Нарешті вам приносять теплу коричневу гуму і кладуть її куди слід. І раптом ви кричите:
– Сестра, сестра!
– Що там ще трапилося?!
– Сестричко, коли настане ранок? – цікавитесь ви, добре усвідомлюючи, що ще не наступив навіть вечір.
– Ви тут, як на курорті. Вже переплутали, де ранок, де вечір. Коли робочий день, коли вихідний. От життя! – багатозначно каже вона, вводячи вам вечірню порцію промедолу чи пантопону.
Розділ X. Як морально підтримувати хворого
Оскільки ви ще не в змозі давати безплатних консультацій і порад новоприбулим, запевняючи їх, що апендицит – це найпростіша операція, якщо не дає ускладнень, до вас у палату, як до людини, якій залишилося витоптати рясту менше, ніж ви уже витоптали, з ранку до вечора йдуть консультанти: терапевти, урологи, фтизіатри, отолярингологи, фізіотерапевти, окулісти, невропатологи, ендокринологи, онкологи, нейрохірурги і, звичайно, колишні ваші товариші по палаті, яких виписали, а вас залишили одного до наступного операційного дня чи екстреного випадку.
Останні, як ніхто, вас морально підтримують, втішають, приносять журнали з модними дівчатами без іноземного одягу і постійно запитують, ніби самі не бачать:
– Ну, як?
– Оце з апендицитом?! – дивуються ті, яким історія ваших операцій відома ліпше, ніж вам.
– Уже без нього, – криво посміхаєтесь ви.
– Я розумію. Але ж казали, що апендицит – легка операція.
– Як кому.
– Це правда. Легка для того, хто під ножем не був. А скільки після цього апендициту вмирають! Особливо коли роблять повторні операції.
Ви заплющуєте очі, але тільки на мить.
– Тобі щось принести? – питають ті, що ще вчора лежали поруч вас.
– Спасибі, нічого. У мене все є, – киваєте ви в бік капельниці, яка тим часом акуратно виконує свої функції.
– Ти герой! Винести таких дві операції! Хірурги розповідали, що вони вже не вірили в твоє повернення до нашої палати. Ми цікавилися, чи скоро тебе переведуть до нас. Там твоє ліжко досі ніким не зайняте. Але ти не падай духом. Може, все буде гаразд.
– Як це "може"?– сердитеся ви. – Я, здається, вже вижив!
– Це ти скажеш тоді, як мине четвертий день після операції.
– Який четвертий? – насторожуєтесь ви.
– Ну, четвертий. Після операції. Критичний, – пояснюють вам товариші. – Це найстрашніше.
– Та невже?! А я думав – найстрашніше позаду,
– Ти що? Найстрашніше попереду. Під наркозом не так страшно помирати, як при свідомості, – пояснює товариш, начебто йому вже доводилося проробляти і те, й друге. – Сьогодні який у тебе день?
– Другий. Після повторної.
– Отже, четвертий наступить у середу. Якраз футбольний день. Наші з "Ейндховеном" грають. От би й голландцям дали, як "Бурсаспору". Цікаво буде подивитися. Якщо виживеш, ми тобі рахунок скажемо. Не хвилюйся. Тобі зараз особливо це шкодить. Не переживай. Не в усіх післяопераційна криза закінчується некрологом на четвертій сторінці. У тебе в цей день може початися що? Пневмонія, одностороння чи двостороння, сухий або мокрий плеврит. Може здати серце, ти можеш задихнутися.
У вас в очах починає рябіти, як на карнавалі після доброї випивки.
– Але навіть якщо ти й четвертий день пройдеш, – глухо, наче крізь віконні штори, долинають до вас голоси, – все одно є ще один критичний день. Сьомий. Коли й він мине, тоді...
Та товариш не закінчує, бо до палати заходить ще хтось.
