Батько й мати, звичайно, теж. Але якщо все це колись раптом зникне... Втім, хтозна. Може, цього ніколи не станеться? Може, вчені помилилися?
— Русику! Русику! — Це Стась. Я впізнаю його по голосу одразу, але, заполонений думою про майбутнє світу, не відгукуюсь. Є справи важливіші, ніж теревені з Філом. — Тороч! — кричить Філ, уже стоячи біля драбини. — Ти якого дідька вилежуєшся у цій конурі? Гіві і твій батько збираються плисти човном на Козацький, відкопувати з мулу наш мішок.
— Як це "плисти й відкопувати"? — вражено запитую я, миттю скочуючись униз. — Це вони хотять без нас? Без мене?.. Та ти що?
— Не марнуй часу! Бери велосипед! — тупцює від нетерплячки Стась. Мабуть, він ніяк не може збагнути, чому я досі не зірвався з місця й не погнав велосипедом до озера. Та я й сам не збагну чому. Мабуть, ніяк не можу отямитися. Це ж треба; дочекатися від батька й Гіві такої несправедливості! Невже 'їм захотілося похвалитись, що це вони знайшли мішок? Не може бути. Не може цього бути!..
— Ти по-людськи можеш розповісти, що там сталося? — несподівано зриваюсь я. — По-людськи.
— А я тобі як, по-пінгвінячому? — й собі образився Стась. — Усе дуже просто. Твій батько навідався до діда Ромодана, а там — Гіві. Ну, водолаз похвалився, що завтра попливе на острів подивитися, що ти там знайшов.
— Ми знайшли, — виправляю Філа.
— Що ми знайшли, — підхоплює Стась. — А батько каже: "Якщо вже цілий мішок, то навіщо відкладати? Давай подивимося сьогодні. Човен у діда справний". А потім до мене: "Сідай з нами, утрьох швидше впораємося". Я саме під'їхав до двору, думав, що ти у діда.
— І ви хотіли плисти без мене?
— Та ото ж я й кажу твоєму батькові: "Давайте покличемо Руслана". А він сміється: "Відкопаємо мішок, подивимося, що в ньому, — тоді й покличемо. Це йому сюрприз. А може, й не варто буде кликати. Ще невідомо, що там у ньому".
Почувши це, я не витримав: кинувся до повітки, в якій стояв велосипед, і за хвилину ми вже летіли до причалу. А звідти, берегом, до того місця, звідки завжди переправлялися на Козацький.
— Чому ж ти не сів з ними у човен? — запитую у Філа уже на ходу.
— Та хотілося. Боявся, щоб не відкопали той мішок без мене. Але й тебе теж там не було б.
І хоча я промовчав — якось соромно було дякувати Фінові, — але по думки похвалив його. Та що там похвалив? Я був такий вдячний Стасеві, що хотілося кинути велосипед й обійняти його. Та тільки що це за ніжності — обійматися? Я давно помітив, що і я, і Стась, і Віка — всі ми чомусь соромимося щирості. Навіть не дякуємо до пуття, бо не водиться між нами таке: казати усілякі слова вдячності. Мабуть, це погано. Хочхтозна... Може, й не потрібно висловлювати все, що на душі. Ми — друзі, отож повинні допомагати один одному, підтримувати без будь-яких подяк, радити. Словом, треба ще колись поміркувати над цим. Цікаво, що думає про це Віка? "Знову Віка! — обурююсь власній думці. — Чому неодмінно вона? Звичайно, можна запитати й Віку. Нічого страшного в цьому нема. Але чомусь останнім часом я все частіше ловлю себе на тому, що намагаюся з'ясувати: а що скаже про це Віка, що вона подумає, коли дізнається... А як вона сприйме це..."
— Он вони! — вириває мене з задуми переможний крик Філа, який перший вилетів на пагорб і зупинився, чекаючи мене. — Он, бачиш човен?
