А я — історик,

Отже, Іван Петрович на тринадцятому році свого життя покохав.

На цей час він уже встиг відчути свою безпорадну самітність, хоч і не встиг ще усвідомити її безпорадність. Часто на душі Івана Петровича було самітно й темно, хоч із природи своєї був він бадьорий і життєрадісний. Правда, свою життєрадісність він швидко навчився стримувати. Життєрадісність була дуже сильною емоцією Івана Петровича, а вияв сильних емоцій завжди дуже сильно розкриває людину, оголює її, робить беззахисною. Треба бути дуже певним м'якости й делікатности инших, щоб почувати себе безпечно навіть оголеному. Або — треба цілком щиро зневажити цих людей: зневага — чудовий захист. Але Іван Петрович на той час ще не зневажав своїх ближніх, а певність власної безпеки, природжену довірливість людини до собі тотожніх, оці самі тотожні дуже швидко знищили. Це робиться дуже просто й легко. Взагалі-ж добре найлегше знищити.

На той час Іван Петрович ще не навчився цінити свою самітність. Він не зміг достоту вивчитись цього і протягом усього життя. Він був надто нормальний у всій своїй чудноті й не вмів викрити позитивну цінність явища, якого цінність тільки негативна, — бо цінність самотності є лише в позбавленні від численного лиха та болю, що виникають у зносинах із людьми. Визначення щастя, як "відсутности страждання", трагічне визначення безнадійного шопенгаверового генія — було органічно чуже душі Івана Петровича, як і кожній здоровій душі. Щастя він завжди уявляв, як реальну цінність, і тому завжди прагнув до нього, навіть у таких випадках, коли, досвідчений роками, заздалегоди знав, що досягнути його не зможе.

Я не знаю, що таке любов у істотній, глибинній суті. Визначення любові і віршами:

Любов — пташка золота.

Любов — радість, любов рай...

так, як і визначення тих комсомольців, що схибили правильну лінію партетики — визначення, що за ним любов — "гола фізіологія", так само й містично-космічна концепція любови, як вияву якоїсь всесвітньої сили, що їй підвладні взаємини світів, цілих сузір, і взаємини двох мух на вашому рукописі, — всі ці різноманітні визначення любови мають для мене однакову цінність, або однаково не мають ніякої цінности. Я не знаю, що таке любов у її істотній глибинній суті.

Але я знаю любов по її виявах у людині, я довго й зблизька спостерігав Івана Петровича й тих, що його любили, і тих, кого він любив.

Перша любов Івана Петровича народилася вмить, "з першого погляду", а це й є, за авторитетним свідченням усіх авторів, що мені їх довелось перечитати, доказ справжньої любови. I дійсно, любов Івана Петровича безперечно була справжня — я стверджую це, хоч ніхто в світі не знає різниці між любов'ю справжньою та несправжньою.

Це почуття, яскраве й гаряче, як сонце, мусіло, як сонце-ж, освітлити й зігріти самотність Івана Петровича. Так воно й було, принаймні, перший час.

Знайомство Івана Петровича з Льолею відбулося у дворі, де він жив, і відбулося в умовах, що були для нього дуже сприятливі. Досі він кілька разів бачив Льолю у вікні її кімнати, але віддаль була дуже велика, очі в Івана Петровича були кепські, а той містичний початок, який дозволив би йому через телепатію відчути й покохати Льолю, очевидно, не був Іванові Петровичу властивий.

Проте, я не вірю і тим космічним коханцям, які присягаючись, запевняють жінку, яка їм сподобалась, ніби знали її все життя, з пелюшок починаючи, хоч познайомилися з нею лише тому два тижні.

Не володіючи ні властивостями космічного коханця, ні гострим зором, Іван Петрович все-ж відчував велику зацікавленість Льолею. Приятель Івана Петровича, син пан-отця з реальної школи, Серьожка, хлопець 15 років, був знайомий з Льолею, і вони инколи одне з одним перегукувались. Голос у Льолі був дуже дзвінкий, веселий, і було в нім щось дуже, правда, невиразне, але таке, що Івана Петровича надзвичайно приваблювало.

