Танець степового коня

Богдан Сушинський

Сторінка 8 з 27

А ще позаминулого літа я робив набіги на ці дерева. Потай, пізно увечері, перебредав річечку і, причаївшись під кручею, сторожко оглядав сад, чи нема десь поблизу діда Юхима, нашого одвічного садівника і сторожа. Дід Юхим сам не раз просив мене навідатися, поласувати вишеньками чи грушками, але я не хотів приймати дарунки від сторожа — це нецікаво. У нас удома свій сад чималенький.

Тепер я вже надто дорослий, щоб вдаватися до таких рейдів. А щасливі були вечори. Не знаю навіть, як і пояснити, чому вони здавалися такими щасливими. Адже яблука чи "грушоньки", як казав дід Юхим, були не смачнішими за наші. Мені навіть їсти їх не хотілося. Але з яким войовничим настроєм я переправлявся потім через річку на свою "базу". Часи були!..

Я лежу горілиць. Наді мною стіжок хмари, посеред якого, у синій цятці неба, тьмяно зблискує ледь помітна зірка. А може, навіть не зірка, а око якоїсь незнаної істоти, яка дивиться у просвіт на все, що діється на цій землі. Око якогось космічного циклопа.

— Ага, он де ти! — це голос батька. Підводжу очі, бачу, що він стоїть наді мною, і обличчя його, коли дивитися ось так, знизу вгору, якесь кумедне: ніс картоплинкою, борода гостренька, очей не видно, густі чорні вуса ніби приклеєні... — Чого це ти втік?

— А що робити у хаті? Сумно з вами: то сваритеся, то перешіптуєтеся.

— Ати б не підглядав, — ображено, по-хлоп'ячому докоряє батько і сідає біля мене. — Нічого не вдієш, — каже він. — Усе, як ужитті. Морозиво з'їв?

Я показую пальцем на термос, що валяється над урвищем...

— Але там є ще кілька ложечок. Залишив.

— Потім з'їси. Ти ж знаєш, що я морозива не люблю.

Я киваю, але не вірю, що існує людина, яка б відмовилася од морозива. Це неймовірно.

— Ну, розкажи, що водолази говорили про наше озеро. Скоро насиплють греблю?

— Вони тільки казали, що воно стане прісним. Яка різниця: солоне воно чи прісне? — кажу я, хоч добре розумію, що різниця все-таки є.

— Сідай, двійка... — хмуриться батько. — Скільки люди живуть тут, між морем та озером, стільки й мріють про таке диво. Води ж он скільки, а користі від неї? Якби не ця мізерна річечка, що вже ледве животіє, не знаю, що б тут взагалі було. Ніде й худобу напоїти. І царина он бачиш яка... Солоні вітри сушать, солоні тумани змочують. А береги такі засолені, що геть змертвіли. Хіба це трава? А так навколо озера зможемо ліс посадити. А в лісі на луках пасти. Так це ж буде паша! А сади які виростуть! Весь цей край зміниться. Вода є вода. Все зрошуватиметься, всюди канали. Аж трохи сумно від усього цього.

— Чому?

— Та як тобі сказати? Степ наш стане іншим. Можливо, навіть перестане бути степом. Насадять садів, лісів.

— Ти ж сам кажеш, що це добре.

— Звичайно, добре, — поклав мені руку на плече. Він ніколи не робив цього, бо завжди поводився, як з дорослим. Така була наша умова, яку запропонував він сам. А я, звичайно, охоче пристав на це. Він поклав руку мені на плече і розгублено дивився на мене, аж поки я не зрозумів, що він не може пояснити, що мав на увазі. І тоді я сказав:

— Я розумію. Ти звик до такого степу, як зараз. А коли він стане іншим — подумаєш, що в нашому житті щось страшенно змінилось. І тобі буде сумно. Тому хочеться, щоб усе було як раніше. У мене таке бувало.

