Мене несло просто на піщаний берег лиману, хоча там не було й не могло бути ніякого порятунку. І тому, коли я нарешті добувся цієї коси, єдине, що мені залишалося, — кинутись у воду. Добре, що я був лише у шортах і сандалях, а на голові — щось подібне до пляжного картузика. І я, звичайно, одразу ж кинувсь у воду і поплив до острівця, що виднівся метрів за двадцять від берега і на який не раз запливав, щоб половити бичків. Побачивши таке, Філ та його трійця зупинилися, попадали на пісок і, лежачи й, мабуть, тяжко відсапуючись, стежили за мною, ще гаразд не усвідомлюючи, що цей навіже— ний збирається робити.
Напевне, вони гадали, що я побрьохаюся біля берега і вийду. Але, добувшись до острівця, я роззув сандалі, запхав їх за пояс шортів, як то робив не раз, коли перепливав на рибалку, і знову кинувся у воду. Цього разу — щоб дістатися цілого архіпелагу острівців, поєднаних між собою мілинами, так що можна було вільно перебігати з одного на другий. Я був упевнений, що там вони вже мене не впіймають.
Досягнувши першого з них, я назбирав купу камінців, виклав їх перед собою і крикнув, що, коли хтось із хлопців спробує доплисти сюди, я закидаю його камінням. Потім перебіг на другий острівець і теж назбирав камінців. Про всяк випадок.
Звичайно, я навряд чи наважився б кинути в когось із них каменем. Але й вони не наважаться плисти сюди, знаючи, що я готовий захищатись. Понаскладавши по купі камінців на кожному острівці, я нарешті перебрався на останній, найбільший, справжній острів, який у нас у селі називали Козацьким, і спокійно вклався на теплий пісок, щоб спочити й висохнути. Але краєм ока все ж таки поглядав на берег.
Тепер уся четвірка звелася на ноги. Радилися, що робити далі. Філ, напевне, намовляв узяти мої острови штурмом, а ті троє, мабуть, не погоджувалися. Коржань — той просто боїться запливати так далеко. Усі знають, що плаває він кепсько. Віктор теж побоюється. Але не так води, як моїх кулаків. Розуміє, що рано чи пізно попадеться мені сам на сам, і тоді вже розмова буде інша. Ну, а вайлуватому Сашкові Не— ділку просто ліньки вдаватися ще до чогось. Силою, може, він і не поступається Філові, але занадто вже лінькуватий. Навіть дивно, що він так довго біг за мною. Правда, останній. А біг, мабуть, лише тому, що був дуже розлючений. Ще б пак: його примусили протеліпати цілих два кілометри, а врешті-решт виявилося, що ніяка то не "літаюча тарілка" і навіть не літак, а звичайнісінький бак для пального. Його, напевне, тільки вчора пофарбували у сріблястий колір, тому раніше я його й не помічав. Словом, хтозна, коли той клятущий бак притягни туди і коли пофарбували, але я, на своє лихо, помітив його тільки сьогодні.
Не знаю, що зі мною коїться. Не минає дня, щоб я чогось не видумав, не пустив якоїсь чутки або чогось не додав від себе до звичайнісінької буденної події. Отож Філ і вважає мене брехуном. Хоча в школі знають мене загалом як людину серйозну. Бо й справді, я не вигадую чогось такого для власної вигоди і ніколи не обдурюю, коли йдеться про речі серйозні. Та й слова свого намагаюся дотримувати.
День видався непаркий, вода холодна, проте, лежачи на тепленькому піску, я швидко зігрівся, навіть кепка моя почала висихати, і мене потягло на думички. Це мій батько завжди так каже. Якщо я занадто замріюсь і не помічу, що кілька овечок відбилося від отари й подалося у кукурудзу, одразу ж чую: "Що, Русику, на думички потягло? Ну-ну.. А кожушки у шкоді пасуться". Це у батька манера така: він не може говорити звичайними словами, все чомусь переінакшує. Овець називає кожушками, думки — думичками... І взагалі говорить не так, як усі. Мабуть, і я від нього навчився.
З
Філ знову щось кричить, але я вже не чую, що саме, бо кричить він проти вітру.
Ну й нехай собі... Тепер я його зовсім не боюся. Цей острівець — мій. І ніхто тут, окрім мене, не рибалить і навіть не запливає сюди. Мабуть, тому, що риба тут ловиться дуже погано. Але мені байдуже: ловиться вона чи ні. Зате на острові я сам. І острів належить мені. Як Робінзонові.
Лінькувато підводжу голову й зневажливо зиркаю у бік четвірки. І якого б ото дідька я гнався? Ну, не "літаюча тарілка", а звичайнісінький бак. Ну, ліньки було Руслану Васильовичу Торочу, мені себто, самому плентатися до якоїсь там сріблястої півкулі, то намовив товаришів, прибрехавши для переконливості. Але хіба через це треба заганяти Руслана Васильовича аж на острови?
Полежавши ще кілька хвилин, нехотя підводжуся і чвалаю оглядати свою піщану фортецю. Як-не-як, на Козацькому я не був з минулого літа. Одразу помічаю, що острів збільшився і став схожий на вигнуту турецьку шаблю, тільки з відламаною рукояттю. Але навіть тепер був він усього кроків п'ятдесят завдовжки та кроків з двадцять у най— ширшому місці. Я міг би й заміряти, та не хотів займатися цим на очах у Філа. Тому що взагалі не бажав, щоб зараз вони здогадувалися, що я роблю, про що думаю, на що зважуюся. Відтепер я повинен лишатися для них цілковитою загадкою, як кам'яні статуї на острові Пасхи.