– Що тут за збори? – чується владний голос Сергія Івановича. – Безплатні консультанти?! Ану, хлопці, негайно звільніть палату. Йому тут і так нічим дихати. Раз, два, три, чотири... Ого! Дж п'ять чоловік...
"Остроградський, – думаєте ви про Сергія Івановича. – Без цифрових даних не може, як і без операцій".
– Ну, як? – цікавиться він.
– Та неважно, – напускаєте на себе смутку.
– Чого раптом?
– У голові потемніло. Перед очима кола.
– Після консультантів?! Сестра, – звертається він до медсестри. – Сюди не впускайте жодного хворого. Теж мені спеціалісти, – про все догадується він. – Кола які: рожеві, білі, жовті, оранжеві? Ну, раз, два, три?
– Сині з червоним.
– Це не страшно. Зараз переллємо грамів двісті крові, і все стане на своє місце. Слава богу, кров у вас "куркульська".
– Як "куркульська"? – ображаєтесь ви.
– Четверта група. Вам вливати можна будь-яку, а от вашу – нікому. Хіба що таким, як ви. Ну, одужуйте. Один, два, три дні пройде, і в ту палату переведем.
– Скажіть, – дивитеся ви йому в очі, як підсудний на прокурора, – а критичний день у мене коли?
– Ніякого критичного дня. У вас все проходить нормально.
– А сьомий? – не заспокоюєтесь ви.
– Що "сьомий"?
– Теж критичний?
– Тільки не для вас. Ви можете почувати себе на коні. Не беріть зайвого в голову. Голова повинна бути чиста, як шлунок.
Після обіду до вас у палату привозять ще одного прооперованого. Ви одразу визначаєте, що далеко куцому до зайця. Так і йому до вас. Операція, очевидно, легка, робили під місцевим наркозом. Привезли в палату, лежить на животі.
Коли медсестра залишає палату, щойно привезений товариш підбирає під себе подушку й запитує:
– У тебе що?
– Апендицит.
– Один?
– Як – "один"? – зло дивитеся ви на нього, чи, бува, не насміхається. Але на його обличчі ні найменшого натяку навіть на приховану іронію. – Як це – "один"?
– Дуже просто, – дивується в свою чергу він. – Один апендицит чи два?!
– Один, – відповідаєте ви. – Але операцію робили двічі...
– Тоді все ясно, – набирає він вченого вигляду. – Давно лежиш?
– Уже півмісяця, починаючи з першої операції...
– Ну, тепер набирайся сил і терпіння. Прокантуєшся не менше півроку. Це як мінімум. А так місяців вісім, не менше. Таке і в мене було. Дев'ять місяців провалявся. Але я повніший за тебе. Довше заживало. Ти худий. Може, пройде й швидше. А втім, хто його зна. Як у кого. Горілку п'єш?
– Та начебто ні.
– Ну, тоді за місяців вісім пройде, якщо не утворяться свищі. А я провалявся рівно дев'ять місяців і один день.
– З апендицитом?
– З другим.
– Як це з другим?
– А от так. Про людей з двома серцями чув?
– Ну!
– А от є люди з двома апендицитами. Мені, наприклад, перший вирізали в районній лікарні. Виписали додому. Все, як не може бути. А в мене ті приступи ще гірші...
"Точнісінько як у мене", – закрадаються у вашу душу, як коти до мишачих нір, сумніви.
– Ніби хтось мені всередину заліз і звідти ножами штрикає. На світ хоче пробитися, – продовжує новоприбулий. – Помираю. Мене на літак і сюди. Хірург, той, що робив першу операцію, теж зі мною. "Що сталося?" – його питають. "Другий апендикс, – каже, – в товариша. Перший сім днів як вирізав, а другого не помітив. Рідкісний випадок у медицині... " Да-а!
– Вигадка, – заперечуєте ви. – Такого бути не може.
