Літо житніх дощів

Богдан Сушинський

Сторінка 12 з 26

А я тим часом обмірковував, де б його роздобути хоч одну душову головку.

— Що це ви надумали у неділю? — стурбовано запитала Софія.

— ДЛМ-два, — пояснив я. — Душ літній, модернізований, на два місця. Продаж квитків від восьмої до дванадцятої.

— Гріх у неділю... — і пішла до хати.

— Таки гріх, — почухав потилицю старий, бажаючи з честю відмежуватися від моєї фірми. — Біс із ним, з цим душем.

Учора Софія стелила мені постіль. Я стояв поруч, крадькома гладив її волосся і цим страшенно заважав їй. Але, яків дорозі, вона не вдалася до жодного жесту, який би перешкодив пестити її. І мені спало на думку, що вона так само спокійно сприйматиме пестощі будь— кого іншого. Вона ніби не усвідомлює їхнього значення.

Як я ліг, вона увійшла до хати ще раз. Поправила ковдру.

— Тобі зручно? — запитала.

— Зручніше не буває.

— Ну от, бачиш...

Десь у підсвідомості зблиснув страх, що на порозі може з'явитися старий, але це не допомогло. Я притяг її за руку до себе і відчув, як її щока обпалює мені груди.

— Ти напевне ніяк не втямиш, чому вона пішла з секти? — увірвав солодкі мої спогади Оранчук.

— їй потрібна сім'я, — відказав я. — Із сварливим чоловіком і плаксивими дітьми. Варто їй досягти цього, і вона знову подасться до своїх правовірних.

Набиває люльку і мовчить.

Він курить і мовчить, ніби хоче помститися тим мовчанням за мої слова.

— Її батько гадає, що то я збив її зі "шляху господнього". А я певен, що за двоюрідним братом потяглася. Може, чув колись: Вадим Оран— чук. Учений. В Одесі працює. Кажуть, вигадав якийсь новий спосіб визначення страшної хвороби. Добре, як селянин у науку йде. У нього натура міцна. Усе життя своє наодинці з землею, і завжди мусить бути сильнішим. І хитрішим. Сама природа вчить його, щоб ти знав. Гірко вчить, але надійно.

Сонце згасало.

Не сідало десь за обрієм, бо ще ранок, і не ховалося за хмари, а згасало.

Неначе на нову зливу...

19

Надвечір ми вибралися з Софією до лісу. Або, краще сказати, до того здичавілого саду, звідки її дід щоосені приносить дичок. Коли проходили невеличкою вуличкою, на нас дивилися, мов на молодят. Хутірець уже "все" знав, і йому не потрібно було жодних пояснень.

Піти туди нараяла Софія, і я відразу ж погодився. По-перше, хотілося побачити хоч який-небудь ліс, бо вже сумував за всім, чим врізаються у згадку наші прикарпатські ліси. Та й, одверто кажучи, хотілося побути з нею наодинці. У дідовій хаті я був ніхто: ні зять, ні жених, ні родич. Ця невизначеність тяжіла наді мною, і я почав нервувати.

Ми йшли схилом балки, на якому де-не-де випиналися із землі молоденькі ясенці і акації та в'юнилися понад жовтявими вирвами кущі терну. Ледь помітна стежка то щезала, то раптом з'являлася врізаною у кам'янистий ґрунт.

Було ще видно, коли ми дісталися першого лісового острівця і зупинилися перепочити.

Потім сиділи в густій висохлій траві, впершись плечима в порохняве луб'я старезної груші, і мовчали. Мабуть, Софія вважала, що, залишившись наодинці, я остаточно розгубився, бо не пробував навіть обійняти її. І, можливо, в цьому була часточка правди. Але все одно розгубленість викликана не цим. Усі ці дні Софія була поруч. Вона не належала нікому, окрім мене. За її посмішку, за погляд, за ласку мені не треба було боротися. Принаймні так мені здавалося. Поміж нами не було жодної перешкоди, яка б завадила нам кохати одне одного. Але все це й справді прийшло занадто швидко й несподівано, і ми обоє розгубилися.

Я погладив її. Вона посміхнулася самими очима й пригорнулася до мене. Мені було занадто добре з нею, так добре, що я дозволив собі пригадувати історію Ярослава і Магди.

Я, немов у солодкому маренні, переношуся думками до Чорного лісу. Дивно, що саме в ці хвилини я почуваюся винним перед Ярославом за те, що мені вільно будувати взаємини із дівчиною як заманеться. Я постійно шукаю виходу з ситуації, в яку він потрапив тоді, влітку сорок третього. Я заплутався в тенетах двох прагнень: остаточно схвалити його вчинок або ж остаточно засудити. Десь у глибині душі відчував, що, привівши Магду до загибелі, він вчинив не гідно мужчини, виявився не кращим за зрадників. Проте, коли я зважаю на завдання, яке Ярослав мав виконати, у мене не стає мужності заплямувати його совість тим страшним звинуваченням. Міг би радше припустити, що він щось приховав від мене. Але в таке важко повірити. Коли б мав гріх за душею, не став би через стільки років ділитися цією історією з незнайомим парубійком, який навряд чи вміє зарадити навіть співчутливим словом. Люди, що вчинили злочин, не зважаться на таку одвертість.

...Після того як Ярослава попередили, щоб нікуди не відлучався, бо ось-ось має закінчитися нарада у командира і той хоче зустрітися з ним, все значно ускладнилося. Любич не міг збагнути: пов'язане це попередження із вчинком Магди чи їхня розмова стосуватиметься чогось іншого. Коли Корінний наказав йому стежити за Магдою, Ярослав ще був певен, що вона ворог і це — чергова перевірка. Але потім сталося незрозуміле. Вночі Магда щезла з табору А коли вистежував її, помітив Златова. За ким же стежив Златов: за ним чи за нею? Сидячи в малесенькій, нашвидкуруч виритій землянці, він гарячково прикидав можливі варіанти, намагаючись розплутати цей гордіїв вузол, бо передчував, що на одному з невидимих кінців його — чиясь смерть.