Але годі про Філа і його братію. Я продовжую оглядати свої володіння. Посеред острівця вип'ялося кілька великих каменів. Мабуть, вершина якоїсь підводної скелі, завдяки чому утворився цей острів. На рівній місцині камені й самі здавалися мініатюрними горами. А довкола них уже пробивалася травиця. Хтозна, може, з часом тут ростимуть і дерева. І він стане зеленим і красивим. Ще красивішим, ніж той, на якому рятувався справжній Робінзон.
Далі на острівці оглядати було нічого. Шкода. Тоді, щоб не сумувати, сідаю на вершину однієї з "гір", спиною до переслідувачів, і починаю уявляти, що нібито дійсно перебуваю на самотньому острівці в океані. Світ, бачите, захоплюється подвигом Робінзона Крузо! Але острів, на якому жив Крузо, — то рай у порівнянні з островом, на якому доведеться жити Русланові Горочу. А й справді... Чи можна було б вижити на цьому клаптикові землі, якби довелося рятуватись на ньому після морської катастрофи? Ні, мабуть, неможливо. Що тут знайдеш, чим прохарчуєшся? Морська вода та пісок.
Я й сам не помітив, як пройнявся журбою остров'янина. Це примусило мене підвестись і знову уважно оглянути острівець. І вже як остров'янин, я відкрив, що на одному його кінці проглядається чималенька піщана коса, і, якщо накидати на неї піску, то острів може збільшитися. В іншому місці, в мізерній бухточці, я помітив уламок дошки й кілька патичків. Це втішило мене. Від вогнища, яке, можливо, вдасться розкласти тут, залежатиме моє існування. Отож, я старанно виловив на мілині усе, що там плавало, а потім подався в інший кінець і знайшов там пляшку з розбитим горлом. Теж непогано. Зараз усе могло знадобиться. Усе. І ці консервні банки, і ще он та колода, що гойдається на хвильці за кілька метрів від острова. А коли, пройшовшись піщаним пляжем, я натрапив під кручею на уламок леза ножа, то був у захваті від своєї знахідки.
— Руслане! Егей, Руслане!
Але я не чую голосів, що долинають з берега. їх не могло бути, як не могло бути й берега, що виднівся за якихось сто метрів мілини. Є тільки цей острівець. Далеко-далеко в океані. І я... Самотній, забутий, приречений... Я зіщулююсь і сідаю під дашком кручі, яка в негоду могла б захистити від дощу та лютого вітру.
— Руслане! Повертайся!
— Вівчар! Чуєш?! — це вже гукає Філ. — Пливи до берега! Тебе ніхто не зачепить!
Вівчар — це моє прізвисько. І батька мого теж так називають. І діда. Почув його, і мені стало ще сумніше. Захотілося побачити батька. От повернеться він з міста, прийме отару, і ми щоранку гнатимемо її на царину, до Жовтого яру, де колись давно була літня кошара і де й досі можна ховатися від дощу у вівчарській землянці. Або на Гаврикові гори. Ніяких гір там, звичайно, нема. Шість пагорбів — тільки й усього. Але серед степу, особливо здалеку, та ще коли пофантазувати, вони справді здаються велетенськими горами, вершини яких у спекотний день повиті маревом і "димлять", наче кратери вулканів. А що в степу ще робити, як не фантазувати? Читаєш книжки і фантазуєш. І отара овець здається тобі кіннотою... А пагорби поблизу — фортецею над озером, і батько на коні... До речі, навесні він пообіцяв, що цього літа випросить для мене коня. Тоді ми обидва будемо на конях! Колись треба буде поїхати по ветеринара, і я влечу в село, пригнувшись до гриви коня! І Філ умре від заздрощів. І Віка не проситиме його більше потрусити яблука, гадаючи, що якщо Філ сміливіший, то наважиться видертися вище, ніж наважився б я.
Так, швидше б уже повертався батько... Сумно без нього.
Я майже засинав, коли раптом помітив, що неподалік на мілині щось чорніє. Щось гладке й лискуче.
"Міна! — не злякався, а навіть утішивсь я, враз забуваючи про все. — Звичайно, міна!.. Як же вона сюди потрапила?".
Але це була не міна і навіть не каска.
Я розгріб пісок, помацав. Щось м'яке. Але що воно таке, збагнути не міг. Почав розгрібати мул, проте виявилося, що натрапив на щось дуже велике, давно занесене мулом або, може, й закопане тут. Спочатку мені здалося, що це мішок, але, подряпавши його лезом, збагнув: то не матерія, а гума. Невже гумовий мішок? Я вже заніс іржаве лезо, щоб полоснути по гумі, але в останню мить стримався. "А якщо це справді гумовий мішок? — міркую собі. — Я розріжу, а там виявиться щось таке... І його заллє водою. Ні, в таких випадках ризикувати не можна".
Я вискочив на кручу, щоб покликати Філа та його "гільдію", бо наша сварка уже нічого не важила, але побачив, що хлопці спокійнісінько чвалають собі понад берегом до села.
"Може, це навіть добре, що вони пішли, — з полегшенням зітхнув я. — По-перше, невідомо, що там. Адже мені завжди не щастить. То, може, не пощастить і цього разу. Я примусив би Філа й інших хлопців плисти сюди, а виявилося б, що це звичайнісінький шмат гуми. І тоді вже вони наздогнали б мене й посеред озера і добряче надавали. По справедливості. Та й не варті вони зараз того, щоб видавати їм таємницю".
Я повертаюсь до мішка і топчусь на ньому. Здається, він порожній. Шкода, що я кинув лезо. Хоча воно й іржаве, можна було б спробувати надрізати.
У цей час від моря долинає якийсь гуркіт. Я піднімаюсь на кручу і бачу, що в протоку ввійшов корабель.