Отож слухаємо вас.
Лейтенант підвівся.
– Мені важко щось зараз сказати, – він ще раз глянув на речовий мішок, відрубану голову доберман-пінчера й відчув, що йому погано. – Коли брати слова Голубея на віру і коли це правда, що Шлапаківський зняв з ощадкнижки всі свої заощадження і про це знає Голубей, то про це могли знати й інші. Логічно?
– Логічно, – кивнув головою Ситорчук.
– Професор міг учора ввечері зустрітися з хазяїном особняка. Але він з ним не зустрівся. "Наводчик" направив по сліду Арнольда Івановича якогось бандита. Цим "наводчиком" міг бути й Голубей. Тому він першим і повідомив про це сержанта, щоб на нього не впала ніяка підозра, бо де ж логіка, коли людина заявляє в міліцію сама на себе. Логічно?
– Логічно. Далі, будь ласка, – попросив майор.
– Далі події розвивалися приблизно так. В одному з темних провулків, які ще в нас досі не освітлюються міськкомунгоспом, професору назустріч вийшов хтось із сокирою і...
Квочка втягнув мимоволі голову в плечі і заплющив очі. Руки його помітно тремтіли, неймовірно швидко вистукував пульс. Це передалося й майорові: "Так недовго й до екстрасистолічної аритмії", – подумав про себе він і майже крикнув лейтенантові:
– Не згущуйте фарби, мій любий...
– Не буду, – вибачився лейтенант і на закінчення додав: – Отак, гадаю, напали на професора.
– Мене цікавлять деталі, але, будь ласка, без натуралізму, – звернувся майор до Фостикова, наче той вчора був свідком пограбування Шлапаківського.
– У деталях я це уявляю так, – прокавшлявся лейтенант. – Як тільки грабіжник підійшов до професора і загрозливим тоном почав вимагати гроші, на бандита напав доберман-пінчер і вчепився... Скажімо, за куртку.. Нападник відштовхнув його і, вихопивши сокиру, відрубав Цуцикові голову.
– Щоб не було свідків? – запитав майор. Лейтенант допитливим оком слідопита глянув на свого шефа і в кутику його губ вловив добродушну, але замішану на добрій порції іронії колючу посмішку.
– Ваша версія, мій любий, побудована, як і чимало сучасних будинків, на піску, – майор підвівся й випустив з себе струмінь синього диму, який піднявся і повис над сейфом такою хмарою, що лейтенантові здалося, ніби з неї неодмінно бризне дощ. – У вашій гіпотезі зовсім відсутній цемент, і тому вона не тримається купи. Тут ні фундаменту, ні даху. Одні стіни, але й ті – як у повітряному замку. По-перше, сучасні злодії (їх, до речі, у нас не так уже й багато) давно не ходять на промисел із сокирами. По-друге, ми можемо припустити, що хтось з бандитів переодягся в лісоруба, взяв сокиру і вийшов у темний провулок. Але де в нашому місті він візьме сокиру? Їх немає навіть у крамницях. По-третє, в нашому місті ось уже цілий рік жодна сім'я не користується ні вугіллям, ні дровами. Усі перейшли на парове опалення. По-четверте, якщо все-таки він десь дістав сокиру, хоч пограбування музею в ці дні не було зафіксовано, для чого одрубувати Цуцикові голову? Чи не простіше було стукнути пса обухом по голові? Без зайвої мороки. І останнє, як молодому спеціалісту, котрий подає надії, хочу зауважити, як старший за званням і за віком: ви не з того почали, лейтенанте, – Ситорчук підійшов до свого улюбленого в кабінеті місця – вікна. Підлога біля нього була вичовгана, ніби воротарський майданчик біля футбольних воріт. – Давайте послухаємо старого криміналіста. Судячи з напрямку вусів, у сержанта Квочки є якісь інші міркування.
