Майор походжав, як завжди, по кабінету, лейтенант сидів у кріслі, Квочка, покручуючи козацькі вуса, неквапливо доповідав:
– О дев'ятій годині тридцять сім хвилин професор Шлапаківський перетнув вулицю Степана Руданського біля ювелірного магазину "Скіфська сережка". Зайшов до аптеки. Взяв, як завжди, очевидно для Цуцика, два флакони шампуню "Золоте руно". О десятій вісім був у книгарні "Фоліант", – сержант перевів подих. – Через півгодини повернувся додому, але там довго не затримався. Червоний і схвильований, він невдовзі вискочив з під'їзду. На якусь мить зупинився, ніби роздумуючи, куди йти. Глянув спочатку на свій годинник, тоді на ратушу, потім ляснув себе по лобі й рушив у напрямку Борщагівської лазні. Дійшовши туди, ще раз глянув на годинник, тоді різко махнув рукою і повернув, як ви кажете, на сто вісімдесят градусів...
– Мені потрібно точно, сержанте, – перебив нервово майор, в голові якого дещо прояснювалося.
– Точно?! Він повернув у напрямку аеропорту. Об одинадцятій годині сім хвилин...
– Ще одна важлива деталь: Цуцик з професором був?
– Кардинально!
– Що означає "кардинально" в даному разі: був чи ні?
– Достеменно був, товаришу майоре!
– Гм, – майор стиснув посрібнені інеєм скроні зап'ястям правої руки. Фостиков глянув на майора й наказав сержантові замовкнути.
Квочка вловив суть важливого моменту – майор Ситорчук інтенсивно опрацьовував одержану від Квочки інформацію. У кабінеті запала тиша.
– Тут щось не так! – раптом випалив Ситорчук. Сержант Квочка від несподіванки аж здригнувся. – О котрій годині ви, сержанте, ловили назнайомця з рюкзаком?
– Від дев'ятої години тридцять хвилин до дев'ятої сорок сім...
– А о десятій сорок ви бачили професора з доберман-пінчером біля Борщагівської лазні. Не міг же Цуцик спочатку вмерти, а тоді супроводжувати професора в аеропорт! Такого в природі не буває...
Годинник на міській ратуші вибив другу годину дня. Знесилений, із запамороченою головою, майор ледве пересувався по кабінету. Він на якийсь час зупинився, безтямно вп'явши зір у сірий килимок німецького виробництва, і тільки тепер помітив, що ходить по голій долівці. "Знову протер наскрізь килим. Тільки позавчора застелили. Погана звичка ходити по прямій лінії туди й сюди. Так недовго провалитись і в підвал", – подумав Ситорчук і присів у крісло, заплющивши очі, Йому було досить перепочити якусь хвилину, щоб мозок відновив свою повноцінну діяльність, а тіло набрало свого попереднього бадьорого вигляду. Але такої розкоші він не міг собі дозволити, адже операцію треба закінчити, як запланував. Майор почав зав'язувати, як він любив казати, кінці кінцями.
– Сьогодні треба з цим кінчати, – промовив він, ніби ні до кого не звертаючись. – Завтра на роботі відпочинемо. До речі, сержанте, ви ще мені щось хотіли сказати.
Сержант переминався з ноги на ногу. Вуса його стирчали врізнобіч, і це ясніше від усяких слів говорило майорові, що Квочку хтось остаточно збив з пантелику.
– Але хто? – запитав майор, напружившись усім тілом.
– Цуцик, товаришу майоре. Рівно тридцять сім хвилин тому я напав на його слід.
– З ким був Цуцик? – майор поспіхом почав набивати люльку тютюном. Це надавало йому спокою й допомагало водночас зосередитися на головному, розмовляти з колегами, заспокоювати нерви й аналізувати.
– Доберман-пінчер був один. Він довго обнюхував стовбури дерев, тоді кущі і раптом щез. І тоді я зрозумів: Цуцик загубив професора...
