І не потрібно мені для цього ніяких назв і ніякої символіки. Ніякої, розумієте?
Поруч з такими людьми, як Степан, я почуваюся педагогом-наставником. Гадаю, що пояснив йому все досить вірно і досить спокійно. Якби він прагнув зрозуміти мене, то, напевне ж, промовчав би.
— У цього чоловіка манія відчуження, — зітхнув Іван. — Якби всім вистачило сумління працювати лише за принципом "щоб люди сказали, що працював майстер", тоді не потрібні були б і ці збори. Але поки що ми лише доростаємо до таких принципів.
— Але думка вірна, — заступилася за нього Ліза. Вона щулилася від холоду, проте ніхто з нас не мав ані благенького піджачка, то зарадити нічим не могли. — Саме так ми й повинні працювати. Чи, може, ви принципово проти молодіжних?— звернулася до Степана.
Мабуть, його вразило несподіване заступництво. Вклав руки в кишені й дивився поверх наших голів, мовби виглядав когось із степу.
Велике щастя, що є проблеми, які нам не дано вирішувати у хвилини спалаху. Ми дали спокій символам, заспокоїлися, і далі все йшло нормально. Та все-таки цей тип лишається для мене загадкою. Історія з Лачуком навчила мене не поспішати створювати думку про людину лише по кількох її висловлюваннях. Потрібно було знати ще й мотиви цих висловлювань. Тому поки що Степан лишався для мене якимось психологічним феноменом, у характері якого розрізняв досить чітко усе, проте боявся повірити собі.
Коли збори закінчилися і ми просто теревенили про те про се, щоб якось згаяти час та дочекатися кінця дощу, я подався оглядати кімнатки. Якщо Крижняк не помилився міркував я, то Софія має працювати десь тут. Будівля була набита людьми.
Я пробирався сповитими мороком коридорами, раз по раз когось штовхаючи або відтоптуючи ноги. На другому поверсі з однієї кімнати долинав дівочий вереск. Я зазирнув туди відразу упізнав дівчат з бригади штукатурів. Проте біля них уже пристроїлося з десяток хлопців, і в кімнаті ніде було ступити. Уміють же люди скористатися з нагоди, тільки й міг, що позаздрити їм.
— Ти зайвий, — штовхнув мене хтось із парубків, бачачи що я надто старанно намагаюся проникнути всередину.
— У мене тут дружина, — збрехав я.
— Ось вона, в мене під полою!— розреготався хтось.
Кімнатка була продовгувата, і в далекому кутку я, здається, помітив Софію. Ніби ж упізнав її по чорному волоссю, але чомусь не був певен, що то справді вона. Зазирнувши ще раз, я задоволено відзначив, що вона стоїть поміж двома іншими дівчатами і до неї ніхто не горнеться. Це дещо вдовольнило моє самолюбство, і я знову подався до своїх.
Для розмови я вирішив дочекатися більш слушного моменту, інакше можна було все зіпсувати.
15
Відразу ж за свіжим насипом нидіє невеличкий клаптик поля. Зовсім малий, затиснутий лісосмугою і асфальтованим шосе та переораний свіжою траншеєю.
Навесні його засіяли кукурудзою і якимись травами, як то завжди засівають на випас, але сподіватися з нього доброї пашні марно. Взагалі ніщо не вражає мене так у цім степу, як трава і квіти. Здається, у спеку знесилені стебельця аж стогнуть від спраги.
На це поле ми вийшли уранці. Та аж тепер я придивився до нього пильніше і помітив, що воно випалене. Ніби ж і дощ був, а стебла не ожили. Позападали у потрісканий ґрунт і так жовкли.
Я навіть підійшов до найближчих рядів, аби переконатися, що це правда.
Позападали...
Став навколішки, просунув палець у хвилясту тріщину і поворухнув ним, сподіваючись дістати дна. Чорнозему тут мало, тому й тріскається, ніби під сокирою розколюється. Зверху тоненький пласт родючого ґрунту, а далі, до самої безодні, пісок і камінь.
