"Тут все спокійно", – подумав про себе лейтенант.
– Нам спокій тільки сниться, – безпомилково вгадуючи лейтенантову думку, впевнено сказав майор і підвівся, щоб розтерти свої задерев'янілі ноги.
– Ні сюди треба-таки у формі приходити, – промовив він. – Тоді вони швидше обслуговують.
Лейтенант глянув на нього і, помітивши на скронях майора дві срібні, але недовгі волосини, подумав: "Ще більше постарів шеф".
– Це за два останні дні, Женю. Сталися дві непередбачені події: з в'язниці утік Толя Жванчик, він же Сіроштан і поет Артур, та ще з дому пішов знаменитий професор-книголюб Шлапаківський.
– Я думаю, цей збіг не випадковий, – вихопилось у Фостикова.
– Можливо, – після деякої паузи мовив Ситорчук. – Можливо, вас інтуїція й не зраджує, лейтенанте. Але я поки що не маю жодної ланки, яка б зв'язувала між собою ці два ланцюги.
Ситорчук затягнувся, і тільки тепер Фостиков помітив, що майор змінив свій улюблений мундштук на люльку. Він тримав її в роті так хвацько, наче народився з нею. "Дивно. Дуже дивно. Майора з його улюбленим мундштуком могла розлучити тільки смерть".
– А воно, між іншим, так і було, – сказав майор. – Хочете, я розповім про цю пригоду?
– З великою охотою послухаю, – промовив лейтенант. – Про що б ви не розповідали, це завжди цікаво, – і, з докором зиркнувши на кухню, ще раз наповнив фужер мінеральною водою.
Людина, яка знала все
Логвин Дмитрович Голубей, водій автомашини 13-13, перестрів сержанта Квочку біля Держбанку.
– Є новини, сержанте, – просто й по-людськи повідомив він.
– У мене й самого є, – відповів незадоволено Квочка.
– Мої цікавіші, – не здавався Голубей. – Заглуши свого двигуна, бо я вчадію, а ти нічого не почуєш.
Сержант висмикнув із замка ключ запалення. К-750 двічі кашлянув і затих. Квочці зараз було не до Голубея, але висловлюючись мовою військових аташе, йому не хотілося переривати дипломатичних каналів, по яких до нього надходила багата і, головне, своєчасна інформація. А Логвин Дмитрович Голубей для сержанта був таки справжньою знахідкою. Недаром про нього в місті казали: це людина, яка знає все.
– Сьогодні зранку бачив професора Шлапаківського.
– Ну то й що? – Квочка не належав до дипломатів і ніколи не міг приховати свого справжнього настрою. Тому про сьогоднішні їхні "переговори" не можна було сказати, що вони почалися в теплій і дружній обстановці.
– Як "ну то й що"? – аж розсердився Голубей. – А ти хіба не чув? Його ж Парфуша з дому вигнала. Має якогось молодого скрипаля.. Кажуть, Шлапаківський їх застав при розігруванні дуету. Арнольд Іванович так розсердився, що зняв усі свої гроші з книжки, взяв Цуцика й пішов купувати особняк. Сьогодні вже й книги для своєї нової бібліотеки замовляв. Я зустрів його біля виходу з книгарні "Фоліант". "Що, Арнольде Івановичу, купили?" – питаю його, маючи на увазі будинок. "Аякже, – відповідає. – Купив". А увечері я Галину додому підвозив – продавщицю з "Фоліанта". Оту, з голубими очима. Вона по дорозі й розповіла мені: професор Шлапаківський замовив такі книги, що директор викликав її й наказав негайно зв'язатися з майором Ситорчуком. Що воно за книги такі – не знаю. Вона й називала їх, та мені було не до цього. Пам'ятаю, що тільки казала: "Знову будуть неприємності". – Голубей пильно глянув на Квочку.
Той був байдужий і незворушний.
– А ще директор казав: не знайдете майора, то попередьте сержанта Квочку. Той швидко дасть раду, – додав для переконливості Голубей.