– Мені думається, – сержант прокашлявся, – перш за все потрібно розбити наше місто, як ви часто кажете, товаришу майоре, на три умовні квадрати: А, Б і В, пройтись по цих квадратах і розпитати, чи ніхто не знає, де і в кого купив професор особняк...
– А якщо він його не купив? – Майор знову вийняв шомпол. Люлька ще була нова і частенько, видно, забивалась. Сержант Квочка замовк, сів, поклавши власні руки на власні коліна, і заворушив, як рак, вусами. Лейтенант Фостиков, поскрипуючи новенькою портупеєю, розкрив рота.
– А чи не простіше зателефонувати у довідкове бюро? – запитав він.
– Нуль дев'ять? – крякнув незадоволено Квочка, захищаючи свою пропозицію. – Нічого не дасть.
– Це правильно, – втрутився майор. – По-перше, туди додзвонитися майже неможливо, по-друге, якщо й додзвонитесь, то вам дадуть стару адресу, бо поправки в довідкове бюро вносять десь аж через півроку. А стільки часу ми не можемо чекати. По-третє, це – шлях найменшого опору. Якщо всі ми отак почнемо працювати, любий, то через тиждень станемо канцелярськими крисами, пардон, як казав Голохвостов [12] , – пацюками. А ще через тиждень – астматиками. Нам треба бігати, рухатися. Рух – це життя. Беріть, лейтенанте, приклад з Квочки. Скільки кілометрів на своєму віку він намотав! Жаль, немає спідометра, а то я зараз назвав би вам астрономічну цифру. Чи не так, сержанте? – вийняв з рота люльку майор і повернувся до Квочки.
– Достеменно так, – зірвався зі стільця (не в переносному, а прямому розумінні) сержант, що трохи було задрімав.
– От бачите. Якби ті кілометри витягли в одну пряму, то нині Квочка дійшов би куди? Як ви гадаєте, лейтенанте?
– До Сінгапура, – вихопилося в того.
– Якби ті кілометри витягти в одну пряму, то сьогодні Квочка уже крокував би вулицями й майданами Юпітера – найбільшої планети в Сонячній системі. Отож нуль дев'ять не підходить...
– Тоді, може, сім дріб двадцять вісім? – нагадав Квочка який без цифр почувався, як риба без кисню.
– А що це таке?
– Міське бюро інвентаризації, – відповів за Квочку майор. – От з цього і почніть, сержанте. А ви, лейтенанте, негайно рушайте до Парфенони Микитівни… Тільки не забудьте прихопити речовий мішок з головою і запитати, де їхній Цуцик.
– Товаришу майор, – підвівся лейтенант Фостиков. – Я добре пам'ятаю цього професорового пса. З головою тут усе ясно...
– Це вам ясно, а мені – не зовсім, – відповів стримано майор. – А що, коли нам хтось підклав свиню?
Сержант Квочка стенув плечима й перезирнувся з лейтенантом.
– Ви, сержанте, після інвентарбюро одразу ж їдьте в аеропорт і заспокойте касирку й керівництво. Скажіть, нехай не здіймають паніки: за гроші беремось ми.
– Але...
– Ніяких "але", Квочко. Касирці поясніть, що тоді поводили себе так, як того вимагали обставини. Повертаючись назад, заскочте на хвильку в книгарню і привезіть мені ту продавщицю, яка хотіла мене бачити. – Майор затягнувся й додав: – На все це година. Не більше. А я тим часом почну думати. Мені потрібні ще деякі деталі...
Сержант уточнив:
– Які саме?
Майор глянув на нього і лише після цього сказав:
– Про це поговоримо після вашого повернення. А тепер, – він вийняв з рота люльку, – за роботу, товариші!
Ситорчук залишився один. Коли йому було особливо важко, він не знаходив для себе місця ні за столом, ні на дивані, ні навіть у кутку. Він думав, думав і думав. Для чого відрубувати голову? "Для чого? Для чого? Для чого?" – вистукував пульс під його срібними скронями. Те, що хтось її відтяв сокирою, а не трамвайним колесом, не викликало сумнівів. Але для чого?
