У вас диплом! На якого дідька вас учили?
— Сам дивуюсь. Між іншим, спеціалізуюся по механізації сільського господарства...
— Ну, годі, — примирливо буркнув він. — Ми не так почали розмову. Тут теж сільське господарство, а не космодром. І бригаду слід очолити вам. Принаймні це логічно. Які у вас ще аргументи?
— Моє небажання.
— Що, слова того бовдура подіяли? — насмішкувато запитав він.
— Ні. Самотужки дійшов до такого рішення. Згідно з логікою. Восени в армію...
— Нам до осені потрібно встигнути. Почнуться зливи, і все, що ми тут нарили, перетвориться на багно, розумієш?! Завтра ж щоб бригада була на дільниці. А ні, то забирайся під три чорти разом зі своїм дипломом. Мені не скиглі твої потрібні, а знання і робочі руки, бо їх бракує. Бодай таких незграбних, як ваші. Все! Йди і не пий мою кров своїми філософствуваннями!
Чемно потис мою руку і негайно випровадив за двері.
А що, цікавий чоловік, подумав я після тієї розмови. Все коротко й аргументовано. Може, з такими нахабами, як я, тільки так і треба? Але нервував він цілком даремне. На його місці я відразу ж призначив би бригадиром Яна Кобзача — і по всіх розмовах. Як все-таки багато дурниць, через які люди псують собі нерви. Просто дивно.
Я сів на траву поруч Сиротюка і, ні на кого не дивлячись, розкрив пачку "Варни". Першу пачку, яку збирався випалити, хоч не палив зроду.
4
...А житніми називає дощі мій батько. Називає так не всі, бо у нього їх цілий реєстр, але чув, що називає... "курячі", "циганські", "темникові"... А той осінній, серед крапель якого вже трапляються сніжинки, нарік "дідовим". Оті сніжинки, каже, як сивина: зблисне якогось вечора та за ніч вирясніє, і вороття нема.
Житні випадають рідко. Як земля змучиться у чеканні, а стебло вже марить зерням, — тихого ранку раптом починає зав'язуватися колос. Отоді перед світанком випадають у нас в долині житні дощі. І старі виходять на них змочити теплими краплями мозолі, і дітей сплячих скроплюють, щоб росли великими, і жінки змивають ними груди, аби не переводилося материнське молоко...
Мабуть, його вустами промовляє-таки дух наших пращурів. Вони були хліборобами і, певне, зналися на дощах. А я про них дізнався тоді, як першого літа не вступив до технікуму і до осені проїздив по містах, вишукуючи своєї долі.
"Я знаю, чому тебе носить світами, — казав мені батько. — Бо землі боїшся. А винен я, бо не будив тебе удосвіта, не брав з собою у поле. Ти зріс, не знаючи його норову, не маючи від нього мозолів. Тобі від нього ніде не болить: ні на тілі, ні на серці".
Батько не вірив у мою спроможність іти життям самостійно. І та невіра не дає мені спокою. Не знаю, що я можу і що мушу вдіяти, аби він нарешті зітхнув полегшено і визнав, що я виходжу в люди.
Колись я навіть запитав його, чому він так ставиться до мене. Він відповів, що я не знаю і не розумію самого себе. А розуміти себе треба завжди. Тоді розумітимеш іншого, всіх. Птаха, який кружляє над тобою, рослину, яку топчеш, людину, котрій ненароком заподієш кривду...
По війні батько закінчив курси механізаторів і, доки стало йому сили, працював трактористом. Але вперте бажання виховати сина як дві краплини схожим на себе примушує його все частіше звертатися до землі з заповзятістю філософа, що затявся витлумачити людям смисл усього, що на ній діється.
Я не сприймав його прагнень, і це засмучувало старого найбільше. Він не вбачав у своєму синові послідовника, а змирятися з цим, мабуть, важко.
Думаю про все це, прислухаючись до шерхоту мокрого листя. Перший за весну й літо буджацький дощ застав мене у хаті Ізбаша. Він запросив мене звечора, але засиділися, і я мусив лишитися на ніч. Ми говорили про степ, про канал, про Троянів вал, що пролягає неподалік, про хліборобське ремесло... Аж після того всього я зрозумів, чому мені так врізаються в пам 'ять його слова. Він страшенно схожий на мого батька. Не зовнішньо, а тією дивовижною селянською поміркованістю, за якою стоїть ціла філософія. Правдива і вічна. Але в той же час він був його антиподом. Тому, що батько сприймає землю такою, якою вона є. Ставиться до неї, як язичник, якому заповідано оберігати безмовних богів своєї долини. А Ізбаш вічно чимось невдо— волений. Усе йому видається, що природа чогось не передбачила і не спромоглася на краще. Він ладен створити цей степ ще раз, але вже таким, щоб людині не доводилося мучитися у ньому від спраги.
Так, вони були двома берегами тієї незвіданої ріки, у яку я мав ступити завтра на світанку. Але це буде завтра. Сьогодні ж на воскові стіни маленької кімнатки впала ніч, і мої очі застелила сонлива мряка. Я вперто не стуляю повіки. Дослухаюся зливи, вже тієї, що обмила батьківську хату в останню ніч перед моїм від'їздом.
Серед ночі вдарили громи.
Луна розсипалася в горах, ожили висхлі потічки і потекли у пригірську низину.
"Ба, чи не я казав? — шепотів батько. — Звідки лихо не зайде — все на тебе й на тебе..." Йому видавалося, що гора розуміє його, то промовляв ніби до живої.
Блискавиця розплющилася на шибці й нараз стекла нею вогнистим потоком, щезла.
"Так нас, небого, життя спарувало, що не знаю, як від тебе в могилу піду. Можеш тіптитися, бо я знову лишаюся самотнім. Без сина у хаті завжди самотина".