"Отже, якщо Златов до цього часу не повідомив про нічну втечу Магди, то він або чекає, поки це зроблю я, і в такий спосіб перевіряють мене на лояльність, або ж сам зневірився у справі, якій служить, і використовує нічну зустріч, щоб знайти в моїй особі спільника. Але перед цим мусить переконатися, що мені можна довіряти. Якщо ж він повідомив, але дівчину до цього часу не взяли під варту, то цей спокій у таборі знову ж таки працює проти мене, бо триватиме до того часу, поки я не доповім про наслідки свого вистежування".

Всі ці припущення не так хвилювали б Ярослава, якби знав, хто ж насправді ця Магда. Якщо її взяли у загін, то, певно, вона мусила якось "зарекомендувати" себе перед гестапо та поліцією. А коли так, то або ж вона, незважаючи ні на що, все-таки працює на радянське підпілля, або ж є затятим і хитрим ворогом, і ці її любощі з ним і нічні походеньки — не що інше, як звичайна приманка.

Так він, здається, передбачив усі можливі варіанти, і, напевне, якийсь із них відповідає дійсності, але який?

У роздумах минуло близько двох годин. Ярослав навіть не визирав із землянки. Знав, що за ним все одно стежать і втекти не дадуть. Та й утікати поки що було недоцільно. Куди, в який ліс піде загін, він так і не дізнався, а ризик е завжди. Знав, на що ішов. Загін перекинуть у інші краї, і він, маскуючись під партизанський, кривдитиме населення, щоб знеславити партизанів, інформуватиме фашистів про дислокацію інших загонів.

Його думки розвіяв Златов. Він постав на порозі землянки, пильно подивився на нього й буркнув: "До командира".

— Якесь завдання? — запитав Ярослав швидше для того, щоб заспокоїтися, бо знав, що Златов нічого путнього не відповість. Але той взагалі промовчав. Усе, що міг сказати йому, сказав отим поглядом. Ярослав переконався, що погляд цей належить ворогові. "Корінний знає все", — подумав тоді Любич, ідучи до землянки командира "хортів".

На якусь мить я відриваюся від спогадів і намагаюся збагнути, що ж то був за погляд, за яким Ярослав міг визначити, з ким має справу. А може, Златов тому й вдивлявся так пильно йому у вічі, бо чекав, що Любич мовчатиме про нічні походеньки Магди? Ярослав не став розводитися про цей погляд. Але, може, саме в невірному витлумаченні цього погляду й криється помилка Ярослава? Якщо тільки вона була, та помилка.

Корінний зустрів його люб'язною посмішкою. І ця посмішка була єдиним, чого Ярослав так і не міг збагнути. Він сам був свідком, як Корінний після винесення вироку підійшов до приреченого, літнього чоловіка, й, поклавши йому руку на плече, мовив, доброзичливо посміхаючись: "Все це були жарти. Ми тебе трошки полякали. Ходімо зі мною". І той повірив. Він ішов поруч свого ката і зазирав у його усміхнені очі. І теж посміхався. Посміхався навіть тоді, коли той зупинив його біля дерева і відійшов на кілька кроків. Той чоловік був немов заворожений. Навіть коли побачив у руках Корінного пістолет, не міг, сердешний, повірити, що людина з такою батьківською посмішкою здатна пустити в нього кулю.

Тож, викликавши Ярослава до себе, Корінний дивився на нього саме таким доброзичливим поглядом і тихо, надзвичайно тихо ітрохи стомлено запитав: "Ну, як там Магда ? Сподіваюсь, все добре?"

Можливо, він помітив, як Ярослав зблід, бо брови його звелися на переніссі, і він запитав: "Погано почуваєшся? Прихворів, може?" Ярослав і через тридцять років міг поклястися усіма святими, що не вловив за тими запитаннями нічого підозрілого. Той запитував так, як може запитувати лише рідний батько. А Ярославові бракувало Злато— ва. Той не вміє приховувати своїх почуттів, і по його реакції він напевне ж розгадав би секрет усієї цієї сцени. Але Златов лишився за дверима. А запитання поставлено, і він мусить відповідати.

— Вночі вона відлучалася з табору, — твердо проказав він.

Корінний знову посміхнувся тією ж принадною посмішкою і здивовано перепитав:

— Уночі? О, то, може, вона в своїх жіночих потребах, га?

Це було мовлено з такою щирістю, що Ярославові відлягло від серця і він схвально закивав головою, мовляв, так воно, мабуть, і було.

— Але чомужти до цього часумовчав? — продовжував далі Корінний. — Якби я тебе не викликав, ти так і промовчав би?

— У вас була нарада. А я трохи заспав. Стомився вночі. — Блакитні очі Корінного округлилися і дивилися на Любича з незбагненним у цій ситуації замилуванням і подивом.

Вийшов з-за недбало збитого столу, трохи постояв проти Ярослава, далі видобув з кобури пістолет і тицьнув йому в руки.

— Ну, то ходім. Зрозуміло, що жінка є жінка, ніякої кривди заподіяти вона не могла. Але наказ порушила, то й треба карати.

За дверима їх вже чекав Златов. Він штрикнув зухвалим поглядом Ярослава і, злегка поклонившись своєму господареві, проказав: "Вона біля болота. Пере в джерельці своє манаття".

Ярослав зрозумів, що він підслуховував їхню розмову.

9 10 11 12 13 14 15