Нахиляюся до землі, аж лягаю на неї, щоб припасти оком до тріщини. Якоїсь миті навіть видається, що я зможу розгледіти дно, якщо зазирну обома очима. Пересуваюся так, щоб лежати впоперек тріщини і дивитися обома. Проте погляд потрапляє на чорноту і згасає у ній, мов у далекому мареві.
З самого ранку ми чекаємо на труби, а їх усе нема й нема. З Ізмаїльського заводу їх відправляють до найближчої залізничної станції і вже звідти підвозять машинами. Але щось у цьому ланцюгу знову не спрацювало, то спочатку ми лаяли наших водіїв, гадаючи, що вони засіли десь у станційному буфеті. Потім один з них примчав порожняком, кинув хлопцям по цукерці і сповістив, що труб на станції нема. З тією ж затятістю ми лаяли б і залізничників, коли б Крижняк не взявся захищати їх. Труби не прибули з вини заводу, але тепер їх чекають з години на годину.
Повертатися до хлопців не хотілося. Сів між рядками, нагріб купку гарячого пилу і вдарив по ній долонею. Купка щезла, але у хмарці пилу я нагрібав ще й ще одну, відчуваючи невимовну насолоду від тієї забавки мого дитинства.
Спливло кілька хвилин. Я підняв голову й аж тоді помітив, що за мною стежить дівчина. Аж дух перехопило від подиву: Софія.
Вона стояла всього в кількох кроках від мене, на невеличкому піщаному пагорку, що міг би видатися здалеку бруднувато-жовтим каменем.
— Ти до мене, Софіє? — запитав я, спантеличено озираючись навкруги , чи не став свідком моїх ганебних ігрищ ще хтось. Але, на щас — тя, поблизу не було нікого.
— До тебе. Що це ти робиш?
— Ну, як тобі пояснити... Павучків дістаю, — збрехав я, не кліпнувши оком. Властивість уміло брехати дана мені, як дар господній. — Знаєш, отак, на кінчик нитки, наліплюю розм'яклої смоли й опускаю у нірку...
— Знаю, — співчуваюче посміхнулася вона.
Нервовими рухами збиваю з одягу пил і плентаюся до неї. Більш "слушного" моменту для знайомства й не вигадаєш. Але що вдієш?
На всяк випадок глянув на її пальці, відшукуючи обручку. Не було. Це вже добре.
Довге волосся дівчини ледь вміщалося під шовковою хустиною. А худорляве обличчя її відсвічувало сумом.
Придивився пильніше й помітив, що вона виглядає значно свіжішою, ніж тоді, на возі. Здається, втеча з дому пішла на користь.
— Чому так дивишся на мене?
— Пригадую подорож з твоїм батьком.
— Звідки знаєш моє ім'я і те, що то був батько?
— Хто ж цього не знає?
Софія зашарілася й опустила очі. Я зрозумів, що бовкнув зайве, бо вона сприйняла це як натяк на її сектантство. Про сектантів тут говорять усі, кому не ліньки.
— Мене одна дівчина з нашої бригади прислала. Сказала, що товаришуєш з Лачуком. Просила передати цю записку. Тільки ти не читай її. Я теж не читала.
Ображено знизую плечима: могла б і не просити про це. Беру записку й, не глянувши на неї, демонстративно запихаю до кишені.
— Що вас ще просили передати, панно? — підкреслюю, що мені й самому ніколи теревенити про якісь дурнички.
— Більше нічого. Я спочатку злякалася, гадала, що ти знайшов снаряд. Неподалік звідси двох хлопчаків убило. Давно, ще в дитинстві. Знайшли снаряд і хотіли розклепати молотком.
— Розклепати?! Потрібно було просто засунути його у днище, а самим відбігти за найближчий пагорб. І ефектно, і голова при тобі.