– Любий мій Квочко, ви припустилися неймовірної помилки, знехтувавши двома такими важливими деталями. Перша – професорів склероз: Шлапаківський просто міг забути про собаку; друга – захопившись якоюсь ідеєю, професор зайшов бозна-куди. Не собака загубила професора, а професор загубив собаку. І ще одне: Цуцик знову йшов, як і вранці, в напрямку аеропорту?
– Достеменно так, товаришу майор.
– Тоді все зрозуміло. Де ваша дівчина?
– Вона у колясці.
– У якій колясці?
– У моїй колясці, від К-750.
– То несіть... Я вибачаюсь… Запрошуйте її сюди… Бо ще, чого доброго, вона нас за бюрократів матиме. Самі ж – негайно в аеропорт. Сліди Цуцика шукайте там. Знайдете – телефонуйте. Про все інше – також... Це дуже важливо...
Сержант, віддавши честь, по-молодечому круто повернувся й вийшов. Лейтенант Фостиков заздрісно глянув йому вслід і дещо напружився. Нарешті двері відчинилися, й поріг кабінету переступила чарівна дівчина в голубому. Сержант стояв трохи позаду. Ніби для контрасту.
Це була продавщиця з книгарні "Фоліант". На ній все було голубе: голубий бантик, голубі очі, голубі повіки, голубі вії, голубий атласний халатик, голуба кофточка, голубі босоніжки і така ж голуба сумочка, зроблена під голубий панбархат. Стрункі голубі лінії і цей голубий колір були наче навмисне вигадані для її обличчя і ніжних хвиль зачіски. Майор ледве стримався, щоб не впасти, і тому негайно сів. Лейтенант Фостиков навпаки – підвівся, і йому стало ясно: "Це і є той момент, коли закохуються з першого погляду".
"Господи, – забувши про свої атеїстичні переконання, прошепотів майор Ситорчук. – Як вона схожа на мою Галю... Наче дві вилиті статуетки з однієї форми... "
– Вас звати Галина? – запитав тремтячим голосом майор.
– Так, Галина. Але звідки ви знаєте? .. Ми ж з вами не знайомі...
– Наші майор знають все, кардинально, – втрутився сержант і хотів було посміхнутися, але майор зміряв його таким крижаним поглядом, що Квочка відчув: завтра о дев'ятій нуль-нуль у нього розпочнеться нежить, а це так невчасно.
Майор приводив у порядок думки. Мозок його інтенсивно працював. Лейтенант Фостиков, який не знав, куди подіти свої закохані в Галю очі, дивився, як імпульсивно набухають дві сині прожилки на майорових скронях, покритих першими ознаками легкої паморозі й бабиного літа. Майор думав. Він думав і дивився на дівчину в голубому.
Точнісінько так одягалась і його, Ситорчукова, Галина... "Тільки очі... Тоді ще не підводили дівчата очі голубим... Не було такої можливості й фарби", – зітхнув Ситорчук і відвернувся. Він відчув, як до горла підкочується непрошений тугий клубок, а з очей додолу просяться дві скупі чоловічі сльозинки. Майор до посиніння стиснув кулаки, взяв себе в руки і, повернувшись, по-батьківськи промовив:
– Розповідайте, Галинко, розповідайте.
У його голосі було стільки теплоти й ніжності, що Галина раптом не стрималась і заплакала.
– Тату, – ледь чутно прошепотіли її повні червоні уста, схожі на стиглу вишню сорту "бріот український". – Таточку...
Майор почервонів, як помідор. Він приголубив Галину і жестом наказав присутніх залишити кабінет.
Першим вискочив лейтенант; сержант, багатозначно крякнувши, вийшов останнім.
– Я не твій тато, Галино, – сказав майор. – Твоя мама помилилась.
– Мама не могла помилитися, таточку.. Од вітчима в неї дітей не було..
– Господи, – тільки й сказав майор Ситорчук, – Невже таке може бути?
– Може, таточку, може...
– Але я з Галиною, тобто твоєю мамою, був один тільки раз… Один-єдиний – і отаке вийшло? ..