– Кхм! – крякнув Квочка. – Так і сказав? – і недовірливо глянув на Голубея.
– Так. Інакше чого б це я тобі розповідав? – не кліпнувши й оком, запевнив Голубей.
– Тут треба подумати, – почухав потилицю сержант – Кардинально.
– Думай, думай, – Голубей озирнувся. Очевидно, дивився, чи не вийшов з банку інкасатор, якого він возив. – Відчуваю, що цього разу каша завариться. Ще й яка! .. І твоєму майорові не впоратись...
– Багато ти знаєш...
– Я знаю все, – впевнено сказав Голубей.
– Майор ще не такі горішки розлущував.
– Цей буде, мабуть, йому не по зубах. Тут щось більше, ніж роман, – натякнув Голубей. – Але це не моя справа. Я шофер...
Квочка мовчав. Він намагався аналізувати.
– А куди це ти з мішком зібрався? – вивів його із задуми Голубей. – По гриби чи по рибу?
– По раки, – огризнувся сержант, якого страшенно дратувало, що Голубей на нього "тикав" і мав його запанібрата навіть при незнайомих.
– Раків тепер у наших річках нема, – зітхнув Голубей. – А чого ти з чужим мішком?
– Украв, – сказав Квочка.
– Як украв? – аж виліз з машини Голубей.
– Не я крав, – уточнив сержант. – Злодій один украв, а я піймав його на гарячому.
– А де ж тоді сам злодій? – лукаво посміхаючись, запитав Голубей.
– Застав його на гарячому, – розсердився Квочка. – А він мішок кинув, а сам у натовпі розчинився, – збрехав Квочка і про себе додав: "Подумаєш, кожному рапортуй".
– А ти хоч знаєш, що в мішку?
– Не дивився.
– А ти глянь.. Може, Шлапаківський там гроші тримає, що на особняк брав. Га?
– Чому ти гадаєш, що це мішок Шлапаківського? – насторожився Квочка.
– А він після того, як на нього напали і забрали ікасаторський мішок, тепер з речовим ходить. Особливо, коли в лазню йде... А сьогодні бачив – з портфелем і сумний-пресумний. Не інакше як гроші поцупили...
Квочка насторожився. Це йому здалося й справді підозрілим.
– Знов матимеш, Квочко, преміальні.
При слові "преміальні" Квочка ожив і багатозначно крякнув.
– Дивний ти чоловік, Квочко. Мішок за спиною возиш, а що в ньому – й не знаєш. Що ж ти майорові доповідатимеш? Ось дай-но сюди...
– Стороннім не дозволено, – затримав мішок Квочка.
– Вважай, що я свідок.
Сержант нехотя віддав мішок і поплентався слідом за Голубеєм у скверик.
– Тут чимось іншим пахне, – поморщився Голубей. – Не валютою.
Квочка стояв осторонь і думав про щось своє, дивлячись за горизонт.
Несподівано Голубей відскочив від мішка і з переляку закліпав очима. Квочка наче прокинувся від сну і направив свій тверезий погляд туди, куди щойно дивився Голубей. Щоки у Квочки раптом стали білими, як крейдяний папір. Вуса нервово сіпнулися й повисли, немов два зів'ялі пшеничні колоски. Квочку трохи занудило. Прямо на нього з мішка скляними мертвими очима дивилась, висолопивши язика, відрізана кимось голова. Сержант відчув, як земля під ним закрутилася. Йому хотілося гукнути: "Люди, зупиніть планету. Я на хвилинку вийду. Мені погано". Але не зумів.
– Ну й служба у вас! – похитав головою Голубей, який оговтався першим. – Не позаздриш...
Блідий Квочка потяг за шнурівки й зав'язав мішок, щоб, бува, не помітили перехожі.
– Мені потрібно негайно знайти майора, – сказав він, звертаючись до Голубея, котрий уже сидів у кабіні москвича.