Не знаю, чому раптом, але мені захотілося подратувати її.
Таке зі мною трапляється. Як би там не було, я домігся свого. Софія не промовила далі жодного слова. Лиш ледь помітно хитнула головою, чи то на знак згоди, чи, може, прощаючись, і пішла до села.
16
Наступного дня я таки не втримався, підійшов до Софії і, відкинувши всі розроблені мною варіанти вступу до розмови, твердо сказав, що маю намір проводжати її додому.
— Правда? — перепитала вона з легкою іронією. — І не жалкуватимеш потім?
"Чого мав би жалкувати?"
— Боже, яка безцеремонність, — вжахнулася Катерина Гудзяк, товстеньке дівча з широкими чоловічими плечима, забула, мабуть, хто передавав її записку Лачукові. — Порядні люди в таких випадках хоч обряд шанують: приходять з могоричем.
— Буде, — пообіцяв я і, не бажаючи продовжувати цю розмову, вперто рушив за Софією.
Вона жила у діда. На хуторі за три кілометри від Ройлянки.
— Я знаю, що ти була у секті і що пішла від батька.
— Це всі знають, — стенула плечима й насторожено поглянула на мене.
— Але один я знаю, що ти й по цей час віруєш у бога, — виклав я продукт свого психологічного експерименту.
— Людина мусить у щось вірувати. Мій дід вірить у власну доброту Неначе здатен розчулити нею каміння або закам'янілу душу Помислами своїми люди сходяться лише у молитвах. Та й то коли ці молитви щирі...
Виходим за село.
Степ натомився за день і тепер відпочивав під вечірнім небом. Уже й дрімав, лиш кілька пагорбів сторожко вглядалися маківками у далечінь, немов знесилені граки на безкраїй оранці.
— Тисячі воєн перейшло світом. А знайшлося хоч одне покоління, яке б після чергової бойні відмовилось од військового виховання своїх дітей, онуків, правнуків? Люди швидко відмовилися од молитов, але ні на хвилинку не забувають про зброю. Що є більшим злом?
— Важко повірити, що у твої роки дівчина може замислюватися над таким питанням.
— А ти повір. Там, у секті, ми багато над чим замислюємося.
— Тут, поза сектами, ми теж не безголові, — відказав я. — Але якщо для вас існують дві категорії: бог і люди, то для нас бога взагалі не існує, а люди розрізняються щодо їх приналежності до певних класів, їх ідеології і таке інше. Хто хоче війни, а хто й бореться проти неї. Хіба це важко зрозуміти?
— Не хочу розуміти. Люди — всі люди. Ми повинні думати про всіх одразу.
— Сама сказала, що помислами сходяться лише у молитвах. А у взаєминах між країнами виникає занадто багато чисто гріховних проблем. Ну, всілякі там ринки збуту, нестача сировини, перенаселеність. Починається дипломатія...
Ледь торкаюся її плеча.
Вона не відсахнулася, пішла поруч.
— То ти й правда не зреклася віри...
Я мав би говорити з нею про канал, про степ, про що завгодно, аби лиш вирватися з полону цієї релігійно-філософської балаканини. Проте знову й знову повертаємося до віри.
— Потрібна така віра, яка б не заганяла у келії і не позбавляла людського щастя, — я так вважаю. А сектанти не так. Тому я й пішла з секти до вас.
Її чоло на рівні мого обличчя.
Не стає сили стриматися — гладжу її волосся та перепускаю його поміж тремтячих пальців.
— Мені дев'ятнадцять, а ще ніхто не проводжав. Ровесниці вже мають дітей. — Софія зиркнула на мене через плече. — Що тут такого? Усі жінки хочуть дітей. Я — теж. Може, тому й пішла з секти. А ти несерйозний якийсь. Баламут, як кажуть.
"Що правда, то правда..."
Якийсь час ідемо мовчки.