Бувають, звичайно, рідкісні винятки, коли вам несподівано набридає періодика і на душі стає сумно-сумно.
– Ти 6 хоч ножі поточив! ..
А й справді, чому б вам і не поточити ножі. Але як? У вашої дружини це виходить блискуче. Ніж буває як лезо бритви. Інколи, нарізаючи собі хліб, ви раните пальця і зозла кидаєте:
– Ну, ти й точиш! Тобі що, цим ножем голитися чи хліб різати?! Он через тебе ледь пальця не відтяв.
– Так точи сам, – каже вона замість того, щоб поцікавитися, як ви там порізалися: до кістки чи не до. кістки.
– Не до кістки, радуйся! ..
Ви йдете на кухню і відчиняєте пенал (є такі довгі вертикальні стовпи, які чомусь називаються ще й пеналами).
– Що ти тут шукаєш?!
– Ножа!
– Якого ножа?
– Звичайно, кухонного ножа. Хочу нагострити!
– Так він же у шухляді. Ось тут, горе ти моє, в буфеті, – каже вона і витягає з брязкотом шухляду, начинену всяким непотребом: сіточками, виделками, ложками, ополониками, нікуди не годящими штопорами, шилом, ключами для відкривання консервних банок, старими ручками від м'ясорубок і, звичайно, ножами – випуклими кухонними, столовими, десертними, срібними, з нержавіючої сталі.
Ви берете газету (бажано ту, яку свого часу відклали, щоб потім почитати чи перевірити якусь таблицю), загортаєте в неї ножі – і до дверей.
– Ти куди?
– Точити ножі.
– На всю ніч?
– Чому на всю?! Незабаром повернусь...
– То хіба їх не можна точити дома? Он скільки брусків і наждаків понакуплювали!
– Петро Семенович обіцяв поточити на заводі, усі разом, електролізом. Щоб ти не мучилась. І метал не стирається, і ножі... волосінь на льоту ріжуть...
Ви прихоплюєте м'яту п'ятірку (без півлітри якось незручно людину турбувати) і йдете до Петра Семеновича.
Після того, як уже в пляшці залишиться остання крапля, ви кажете:
– Ну, мені, здається, пора. Засидівся...
– Та ти що! У мене ще й своя пляшка є...
– Ну, хіба що... Але так, по одній... На коня... і додому... А то жінка... Ти ж знаєш мою жінку...
– Вони всі однакові, – спокійно каже Петро Семенович, а ще спокійніше розливає по фужерах. – Вони нас ніколи не розуміли... Ну, поїхали... Запивай з чарки...
– Ух, – кажете ви. – Міцна. Мабуть, власного виробництва! Така коня з ніг звалить...
– Ти закусюй, закусюй. Огірочками. Ювілейні... Маємо скоро срібне весілля відсвяткувати... Ну, то як, ще по одній? ..
– Ні, – підводитесь ви.
– По маленькій. А запивати з фужерів цього разу будемо. Навпаки...
– Мені, розумієш, ще дома ножі треба поточити, Жінка просила.
– Ножі?! Дивак. Принось мені їх, я на заводі... Не ножі матимеш, а бритви... Ти їх випадково не приніс?
– Випадково, здається, поклав у кишеню... Зараз подивлюсь... Точно є... Мабуть, жінка підсунула...
Ви подаєте йому згорток, він бере, потискує вам руку й питає:
– Треба терміново? ..
– Та бажано. Уже з півроку жінці обіцяв...
– Ну, так завтра увечері приходь.
Наступного вечора, прихопивши із "загашника" (є така у кожного мужчини засекречена невеличка кишенька, що знаходиться в лівій верхній частині штанів під поясом. Жодна жінка про існування цієї кишеньки не знає і не догадується. Принаймні так думають чоловіки) ще одну п'ятірку, мчите до товариша.
– Ну як, наточив? – ще з порога гукаєте ви, навіть забувши привітатись.
– Аякже! Роздягайся. Знайомся. Мій товариш і точильник твоїх ножів.
Ви потискуєте руку своєму точильнику. Нашвидкуруч випиваєте дві-три чарчини і мчите, як ніколи, додому.