– Він у ресторані "Під мухою", – гукнув Голубей, натискаючи на педаль. – Лейтенант Фостиков з відпустки вернувся. Вони там приїзд замочують...
Сержант Квочка більше не слухав. Він розвернув мотоцикл і, пострілюючи вихлопною трубою, помчав до ресторану.
Перша розповідь майора
– Цього могло б і не трапитися, – оригінально почав свою розповідь Ситорчук, але негайно замовк, помітивши наближення офіціанта.
– Пробачте, але я вас повинен дещо розчарувати, – не поспішаючи, почав той.
– Немає моєї улюбленої брауншвейзької капусти, – посміхнувся майор.
– І не тільки: закінчилися котлети "фантазія" і солодкі коржики.
– Але ж у меню.. – втрутився лейтенант Фостиков.
– Ви на меню не дивіться. Ви дивіться на мене, – офіціант нахилився, взяв меню і ледь не засліпив цим жестом лейтенанта: на його тім'ї ховалася така кругла і така сліпуча лисина, що з й допомогою можна було сміливо запалювати не тільки ворожі кораблі [8] , а й просушувати вологий тютюн на однойменній [9] одеській фабриці.
– У такому випадку дві порції кольрабі і...
– Раджу яловичину та салат "Радість холостяка".
– Навіть так? – посміхнувся майор. – Цікаво. Я завжди був у захопленні від вашої кухні, а особливо – від салатів. У них багато вигадки.
Офіціант зробив кніксен і відійшов.
– Так от слухайте, – продовжував майор. – Тепер нас не скоро переб'ють...
Лейтенант насторожився і підняв голову, запитливо дивлячись на шефа.
– Я хотів сказати, – уточнив майор, – що тепер не скоро переб'ють нашу розмову.
– Я так і зрозумів, – по-дівочому сором'язливо почервонів лейтенант Фостиков. Але майор не звернув на це уваги і спокійно вів далі:
– Якби людство з приходом цивілізації не втратило здатності передчувати небезпеку заздалегідь, то ми з вами, лейтенанте, її сьогодні передчували 6 так само, як горобці, що залишають стріху перед пожежею. І від того, повірте мені, лиха на світі поменшало б принаймні удвічі. Добре, що я зберіг це почуття в собі, – з природженою скромністю промовив майор і, зібравши просушений на сонці тютюн, почав набивати ним люльку.
– Того тихого сонячного дня, – продовжив він, – тобто вчора, у суботу, ніщо не віщувало трагедії. Я спокійно лежав і слухав транзистор. Квочка лагодив вудочки: міняв гачки, перевіряв, чи ніде не перетерлася жилка. Ми збиралися на риболовлю. Ви ж знаєте, – Ситорчук затягнувся, – риболовля – моє улюблене заняття...
Лейтенант на хвилину відвів захоплений погляд від сусіднього столика й подивився на майора.
– Я маю на увазі, – уточнив майор, – що це моє улюблене заняття, якщо не брати до уваги розв'язання математичних ребусів і знайомств із творами Ф. Бекона, Т. Гоббса, Джона Локка, Спінози, аметрі, Дідро, Сенеки, Канта, Гегеля і Фейєрбаха. Я не можу твердити, що це мої улюблені філософи, але повинен вам сказати, лейтенанте, що і в них щось є. Та я, здається, трохи відхилився від головної теми. Так от, як тільки ми виїхали за місто, відчув неспокійну тривогу на душі. Весь час мені здавалося, що має щось статися. Я наказав Квочці їхати повільніше, Але й така їзда не давала мені спокою. "Квочко, зупиніть, будь ласка, машину, – попрохав я. – Мені, знаєте, погано". Він зупинив. Я вийшов на обочину й присів. Потім глянув навкруги, куди сягало око. Воно не сягало нікуди. Над капустою, над кукурудзою, над квасолею й іншою різною городиною висів такий густий туман, наче не розбавлене ніким молоко. Мені спочатку подумалось, що хтось кинув шашку ДЕШЕУ-8 [10] . Стрічні машини сунули, як черепахи.