— Бачу, — невдоволено бурчу, відводячи погляд. — Що ж тут бачити? Він неподалік, за якихось сто метрів. Я навіть бачу, що веслує мій батько. Він собі спокійнісінько веслує і навіть не здогадується, як мені прикро, що пішов до острова без мене. Як мені соромно, що він і Гіві — теж мені друг! — вчинили таке.
— Вони вже біля Козацького, але без нас не знайдуть. Тільки ми знаємо, де лежить мішок.
Тим часом батько теж помітив нас, підняв весло й помахав ним.
— Кличе! — вигукнув я, вмить забувши про всі свої прикрощі й кривди. І знову сів на велосипед.
— Перед водою не гальмуй, — весело кричить Філ. — Форсуємо водну перешкоду!
Проте форсувати мілесеньку протоку, що відокремлювала клаптик кам'янистого ґрунту від степу, нам не вдалося. Десь посередині ми обидва шубовснули у воду. Потім залишаємо велосипеди і намоклі шорти на острівці і далі, через весь архіпелаг, добуваємося лише в плавках.
Та однак, поки ми переправлялися, батько і Гіві уже опинилися на Козацькому. Стоять біля каменів, якраз посередині острівця, і роззираються навкруги.
— А може, ти все це вигадав? — обережно запитує батько, тільки— но я виходжу з води. — Тоді зізнайся, й не гаятимемо часу,
— Таке не вигадують, — заступився Гіві і навіть поплескав мене по плечу. Але я відсторонився. Не треба мені цієї дружби.
— Нічого я не вигадав, — кажу їм, а Філ уже біжить до затоки, в якій лежить наша знахідка. — Та коли б знав, що ви такі, не сказав би вам.
— Ну-ну, — заспокоює мене батько. — Чого ображаєшся? Ми ж хотіли, як краще. Відкопали б, принесли додому, показали...
— Дуже мені цікаво — дивитися вдома.
— Він тут! — кричить Філ. — Ось він! Ідіть сюди! Його знову замулило.
Я біжу до нього, а батько й Гіві повертаються до човна, роздягаються там, беруть лопати і вже тоді підходять до затоки.
— Що ж воно може бути? — спантеличено чухає потилицю батько. — Може, шмат звичайнісінької гуми.
— Це коштовності піратів, — цілком серйозно каже Гіві, вганяючи лопату в м'який мул.
— За тих часів гуми ще не існувало, — відповідає Філ. — І я глянув на нього з повагою. Мені це чомусь не спало на думку. А справді, за тих часів гуми не існувало. Хоча, звичайно, Гіві жартує.
Добрих півгодини батько й Гіві обережно відкопують нашу знахідку, а ми, як можемо, допомагаємо їм, розгрібаючи мул руками та раз по раз хапаючись за ріжки мішка. Тепер ми вже переконалися, що це мішок і то чималенький. Потім лопати довелося відкласти, і ми всі четверо по черзі пірнаємо, щоб звільнити мішок ще на якийсь сантиметр.
Нарешті настає час, коли мішок можна витягти. Ми відчули це, але шарпати боїмося — а раптом розірвемо. Гіві пірнув і вхопив мішок десь при самому дні ями, ми втрьох вчепилися в нього де хто міг. Не знаю, як у кого, а в мене серце калатало так, що думав: не витримає. А руки аж затерпли, але не від напруги чи втоми, а від напруженого чекання. Ось він, мішок! Справжній, гумовий. У якому, ясна річ, щось є. Має бути. Щось незвичайне.
Ми видобули його з ями і витягли на берег. Мішок досить великий, у мій зріст чи й більший. У Гіві обличчя в муляці, він весь такий брудний, що тільки зуби зблискують, але ми не сміємось. Усі ми зараз схожі на чортів, але це не має ніякого значенню. Головне — ось він. Отже, мені не привиділося, він справді є, цей мішок. Ще й чимось набитий. Я обмацую його й переможно зиркаю на Філа. Він, так само переможно, — на мене. Ми обидва щасливі.
— Ну що, хлопці, мішок склеєний і, напевне, подвійний, — каже батько й оглядає усіх нас. — Що робитимемо?
— Розірвемо, — кажу я. — Можна лопатою ріжок відрубати.
