Герой передмістя

Котяча мама

1

Я ще був тоді заледве учнем 5-ої нормальної, як тато віддали мене "на станцію" до пані Евдокії Перепелиці.

Зроблено це навмисне і з доволі передбачливим розрахунком: на станції в пані Евдокії кватирував уже студент прав Львівського університету, пан Максим Чміль, або йнакше та коротше,— пан Макс. Оцього ж то пана Макса згодили тато за невелику плату для мене за "інструктора", як тоді казали у Львові. Його обов'язком було приготовляти мене до вступного іспиту в гімназію, а передусім присвоїти мені початкові відомості з латини.

Моя нова станція була трохи оподалік за містом, на Богданівці, де невеличкі одноповерхові кам'янички та партерові домики заховалися в затишку серед зелені садків і мініятюрних городців. Наша кімнатка, чи то пак "покій", не мала більше, як чотири метри в квадраті. Обстанова теж не грішила вибагливістю: стояла тут полиняла, облізла канапа, що з неї виставали голі дротяні ребра і що страшенно скрипіла (мабуть, з цього приводу пан Макс охрестив її "недокінчена симфонія"), невеличкий столик, інвалід на одну ногу, шафа і два крісельця.

До моїх власних меблів зараховувалось залізне складане ліжко, що з'являлось лише на ніч, вдень же мусіло щезати. Вікно з кімнатки виходило просто в садок, в якому росли дві миршаві черешеньки, яблуня і кущ бузини. Від одної черешеньки до другої простягнуто шнурок, а на шнурку завжди як не сушилась, то провітрювалась білизна.

Наша господиня, пані Евдокія, або, як її ще звали по покійному чоловікові — пані Павлова, була людина чину, запобіглива і клопотяща, гей мурашка, хоча, звичайно, назовні між пані Евдокією і крихітною мурашиною не кидалася в вічі завелика подібність…

Що й казати, господиня наша визначалась солідною тілобудовою! Ростом, щоправда, не вигналась висока, як гірська ялиця, стану теж не була стрункотополиного, зате уширінь розрослась, небога, просто таки в неймовірний спосіб. Лиця в пані Евдокії процвітали, мов букети пишних півоній та й ще до того виблискувались, неначе срібні павуки в нашій парохіяльній церковці. Багато чару й особливої принади надавали пані Евдокії ріденькі моторні вусики, що засіялись їй під носом, а також чарівне намисто нанизаних одне на одному підборідь, які рясніли від малин і бородавок, як колач від родзинків.

Фризуру носила пані Евдокія не так, щоб за найновішими паризькими фасонами, як радше на зразок деяких красунь з Рогу Доброї Надії: товстий, нашорошений стіжок волосся, густо перетиканий шпильками, стирчав їй на голові, ніби гурман соли або китайська паґода. Рукави мала завжди діловито закочені по лікті, а рученька, нівроку, була в неї така, що коли б, з доброго дива, ляпнула тебе позауш, то будь ти такий силач, як Юзько Бамбуля, то невідмінно вкриєшся ногами.

Господиня наша, пані Евдокія, була справді людина чину: вона керувала чималеньким підприємством, а саме будкою з овочами й городовиною на Новому Світі. Цю будку піднаймала в львівському маґістраті не так уже щоб самотужки, а на спілку з кумою та сусідкою, пані Кунеґундою Плішка.

Отому підприємству віддавала пані Евдокія всі свої сили і весь хист, всю свою душу. Від появи найранішої, молоденької редьківці із "шпектів" аж до пізньоосінніх дарунків природи, як ото пузаті дині, горіхи чи пізні яблука, день у день, в погоду чи в негоду, в холод чи в спеку, пані Евдокія стояла мужньо на своєму пості, під дерев'яним страганом, немов богиня Деметера, обложена звідусіль ряснотою земних плодів, кожночасно тримаючи дебелу руку на живчику базарної клекітні.