– Ти мені кажеш. Я на своїй шкурі переніс. То, може, у таких худих, як ти, двох не буває. А в мене було два. Сам хірург казав. При мені. Професор ще на нього так глянув, а тоді, як зараз пам'ятаю, каже "Мда-к-с-с! Це й справді рідкісний випадок!" Потім про щось пошепталися й кажуть: "Ну що ж, будемо шукати того другого".
– Мабуть, не знайшли першого, – не здаєтесь ви. – Двох апендицитів не буває.
– Кажу: в мене було два. Сам бачив. Обидва показували.
– А тепер?
– Що – "тепер"? Тепер нема жодного. Обидва вирізали. Другий аж до діафрагми приріс.
– А тепер з чим лежите?
– Та-а!
– А все ж?
– У тебе коли-небудь болів зуб?
– Ну!
– Знаєш, що це за біль?
– Не питайте. Голову хочеться відірвати, так болить.
– А тепер уяви собі, що болять усі тридцять два зуби одразу. Але не в роті. А в тому місці, через яке гланди не рвуть. Ти мене зрозумів?
– Зрозумів, – кажете ви.
– Отож-то й є, – киває головою він. – Або візьми такий випадок. Якось до нас привезли одного шофера. З нашого-таки радгоспу. Я у радгоспі головним бухгалтером. Сиділи хлопці дома, за столом, чарку пили. Шофер взяв, мабуть, грамів тисячу п'ятсот, і тут у нього приступ. Він сюди, хірург його на стіл, а через хвилин сорок поклали ось на твоє ліжко. А ми його питаємо:
– Ну, як воно?
– Та, каже, чепуха. Аби ще грамів триста, то можна й другий апендицит вирізать. Видно, в нього теж було, як і в мене, два... Лежить собі, анекдоти править. Вранці до нього лікар.
– Як самопочуття? – питає.
– Погано, – каже.
– Нічого, потерпіть, – заспокоює його хірург – Зараз дамо вам укольчик.
А він:
– Мені, доктор, не укольчик потрібний. Мені б похмелитися...
– От так. А ти кажеш! Апендицит! От і в тебе, ясна річ, два їх. Тепер, мабуть, жодного не залишилось, а втім, хто його зна... Все у руках хірурга, як і твоє життя, – він повертається на бік і через хвилину засинає, як блудний син після щойно прийнятої ванни.
Розділ XI. Коли розпочинається "блокада"
"Блокада", як правило, розпочинається тоді, коли у вас відкривається "другий фронт" [55] . Блокада – це той післяопераційний період, якого найбільше бояться хірурги і менше всього ви, не знаючи, чим для вас це може скінчитися. У цей час за ваш організм медики вже не думають, не переживають за ваші шви і дренажі на животі, їх цікавлять тільки мікроби, бацили, гонококи, стрептококи й інші мало відомі вам речі, яких ви, хоч скільки вже лежите в лікарні, на свої очі ні разу не бачили. Тепер мета медицини – не дати можливості десанту бацил висадитися в тилу вашого організму і при першій висадці знищити їх новими і ще більшими порціями таблеток та ін'єкцій.
Коли ви вже чітко уявили собі, що таке "блокада", то вам не менш цікаво знати, що ж таке "другий фронт". "Другий фронт" – це той момент, коли вас рятують від перитоніту, а у вас раптом з'являється двостороння пневмонія. Першою її ознакою є несподівана поява в палаті величезного страховиська, яке чимось скидається на дальнобійну гаубицю (це пересувна рентгенкамера). Як тільки ця штука повисне над вами і націлиться прямо в грудну порожнину і прозвучить команда: "Замри", – так і знайте: підготовка до наступу на "другий фронт" розпочалась. Десант десь у районі грудної порожнини висадився.
Другою ознакою двосторонньої пневмонії є масова поява не відомих вам досі лікарів, професорів і консультантів.
– Доктор Штоф, – несподівано як і появляється, так і відчеканює по-офіцерськи кожне слово невеличкий на зріст чоловічок, схожий на гнома, але посаджений на значно калорійнішу дієту.