Вовченя У-у жило в таких темних лісових хащах, що й сонця не бачило. От якось воно гарненько поснідало, одразу похоробрішало й на галявину вискочило.
Зирк туди, зирк сюди – чи нема часом якоїсь небезпеки?
Аж глип – позаду на землі щось темне, якась пляма, на вовка схожа.
У-у загарчало, як і годиться вовченяті, що мріє вирости дужим вовком:
– Ти хто така?
Мовчить пляма.
У-у вишкірило білі ікла:
– Ось я тебе з'їм!
А пляма мовчить...
У-у заклякло:
"А чому Вона мовчить?.. Може, Вона сильніша від мене?.. То я краще втечу!"
І У-у помчало вперед.
Озирається – не відстає пляма. Женеться!
З переляку У-у влетіло у тернові кущі, покололо собі писка. Та так боляче, що аж через голову перекрутилося...
Дивиться – що таке? Пляма вже попереду...
– Ага! –зраділо У-у.– То ти боїшся мене!
Навіть про свого поколотого писка вовченя забуло – ану за плямою!
От-от наздожене її!..
Ще дужче біжить вовченя – і пляма дужче!..
Зморилося вовченя, перепочити сіло.
І пляма сіла перед ним. Теж відсапується...
Вовченя зробило крок – і пляма крок зробила. У-у клацнуло іклами, і пляма одразу клацнула...
"А-а-а,– розсердилося вовченя.– Вона ще й кепкує з мене!.. То я тобі знаєш що зараз зроблю!"
Поблизу була річка. Вовченя з берега просто у воду й пірнуло.
Трохи лапами побовтало й до берега подалося.
Глип у річку, аж пляма вже на воді! Сидить собі, наче нічого й не сталося...
– Начувайся! – заволало розлючене вовченя. І знову в річку стрибнуло.– Тепер я неодмінно тебе втоплю!
Сидить собі на дні й бульки пускає: "Нічого, то нічого, що я бульки пускаю! – саме до себе бубонить.– Зате отієї халепи не матиму!"
Аж ув очах у вовченяти зелені вогники пішли...
Витягло його на берег Бобреня, що саме тоді під водою веслувати хвостом вчилося.
– Ти чого на дні так довго сиділо? – питається.
– Та оту темну пляму, що не відстає від мене, втопити хочу! – сердито буркнуло мокре У-у.
Бобреня аж лапками за живота взялося:
– То ж тінь! Це ж сонечко світить! Тому й тінь. І від тебе, і від мене – ось бачиш? А в лісі, де немає сонечка, й тіні немає.
– Дякую! – сердито кинуло У-у.– Я й саме б здогадалося.
Побігло воно до лісу, підібгавши хвостика, страшенно невдоволене собою. Де ж це бачено: вовченя за власною тінню ганяється! Всі ж сміятимуться з такого дурного вовченяти.
Залізло У-у в хащі й гнівалося аж до ночі. А коли на небо викотився місяць, вовченя вдруге на галявину подалося.
Гульк – аж поруч ізнову тінь. Та ще чорніша. Справді страшна!
Але вовченя вже не злякалося й не розсердилося.
– Це ж тінь від місяця! Та була від сонця, а ця – від місяця!.. У-у-у! Яке я розумне вовченя! – запишалося воно.
І одразу почало складати пісеньку:
Вовченя У-у однині –
У-У, У-у!
Не лякатиметься тіні –
У-У, У-у!
Ой, при місяці, при сивім –
У-у, У-у!
Вовча пісенька красива –
У-У, У-у!
Отак досхочу наспівавшись, вовченя У-у саме собі сказало: "На добраніч!" Вклалося під старим корчем і заснуло...