Базар — це була її глибока пристрасть, її життя, стихія! Тут бо доводилось працювати не лише руками і головою, але й також горлянкою і язиком, ну, а вже талану ретельно орудувати цими органами Всевишній, у своїй щедрості, аж ніяк не поскупив нашій господині.

До того ж пані Евдокія була людина вельми богобоязна: чи то в неділю, чи у свято нізащо в світі не опустила б Служби Божої та Вечірні. Ходила ревно на всі маєві богослуження та молебні до Святого Серця Ісусового, брала теж невтомну участь у св. Місіях. Частенько сповідалася й причащалася, щоб, бува, задовго не обтяжувати душі вантажем гріховним.

А за таким ремеслом, як базарне, що й казати, нагоди до гріха чимало! Базар, очевидячки, не сальон, тут не добираєш делікатних слів у розговірній мові, не панькаєшся і не церемонишся, а то, буває, таки здорово напрокудиш кому там попало навздовж і навпоперек.

Двічі на рік, а то в день Стрітення Господнього і зараз по св. Покрові, пані Евдокія носила на Службу Божу за вічний спокій душі блаженної пам'яті Павла Перепелиці, що помер наглою, а несподіваною смертю в самому розквіті творчих, мужеських сил, незадовго після Першої війни.

Павло Перепелиця вславився колись на всю Богданівку як незрівняний коминяр, а при тому неперевершений гуляка, весельчак і великий бабій. Довго ще після його смерти голосило за ним засмучене жіноцтво, бо й ніхто так справно не чистив коминів, як невіджалуваний покійник. Довго ще споминали його теплим словом усі шинки і трактієрні, з Копиткового почавши, а на Городецькій рогачці закінчивши.

Цей одчайдушний чолов'яга впав жертвою небезпечного коминярського звання, злетівши одного разу стрімголов з даху триповерхової кам'яниці, куди, кажуть, був видряпався не так то дуже тверезий…

Гідно поховавши чоловіка на Янівському цвинтарі. пані Евдокія, тоді ще зовсім гожа молодиця, так і залишилась на віки-вічні скорбною, непотішеною вдовою, а щороку, в роковини чоловікової смерти та в річницю їхнього шлюбу, замовляла поминальні богослуження і взагалі проводила тоді день в пості, молитвах і побожних роздумуваннях.

Так то маючи за собою силу-силенну чеснот і заслуг перед лицем Божим, господиня наша, пані Евдокія, не лише заскарбила собі заздалегідь вічне раювання, але й здобувала теж неабияку туземну нагороду: оце вже тричі підряд обирали її старшою сестрицею до церковного Сестрицтва при парохіяльному храмі св.Володимира, Князя-Хрестителя України!

Під час урочистих процесій, чи то в Зелені Свята, чи в свято Божого Тіла, пані Евдокія достойно крокувала в авангарді процесійного походу, перепоясана синьо-жовтою лентою, з прапором Сестрицтва в руках!

І подумати, що така статечна, всюди поважана й під кожним оглядом подиву гідна особа мала одну слабість, і то, не во гнів нікому кажучи, "котячу слабість!"

Так, так… Пані Евдокія страшенно любила котів! Вона обдаровувала тих чотироногих не то людськими, а просто ніжними материнськими почуваннями, особливо ці три розкішні породисті штуки, що були її вихованцями, що мали в її хаті котяче право громадянства.

Черідка пані Евдокії складалась з рудо-пасмистого, похожого на тигреня, коцуря Мацька та двох його наречених: Міцьки і Фіцьки (перша була білої, як сніг, масти, друга трохи сороката). Котища вдалися одне в одного дебелезні, ліниві й загодовані, як підсвинки, а шерсть на них світилася, ніби виглянсувана ваксою. Не диво, бо старунок і харчунок мали вони в пані Евдокії не то панський, а просто великобуржуазний!

Трохи не в калюжну куточку стояли приготовані для них мисочки з сирим і праженим молоком, а то й сметанкою,черепки зі свіжим, добірним м'ясивом, найчастіше курячою печінкою, на яку особливо пестій Мацько був великий охотник. І в покою, і в кухні коти мали повну автономію: могли в кожному місці вилежатись, всюди залізти, скрізь встромити свій ніс і все обнюхати.