– Як бачите, тату, – промовила дівчина в голубому, і майор піймав себе на тому, що останні слова він сказав уголос. "Оце вперше за все моє життя мене підвела інтуїція. Ніколи не думав, що таке вийде", – подумав про себе Ситорчук, не спускаючи з Галі очей.
– Що ж ти хотіла сказати мені, доню? – важко зітхнув майор і глянув на Галину, що сіла напроти... Її обриси ніби танули, розпливались, як відображення в струмочку води. Це запаморочення викликала не пачка скуреного тютюну, а зміна, що сталася в його житті.
Як грім серед ясного неба... Він струснув головою, і його погляд прикипів до Галининих ніг, що так зухвало і звабливо схрестилися за три метри від нього. "Так само завжди сиділа її мама.. Гени! Вони передаються людям у спадковість, як чекові книги чи заповіти"...
– Які ж книги замовив у вас професор Шлапаківський?
Галина мовчки подала йому список.
– Господи! – знову вихопилося в майора Ситорчука. – Він замовив наших сучасних класиків. Одних-єдиних класиків. Ви тільки подивіться, Галино: А, Б, В, Г, Д, Е, Є, Ж, З, Й, І, Й, К, Л, М, Н, О, П, Р, С, Т, У, Ф, Х, Ц, Ч, Ш, Щ, Ю, Я [14] . Тут усі класики. Всі до одного...
Квочка бере слід
Коли Галина залишила кабінет, майор Ситорчук ходив по ньому, рвав на собі волосся і приказував: "Як воно могло таке статися? Як?" Це було чи не єдине запитання, на яке майор не міг відповісти.
За цим і застав його лейтенант Фостиков.
– Що вам сказала Парфенона Микитівна? – опанував себе Ситорчук.
– Зовсім мало, – відповів лейтенант.
– А саме?
– "Пішов у баню", – і зачинила двері перед носом.
– Так, це справді небагато, – майор затягнувся. – Навіть для мене. Але в цьому щось є. Як ви гадаєте, за кого вона вас прийняла?
– Мені важко сказати.
– А якщо добре подумати? – Майор примружив око, чого з ним раніше ніколи не траплялось.
– Гадаю, за газетяра.
– Чому ви так гадаєте?
– Коли вона грюкнула дверима, – почав пригадувати Фостиков, – я гукнув їй: "Я із газети!"
– І це її обурило?
– Мабуть.
– Ну, для чого, мій любий, говорити жінкам неправду? Адже навіть через двері видно, пробачте на грубому слові, коли ви брешете. А жінки це на віддалі відчувають. Інколи навіть по телефону. І це їх завжди обурює або дратує. Брехню вони часто сприймають як правду. Особливо жінки бальзаківського віку. А Парфенона Микитівна відносить себе саме до такого, звичайно, не посилаючись на паспорт. Бо то документ і, до речі, виданий міліцією. Так що ви їй ще сказали? Сподіваюсь, на цьому ваш діалог не обірвався?
– "Мені терміново потрібний Арнольд Іванович!" – гукнув я. А вона у відповідь: "Якщо вас цікавить отой матеріал, то він його забрав із собою. Може, вже й надрукували".
– Це вже цікаво, – протяжно мовив майор. – Отже, крім вас, Парфенону Микитівну відвідував ще хтось, і оцей Хтось нам, на жаль, не відомий. Але нам може бути відомо, якщо ми дізнаємось, що за матеріал написав Арнольд Іванович. Мабуть, у цьому й ключ до розгадки. Боюся, що сьогодні з операцією не впораємося, як я запланував. Доведеться попрацювати ще й завтра. У газетах – вихідний. Але якщо матеріал (гадаю, це фейлетон) уже побачив світ, то все закінчиться сьогодні увечері. Вам, Женю, доведеться зараз зайнятися інтелектуальною працею: перегорнути газети за два останні дні і подивитися, чи немає там чогось надрукованого під прізвищем професора Шлапаківського.