– Ось, – кажете ви так, ніби нарешті купили дружині отой золотий годинник, що обіцяли їй ще в день одруження. – На! ! !
– Що це? – злякано, щасливо, заінтриговано бере вона в руки газетний згорток.
– Ножі! Не ножі, а леза... Наточив.
Вона з цікавістю розгортає газету, дивиться спочатку на ножі, тоді на вас і з острахом запитує:
– Що ж ти наробив?!
– А що? – в свою чергу перепитуєте ви. – Наточив ножі!
– Це ж срібні ножі. Десертні. Хто ж срібні ножі точить?!
– То точи сама! ..
Найкраще ножі точити самому. Об камінь… Біля порога…
__________________
ЯК ДОГЛЯДАТИ ЗЕВСА
Здавалося, я вже добре вивчив своїх сусідів. Якщо вони мені пропонували виїхати з ними на лоно природи, то я знав: заодно прихоплять свої килими, і на одній з галявин Кончі-Заспи чи Пущі-Водиці мені доведеться їх вибивати.
Коли ж вони запрошували в село, до батьків Філарета Карловича (так звали мого сусіда), то я знав: це означає, що звідти я на своїй спині тягтиму картоплю та іншу городину.
– Анатолію Денисовичу, – телефонували вони мені. – Вам не потрібні дієтичні яєчка, зелений горошок, розчинна кава і мандарини?
– А що?! – насторожувався я.
– Якщо вам щось треба, то, будь ласка, приїжджайте. У нас дають.
І я їхав, хоч знав: на мене знову чекає якась несподіванка. Я купував потрібні мені продукти і, коли збирався вже додому, чув позаду себе єлейний голос Марії Павлівни (так звали мою сусідку – дружину Філарета Карловича):
– Анатолію Денисовичу, чи не були б ви такі люб'язні заодно і наші продукти прихопити? Ми, знаєте, трохи затримаємось на роботі...
– Що ж, люб'язність за люб'язність, – ніяково посміхався я, брав їхній саквояж і все це, підриваючись, ніс додому. "Віслюк, бевзь, ідіот", – кляв я сам себе і в душі давав слово, що це буде востаннє. Навіть з квартири не вийду, не переступлю поріг. Хто тягне, того поганяють.
– Скажіть, будьте такі ласкаві, – зустріли мене біля дверей (на одній же площадці живемо) Філарет Карлович і Марія Павлівна. – Ви нікуди не збираєтесь через день-два їхати?
– Ні, – твердо, категорично і навіть трохи грубувато відповів я. – Ні через день, ні через тиждень і навіть через місяць. Я сидітиму дома.
– Господи, як це чудово. Нам просто пощастило. Чи не так, Тезій? – звернулася Марія Павлівна до Філарета Карловича. – Ви не дивуйтесь. Ці слова адресуються не вам, – пояснила вона мені. – Тезій – це я так називаю Філарета Карловича. По-домашньому.
Його мама хотіла, щоб він звався Тезій, а тато – щоб тільки Філарет. А сам Тезій тоді ще в цьому не розбирався. Тому в нас такий різнобій.
– А ми якраз зібралися у відпустку, – додав Філарет Карлович.
"Слава тобі господи, – подумав я. – Хоч цей місяць спокійно відпочину".
– А ви випадково у відпустку не їдете? – вела далі все тим же медовим голосочком Марія Павлівна.
– Не їду, – оптимістично посміхався я про себе думав: "Тепер ви вже мене нікуди не затягнете. Валізи й рюкзаки до поїзда я вам не понесу. Я вам не вантажник. Знайшли енциклопедисти примітива". – Не їду і навіть не збираюсь, – обпершись об одвірок, посміхався я.
– Це просто прекрасно. Прекрасно – не те слово. Це просто чудово! – захоплено вигукує Марія Павлівна, і я ціпенію: "Невже й цього разу купився? Невже хочуть, щоб я зі своєю паховою грижею ніс їм валізи аж до привокзальної площі?"