Щоправда, коти змалечку вже були так вимуштрувані, що ніколи не торкнули б вам того, чого не слід. Дай Боже кожному львов'янинові таку шляхетну рису характеру!

Так то в нашої господині, пані Евдокії, було, як бачимо, дві великі пристрасті: одна позадомашня — це базарна площа на Новому Світі, і друга домашня — її "котусі". Ех, не дай Біг було скривдити чим-небудь її улюбленців! Хто лише посмів би криво на них подивитися, той знаходив ув особі пані Евдокії ворога на все життя!

А однак, знайшовся такий смільчак!

2

Зо страхом Божим і з трепетом душі я з'явився вперше на порозі нової кватири, перед обличчям мого неоціненого пана інструктора… Хоч я вже вчився у Львові другий рік і за той час успів потрохи отрястися з полохливости й заголюканости селюшка, проте саме слово "інструктор" наганяло на моє бідне школярське серце неясну тривогу. А втім, і зверхня подоба пана Макса, його мова, поведінка були такі, що зразу ж заганяло тобі душу в п'яти!

В тісній, вузенькій кімнатці мій неоцінений пан інструктор був похожий на лелеку, якого посадили в кліточку для канарка. Все тут було замале і затісне в порівнянні з його довжелезною і трохи таки чудернацькою фігурою. Такі меблі, як стіл чи крісельце, скидались при ньому радше на дитячі іграшки, як на предмети домашнього користування.

Коли він простягався на весь зріст на "недокінченій симфонії", його волохаті литки, неначе два кактуси, звисали на підлогу. Для них уже на канапі не ставало місця. Штани, що їх в ділянці моди охрещено "довгими", на моєму панові І інструкторові виходили якісь прикороткі. Сорочка завжди висмикувалась із штанів, а маншети рукавів ледь-ледь сягали ліктів.

Зате чуприну мав пан Макс повністю пристосовану до зросту, якому, очевидячки, Бог загубив міру. Бувало, мотне головою, і чуприна майне в повітрі, як хмара горобців, і летить сторчма з лоба аж на бороду. Мотне вдруге — і чуприна падає на потилицю, мов розпущені дівочі коси. Його насуплені брови з'їздили аж на перенісся, а з-під брів свердлували тебе очі — то лукаві й нахабні, то хитрі й насмішкуваті, що так і пронизували тебе наскрізь.

Пригадую: коли вперше пан Макс уп'ялив у мене свій зір, я стерп і знерухомів, неначе бідолашне колібрі, заворожене гіпнотичним поглядом страшної кобри.

—Ти як називаєшся?— буркнув сердито мій пан інструктор.

—Михайло,— пролепетав я і шурнув по-школярському зап'ятками.

—Гм!.. Михайло? Справді? Щось воно бачиться мені не так, народній приятелю! Ти мені зовсім не подобаєш на Михайла, а на Грицька. Хоч цілком добре міг би ти зватись і Гаврило. Ну, та чорт з ними, з Грицьком і Гаврилом… Ти мені, от, скажи,— тут мій пан інструктор знечев'я з розмахом сів, та так собі сів, аж у нещасній канапі затріщали всі ребра, застогнала кожна пружина.— Ти мені скажи, народній приятелю, ось що: любиш ти котів чи не любиш? Та дивись — кажи правду!

Від такого несподіваного питання я зовсім отетерів.

—Я… я не знаю, прошу пана, чи я люблю, чи ні… Я от кріликів дуже люблю, в мене вдома крілики ховались, а котів — то так якось…

—Начхать мені на твоїх кріликів!— загримів пан Макс.— Любиш котів чи ні?!

—Ні…

—Що — ні?

—Не люблю.

—То замало!— хвилювався мій неоцінений пан інструктор.— Замало сказати "не люблю!" Ти мусиш зненавидіти їх найглибшою ненавистю, такою, що походить з самого дна душі.