— Не можна, — заперечливо хитає головою Гіві. — Здається, там папери. І хтозна, що то за папери.
— Теж вірно, — погоджується батько. — Хтозна, що там. Прості папірці в таких мішках не ховатимуть. Отже, якісь документи. Ану, Русику, сідай на велосипеда і миттю — до дільничного міліціонера. Поясни, що й до чого, і проси, щоб приїхав сюди. Нехай уже на місці все огляне. А ми ще у цій ямі попорпаємося та неподалік неї. А раптом...
— Може, ми удвох з Філом? — невпевнено кажу, переступаючи з ноги на ногу, і з надією дивлюся на Стася. Зараз мені страшенно не хочеться залишати його тут. Може, поки я їздитиму, тут станеться щось надзвичайне. Чи, дивись, батько і Гіві все-таки зважаться розрізати мішок. Або знайдуть ще один.
— їдь сам. Навіщо ганяти туди-сюди два велосипеди? — хитрує Філ. І чому батько не запропонував поїхати по міліціонера йому?
— Ну, нічого, нічого, — підганяє мене батько. — Сідай на свою ве— лосмикалку й жени до села. Тільки час марнуємо.
Я востаннє поглядаю на Філа. На його місці я, звичайно, погодився б і поїхав. Усе-таки вдвох. Одначе Філ зраджує мене: спокійнісінько відводить погляд, а потім і зовсім одвертається, ніби побачив далеко на обрії щось цікаве.
Тяжко зітхаю, кидаюся у воду і перепливаю на сусідній острівець. Дивно, але тепер я вже не осуджую Філа, а просто заздрю йому. Може, на його місці я теж не наважився б залишити таємничу знахідку з дорослими. А дружба, справжня дружба, хіба вона визначається такими дрібницями? Просто йому не цікаво їхати зараз зі мною — тільки й усього. Подумавши таке, я враз відчув, що більше не серджуся на Філа і навіть прощаю його слабкодухість. І на велосипед сів уже зовсім заспокоєний, навіть веселий.
12
Нашого дільничного міліціонера я застав у сільраді. Вислухавши мою розповідь, він напівжартома-напівсерйозно вхопив мене за вухо:
— Усе це, Русику, дуже цікаво. Але, якщо ти обманюєш дядька міліціонера...
— Як же я можу обманювати? — дивуюся. Дільничний товаришував з моїм батьком і не раз бував у нас у гостях, тому добре знав мене. Як він міг подумати, що це моя вигадка?
— То що, правда знайшли якийсь мішок? — здивовано перепитав він, виходячи слідом за мною на подвір'я. У сільраді були сторонні, то, щоб не казати при них, я попросив дільничного відійти в куток і розповів йому про знахідку пошепки. Може, це й насторожило його? Але тепер він, здається, повірив меніі вирішив, що краще поговорити наодинці.
— Знайшли. Гумовий. Подвійний. І в ньому щось схоже на папір.
— На папір? — насторожився міліціонер. — Що ж там за папір? Як той мішок міг опинитися в озері?
— Не знаю. Цього ще ніхто не знає. Батько і Гіві вирішили дочекатися вас, а тоді вже розрізати мішок і подивитися, що там таке.
— Оце так так... — раптом захвилювався дільничний і, скоса поглядаючи на мене, — напевне, все ще побоювався, що це жарт, — заходився гарячково обмацувати свої кишені у пошуках цигарок. — Ну, що ж, вікінг, доведеться повірити тобі, — мовив він, знайшовши нарешті пачку цигарок і сірники. — Он мій мотоцикл, сідай, поїдемо.
— Ні, я ж велосипедом. Ви їдьте, а я — слідом.
— А більше там нічого не було?— запитав він, уже беручись за руль мотоцикла.
— Ні.
— Хоча так, Гіві ж водолаз... — погодився міліціонер, і ще за мить мотоцикл його зник у провулку.
Потім я страшенно каявся, що не залишив свого велосипеда біля сільради і не поїхав з ним мотоциклом.