– Як добре, що ми маємо такого милого й такого доброго сусіда, як ви, – продовжувала тим часом вона. – Ми просто щасливі. Ви єдині в цьому будинку, на кого можна покластися, як на себе. Ви нас виручите! Тезій в цьому навіть не сумнівається... Чи не так, Тезій?
– Це справді так. Я про де сказав Мані ще вчора увечері: "Анатолій Денисович – і більше ніхто". Таких людей, як ви, тепер нема. Ви рідкість. Ви, Анатолію Денисовичу, можна сказати, унікум.
Я розгубився остаточно. У мене перехопило дух, і в перші хвилини я не знав, що й сказати. Тим більш, я не відав, про що власне йдеться і як далі себе поводити.
– Ми вам його зараз принесемо, – промовила Марія Павлівна. – Нехай він цей місяць побуде з вами. Він такий тихий, сумирний, малесенький, ніжний. Ми його можемо довірити людині, в якої таке чутливе і щире серце, як у вас. Не хвилюйтесь, його вже не треба годувати з соски...
– Кого?! – перепитав я таким голосом, ніби саме цієї миті мені у холошу раптом ускочив вуж. Більше я не вимовив ні слова.
– Зевса! Нашого ніжного і маленького Зевса. Він уже все їсть сам. Майже все. Тезій, принеси, будь ласка, Анатолію Денисовичу нашого Зевса. Треба вас, Анатолію Денисовичу, познайомити. Він не може вам не сподобатися.
Поки Марія Павлівна дає останні (так мені здається) інструкції і настанови, Філарет Карлович приносить Зевса і передає до моїх рук.
– Не бійтесь. Тримайте його вільно. Спинку ви йому не переламаєте, – радить вона. – Ви краще на нього гляньте. Подивіться, який він розумненький і вродливий. А очі! Які у нього зелені, розумні очі, а як він на вас дивиться!
Просто по-дорослому. Правда, Зевс чимось схожий на Тезія?
– Щось є, – несміливо кажу я, відставляючи про всяк випадок подалі від Зевса голову.
– А подивіться, який у нього хвіст! Як у справжнього ангорського кота. Ух, ти мій розумненький! Мій інтелектуальчик, як каже Тезій. Дайте мені його, Анатолію Денисовичу. На секундочку, – каже вона. – Хоч на мить.
Марія Павлівна бере Зевса в руки, гаряче цілує його в лобик і повертає назад.
– Від вас не вимагається ніякого особливого за ним догляду, – продовжує вона. – Зевс любить гратися сам. Ви йому тільки дайте м'ячик від пінг-понгу або ще краще – клубочок вовняних ниток. Але, ради бога, не надувайте для нього гумових кульок. Будь-якого кольору. Вони лопаються, і Зевс дуже лякається. У нього ж вроджений порок серця. Лікарі кажуть, це тимчасове. Він переросте. І дуже прошу вас: не випускайте його на вулицю. Вулиця погано впливає на котів. І ще одне: на цей період ні від кого не беріть на квартиру собак. Зевс їх не переносить. Навіть учених. Він їх боїться, як вогню і дусту. Окрім того, собаки шкідливо діють на його нервову систему... Тезій, а чого ж ти стоїш?! Неси негайно сюди совок, віник і відерце з пісочком.
Коли Філарет Карлович вручив мені це причандалля, я, здається, побілів з остраху.
– Це все віднині у вашому розпорядженні, – посміхнулася Марія Павлівна й урочисто вручила мені вищеназвані речі. – Якщо вам буде щось не ясно, то ви напишіть нам: Крим, Євпаторія, Головпошта, до запитання. Бажаємо вам усього найкращого!
… Рівно через день після від'їзду Філарета Карловича і Марії Павлівни мені надійшов лист:
"Здрастуйте, дорогі мої! – писала Марія Павлівна, називаючи нас обох "дорогими". – Як тільки ми сіли у вагон, я згадала, що забула вас проінструктувати, як і чим годувати Зевса.
Перш за все, їсти йому давайте регулярно. Тезій каже, що це для того, щоб органи травлення заздалегідь підготовлялися до виконання своїх функцій.