— Дивно, — хитнув головою батько. — А я не знав, як усе це пояснити.

— А ти й не пояснюй, — заспокоюю. — Це я про прісну воду так, щоб подратувати тебе...

10

Клуби світанкового туману викочуються з озера і плинуть разом з чередою у степ. Вологі стеблини трави зблискують під благенькими промінчиками сонця, що ледь-ледь жевріє десь далеко в морі. Я озираюся на село, але бачу лише крайні хати. Обриси їх такі кумедні, що важко впізнати людське житло — якесь сіре громаддя, а дахи їхні здаються напівзатонулими човнами. Отара теж розчиняється в тумані, і дзвіночки, що долинають з нього, здаються відлунням далеких дзвонів.

Попереду зринув невисокий, ніби розламаний навпіл, пагорб, і тільки по ньому я визначив, що ми вже обігнули озеро і вийшли на "цариння". Вітер тут сильніший і туман неначе вологіший та холодніший, але це вже царина, і я радів, що знову повернувся сюди з батьком, отарою, конем Мурзаєм і псом Гладіатором, що нарешті всі ми знову разом.

Батько, який їде попереду на коні, зупиняє отару, і вона розбреда— ється крутими берегами лиману. А самого його я не бачу, аж поки він не виринає за кілька кроків від мене.

— Як тобі в степу мається, вівчарику? — весело запитує він.

Це в нас як пароль. З цього ми починаємо наші нескінченні степові розмовки (теж батькове слово) про наш степ, про море, про війну, прочитані книжки, давні легенди нашого озера і новітні сільські чутки. Словом, про все на світі. Але найбільше й найцікавіше він усе-таки розповідає про степ, про овець і вівчарів. Він учить мене, як відшукувати корінці, пожувавши які, можна втамувати спрагу, як розкладати під дощем багаття, як у холодну ніч спати між двома вогнищами, визначати час за тінню, передбачати погоду і безліч інших премудростей, про які я раніш і не здогадувався. Отож, він каже мені зараз: "Як тобі в степу мається, вівчарику?" — і я відповідаю теж завченими словами:

— Нічого, паша є.

— Аби тільки паша була... — А потім, поглянувши на озеро, додаю: — А справжня паша з'явиться тут, коли опріснять Карагач. Уявляєш, як це буде чудово: ціле озеро прісної води? Коли це таке диво було в нашому степу?

Мені подобається, як батько тримається в сідлі. Я дивлюся на нього й уявляю його у формі гусара. А що? В ньому є щось гусарське. Хоча б густе чорне волосся, ніби шолом. Завдяки цьому батько з ранньої весни і до пізньої осені в будь-яку погоду ходить без кашкета.

Я гладжу морду Мурзая і благально дивлюся на батька.

— Почнемо, — погоджується він, охоче залишаючи сідло. — Поки отара при озері, можна вчитися.

Мурзай вважає, що його відпущено на волю попастися, але батько перехоплює коня за вуздечку і підставляє мені зігнуту руку. Я стаю на неї, мов на щабель, потім встромляю ногу в стремено й так незграбно сідаю, що мало не опиняюся на землі по той бік коня. Мурзай уже все зрозумів, притих і насторожено косує на мене, чекаючи, коли можна буде рушати. Батько показав мені, як зручніше вмоститися в сідлі, й повільно повів коня понад берегом. Зросту я не маленького, але й то ледве дотягуюся кінчиками пальців до стремен. Мурзай начебто йде повільно, та чомусь мене підкидає так, мовби він брикається підо мною.

— Не дивись на землю. На землю не дивись, — повчає батько, ледве стримуючи Мурзая. Клятий кінь, мабуть, навмисне поривається в степ, щоб скинути мене десь у вибалку, а самому вдосталь нагасатися на царині. А з вигляду смирний. Я вже не покладаюсь на повід і міцно вчіплююся в гриву. Гадаючи, що я "дозрів" для верхової їзди, батько відпускає коня, і той гарцює степом й ірже, наче регоче з мене. Я ж мов лантух з половою. Трясуся, підлітаю й думаю вже не про те, як би краще проїхати, а як м'якше впасти.