Він сів за стіл і почав малювати чортиків, парашутистів, складати чайнворди, але це не допомагало.
"Розв'яжи парочку задач, – підказував йому внутрішній голос. – Розв'яжи".
– Це нічого не дасть, – заперечував Ситорчук.
"Дасть. Обов'язково дасть. Візьми підручник Остроградського або теорію відносності, почитай... "
Ситорчук підвівся й підійшов до поличок. Заскімлило десь під ложечкою. "Організм хоче кави, – наче знущався з нього той самий голос – Для чого було відрубувати голову? Для чого? А тоді возитися з нею? Куди він її міг везти? Куди?" – Він дістав з полиці старий підручник Остроградського. Це був його улюблений математик, земляк з Полтавщини. Та не встиг майор розв'язати й двох рівнянь, як раптом пролунав телефонний дзвінок.
– Що там ще сталося? – Ситорчук схопив трубку і прислухався. Незнайомий голос, як завжди, запитував:
– Це ветлікарня?
"Це масложиркомбінат", – повисло було на кінчику язика, але Ситорчук в останню хвилину стримав себе. – Ні. Алло.. Ви помилились номером, – і поклав трубку прямо на стіл. Але часті і тривожні гудки заважали йому думати. "Ветлікарня, ветлікарня", – наполегливо повторював йому внутрішній голос одну й ту ж думку.
– Ветлікарня. Збожеволіти можна. До чого тут ветлікарня? – запитав Ситорчук і піймав себе на тому, що він розмовляє сам з собою вголос.
– Спокійно. Головне – спокій. – Він узяв трубку і поклав на важіль. – Ветлікарня. Ну, звичайно, ветлікарня. O sancta simplititas! [13]
Телефонний дзвінок пролунав удруге.
– Любий мій, який ви номер набираєте?
– 3-39-25.
– А це 3-38-25, – уточнив майор. – А що там у вас скоїлося?
– У мене пропала голова, – промовив сумовито голос.
Майор на мить розгубився. Такого повороту він не чекав. "Хтось намагається збити з правильного сліду. Дуже вже тут прозоре, як джерельна вода у склянці".
– Будь ласка, точніше висловлюйтесь. – Майор притяг до себе австралійське крісло, взяв зошит і олівець, але це було зайвим. На тому кінці несподівано трубка дзенькнула і все замовкло.
Та майор не розгубився: 3-39-25. Ці цифри запам'ятав з першого разу, і їх було достатньо, щоб розгадати ще одну загадку. Він набрав номер. Приємний тенор, що належав, очевидно, особі жіночій статі, відповів:
– Ветлікарня слухає.
– Говорить майор Ситорчук, – відрекомендувався досвідчений слідчий. – Мені потрібна одна незначна й безкоштовна консультація... По телефону.. У яких випадках і для чого відрубують собакам голови і доставляють вам?
– У тих випадках, коли собака когось покусає і є підозра, що вона хвора на сказ...
– Все ясно. Спасибі, дякую, – майор попрощався.
– Отже, доберман-пінчер когось покусав і наклав за це головою. Але кого? Чи хворів пес на сказ? – На ці й інші питання, можливо, міг відповісти тільки Шлапаківський. Але професор щез. Доведеться ще раз турбувати Парфенону Микитівну.
Дівчина в голубому
Ось уже вкотре Ситорчук перечитував записи Квочки, про почерк якого у відділенні говорили: "Неначе курка лапою надряпала".
"Чогось тут бракує", – розмірковував майор. Він з нетерпінням чекав, коли прибуде сам автор цих записів. Може, його усний рапорт прояснить деякі білі плями, які ще були затемнені.
Через півгодини засідали "вузьким колом".