До знайомства з Льолею Іван Петрович готувався цілий тиждень. Не тому, що передчував особливу, специфічну значність цього дня, а тому лише, що він увечері цього дня всій молодій людності двору мав показувати феєрверки власного виробу. З півроку тому до рук йому трапила книжечка про виготовлення феєрверків, і він саме зараз переживав добу захоплення бертолетовою сіллю, салітрою, азотовокислим стронцієм та иншими прекрасними й незнаними речами, що на них витрачалися не тільки його щомісячні полтинники, але й у кончій потребі стала грошова допомога, по яку він мусів звернутись по мами, Оксені Опанасовни. І зараз по довгім вивченні предмету, після терплячого збирання потрібних матеріалів і цілого тижня праці, витраченої на склеювання ракет та римських свічок, Іван Петрович готовий був віддати людству наслідки своєї діяльности.

Коли перед тим вони разом із Серьожкою обмірковували питання про авдиторію, Іван Петрович захищав усі кандидатури без винятку: як усякий справжній творець, Іван Петрович був зацікавлений у як-найширшому колі людей, що користуються з продукції його творчости. Серьожка виголошував ім'я за ім'ям, авдиторія збільшувалась, але разом збільшувався й неспокій Івана Петровича: Серьожка ніяк не міг згадати про існування Льолі. Іван Петрович відчував, як падає його інтерес до майбутнього вечора, а це свідчить про те, яку, порівнюючи, велику ролю може відогравати тембр жіночого голосу в справах любови. Проте, він не міг спромогтися нагадати за Льолю просто. Отже, ніби пригадуючи, кого ще треба запросити, Іван Петрович задумливо звів очі на дім, де жила Льоля, помовчав і тоді недбайливо запитав: "може й її запросити?.."

Льоля прийшла, Серьожка познайомив її з Іваном Петровичем, і вона зразу виявила до Івана Петровича надзвичайну уважність та зацікавленість. Іван Петрович збентежився, засоромився, став ще незграбніший. Іван Петрович дотримував камінно-серйозного виразу на обличчі, Іванові Петровичу хотілося одночасово пройтися колесом, заверещати, видертись на дах, обернутись у ніщо, а ще краще — в пил під зворушливо-тонкими Льолиними ніжками. Іванові Петровичу божевільно хотілось, притаївши дух, завмерти побожно і мовчки дивитись у Льолині чорні, блискучі від радости й цікавости очі.

Тому Іван Петрович лише разів зо два спромігся з-під лоба глянути в ці, вже укохані очі. На безліч запитань, що ними обкидала його Льоля, він одповідав серйозно, стиха, односкладово, немов йому дуже заважали ці питання, або він уважав їх за дуже нерозумні

На жаль, постійний і невідбирний нахил та не аби-які здібності Івана Петровича визначати відносний ступінь розвитку розуму в инших людей, у цю мить зникли, не лишивши й сліду. Можливо, що це теж є ознака справжньої любови, хоч я й маю до цього сумніви, бо надалі Іван Петрович ще не раз втрачав здатність оцінювати розумові здібності тих жінок, що запалювали його серце, — а справжня любов, за авторитетною думкою тих самих поетів та прозаїків, — єдина єсть.

Іван Петрович дуже страждав, відчуваючи неприпустимість свого стриманого, майже нечемного поводження і одночасно почував себе безкінечно щасливо від такої наявної зацікавлености ним з боку Льолі.

З душею, що кипіла найрізноманітнішими, найсуперечливішими почуттями та пориваннями, Іван Петрович з великим зовні спокоєм, з виглядом, що виправдував його прізвисько "задавака", готувався до феєрверку.

З феєрверком пощастило — він був блискучий.