Нарешті Мурзай змилостивився наді мною і, ще раз вдоволено заіржавши, повернувся до господаря.

— Так, козак з тебе нікудишній, — підсумовує батько, знімаючи мене з сідла, наче малого. — Але перший урок відбувся і тепер хочеш не хочеш, а треба вчитися.

Поплескавши мене по плечу, батько скочив на коня і помчав завертати гурт овець, якому заманулося податися до кошари. А я, щасливий від того, що природа вигадала такий простий і такий мудрий спосіб пересування — на власних двох, — подибав до Гладіатора, який весь цей час лежав собі на пагорбі і дрімав та краєчком ока споглядав усю ту суєту, що чинилася довкруг нього. Колись він невідступно бігав за батьком, де б той не був, а тепер чи постарішав, чи порозумнішав, але підводиться лише тоді, як почує: "Гладіатор, верни!" Тільки цей наказ здатний був підняти його з землі. Та коли вже він підводився, то горе було вівці, якій заманулося відбитись від отари або повести інших у шкоду. Але зранку батько намагався не дуже ганяти його, щоб зберегти псові сили на надвечірню пору, коли притомимось і ми, і наш кінь Мурзай.

— Нам краще чапати ніжками, правда, Гладіаторчику? — гладжу його добру, вологу морду, і мені чомусь шкода пса. Хоча після всього, що він бачив, йому повинно бути шкода мене.

Туман розвіюється, і морочний світ, у якому ми досі ниділи, одразу зникає. Нас гріє велике червоне сонце, проміння якого стелеться до царини вузькою злітною доріжкою, що починається далеко в морі, аж на небокраї. Цю доріжку перетинає ледь помітний силует корабля, і настає мить, коли корабель і сонце зливаються воєдино, наче корабель розплавився у велетенській червоній кулі.

— Ну що, спробуємо ще раз? — запитав батько, повернувшись зі свого рейду.

Я хотів було відмовитись, але зустрівся з насмішкуватим поглядом батькових очей і якомога бадьоріше відповів:

— Звичайно.

— Оце по-нашому, — зрадів він.Яжрозумію,що він ревностежить, щоб я засвоював усі чабанські премудрості. І не хочу розчаровувати.

11

Я лежу, висунувши голову в пройму дверцят горища, дивлюся на зчервонене промінням вечорового сонця плесо озера й думаю про долю людства. Від клубу долинає музика (їм весело!), перегукуються через садиби сусідки, тітка Ганна і тітка Ярина, шумує крильми зграя граків, сад пахне яблуками і розігрітою живицею, а я думаю про долю людства! Оце прочитав статтю в журналі "Наука и жизнь" (батько дуже любить читати його), ніби вже доведено, що настане час, коли сонце згасне іжиття на землі замре. Правда, далеко-далеко, у Всесвіті, на той час може засвітитися нове Сонце і на якійсь планеті виникне таке ж саме життя, як у нас, але хіба нам від цього легше? Отож я лежу і з величезним жалем намагаюсь уявити, як це вона виглядатиме, ця нещасна Земля: без сіл, без моря, без річок, без лісів і садів, без птахів, без отар... Не буде мене, не буде нікого в світі. Скрізь, куди не кинь поглядом, чорна крижана пустеля. Тільки й поглядом кинути нікому буде.

Я тяжко зітхаю і пильніше вдивляюсь у блакитно-червону далечінь озера. Мені страшенно шкода нашої Землі, і тому все, що відкривається зараз моїм очам, здається милішим, ніж будь-коли. І я починаю усвідомлювати, як це добре, що все в цьому світі влаштоване саме так: існують озеро, море, сад, отари і я.

5 6 7 8 9 10 11