Вийшов на поріг.
Неглибокий вибалок виповнився водою. Каламутний потік народжувався десь аж при самій вершині гори й нісся в долину, зриваючи з неї цілі пласти крихкого кам'яного тіла.
Ще батьків дід казали, що тій горі лишилося вікувати від сили літ тридцять — не більше. Бо всі гори поросли лісом. А ця за свій вік стеблини не виносила. На неї лиш круки злітаються, аби накричати на село якесь лихо. Так страшно кричать, що слабкий чоловік міг би посивіти од того ґвалту. Її тому й називають Круковою.
Батько пригадав собі ці слова. Та й покликав мене з хати на світ божий. "Дивися, Андрію, — мовив. — То вже не гора. Колись вона була такою високою, як це небо. На неї птах не сідав, бо боявся. Ще діди пам'ятали її камінною. Але тепер камінь стерся на пісок, і лиш вітер повіє, той пісок засипає нам обійстя. Дощами так розмило її, ніби хтось виорав. Нічого на ній не тримається".
Я перегинаюся через поріг.
Дивлюся на гору довго-довго. Аж поки не видається мені, що вона зрушила з місця й подалася до Дністра.
"Чи ти бачив коли таку самітницю, га?! Ані корінця у собі не виносила. Ніби її хтось закляв. Усі гори по той бік ріки, а вона тут, мов чортів палець. Зреклися її Карпати, грім би ня побив, що зреклися!"
Злива вщухла. У чорнім небі, якраз над головою, з'явився синій просвіток. Немовби пригаслий німб гори раптом почав відкриватися людським очам.
"Де не будеш — усе пригадуй собі ту гору. Пригадай, та й може, у скрутну хвилину до людей потягнешся. До людей, а не від них..."
5
Машини виповзали з-за пагорба і поволі сунули туди, де за Тро— яновим валом рубцювався глиняним кряжем магістральний канал. З подвір'я Ізбашів добре видно, як заспане сонце поволі спинається на борти МАЗів, та спалахує у склі кабін. Як займаються червоними відблисками і палахкотять зіщулені головки придорожніх соняхів.
Вогняна куля довго перекочується з кузова в кузов, врешті-решт хапається промінням за плескату маківку пагорба і застигає над ним, освічуючи куряву.
— Ешелон прибув, — пояснив Ізбаш, проводжаючи поглядом останню машину. — Водії ночували на станції, щоб удосвіта і завантажитись. То ще треба дякувати заводським, що не підвели. Учора вклали в укіс останню плиту, а труб днів три як чортма.
— Пощастило, виходить, — підтакнув я. — Нема нічого гіршого, ніж починати з простоїв. Никаєш цілий день, і людям у вічі соромно глянути.
Остання фраза прозвучала трохи награно. Ізбаш підозріло зиркнув на мене і, швидко відвівши погляд, сказав: "Нічого, й цього навчишся".
Ми по черзі змили з облич дрімоту і пішли в хату. Але не встигла господиня прийняти від нас рушники, як почулися короткі різкі сигнали. Біля воріт стояв газик начальника дільниці Володимира Миновича Крижняка.
— Ти що, за дзвонаря найнявся?! — крикнув Ізбаш у прочинену кватирку. — Носить попід вікнами, життя від вас нема!
Водій вишкірився у відповідь і крикнув Ізбашисі, щоб покликала свого приймака і то негайно, бо їм ніколи.
— Мала б доньку, прийняла б, — відказала стара, повертаючись до хати. — Не такий нехрист, як ти.
— Його до Соломків треба було. Там їх аж чотири — й усі від цигана.
Я чемно відмовився від молока, поспіхом одягнувся і вискочив на подвір'я. До водія вже приєднався сусіда. Спектакль був у розпалі.
"Прислужливий дурень гірший за ворога", — по думки відповів я водієві на його привітання і сів на заднє сидіння поруч Крижняка.
— Ви хоч маєте конкретне уявлення про зрошувальну систему? — поцікавився Минович без будь-якого вступу.
— Конкретне — ні, — чесно признався я. — У технікумі нам читали спеціальний курс...
— Навесні, напевне... — буркнув Минович.
— Не пригадую.
Водієві така манера розмови страшенно подобалась, бо він відразу ж озирнувся і по-змовницьки підморгнув мені: "Так і тримайся".
— Я заскочив по дорозі. Хочу показати вам дільницю. — Після учорашньої розмови Крижняк чомусь вирішив звертатися до мене лише на "ви". — Це від Веселої балки до Ройлянки. Є в цих місцях така долина — Весела балка. Кажуть, колись там було джерело, біля нього полюбляли зупинятися чумаки.
— Чумаки цим шляхом не ходили, — заперечив я.
— Ходили. Неподалік є озеро, на якому ще й по війні був соляний промисел.
— Озеро — не доказ.
А мене дивував світанок. На Прикарпатті світанки завжди прохолодні, навіть якщо заходиться на спекотний день. Тут же тепло і сухо. Сонце сходить просто серед степу, з-поміж двох плескатих пагорбів, розділених висхлим річищем. Потім спинається на котрийсь з них і злітає звідти, мов птах.
— Не буду брехати: ділянка не з кращих. Місцевість горбкувата і пересічена глибокими ярами. Екскаваторники високих темпів на ній не розвинуть. Може, ще й вам через них доведеться простоювати. Але будувати мусимо швидко. Так, щоб восени усю дільницю передати експлуатаційникам.
— Є вже бригада, яка готуватиме земляну подушку? — показав я, що не такий уже темний у цих справах.
— Вона вам не потрібна. Прокладатимете розподільний канал. Трубами. На всіх інших дільницях канали відкриті, а тут вирішено вдатися до підземної подачі.