Гуркотіло Чумацьким Шляхом,
пересміювалось блискавицями –
заніміла земля від жаху,
поховалися хорі й ниці.
Танцювали громи, як прадіди,
повертаючись із походу,
над толоками, над левадами,
над стежками роду й народу.
Танцювали,
не жартували –
із-під крил
вогні розсипали…
2
Сад переміг суховії: зливи діждався.
Чорні пеньки, його діти, підуть в минуле,
вмиті озоним дощем і причесані вправно,
як і належить покійним, гребінкою зливи…
Сходяться рештки вцілілих… Як вчора, суворі
(справжні солдати бувають по битві такими);
мовчки проходять повз мертвих… Прийдешнє
їм поросте в головах буйним зіллям…
Значить, страждав недаремно, кликав рабів під знамена
(той, хто під прапор приходить – з рабства виходить;
хто переклав страх покори – пізнає майбутнє
у боротьби неминучій демонів і стихій).
Зеачить, було свідомим: “доброві зло передує”.
І пам’ятливим, що зло – не предтеча любові
(перше – злочинне уже при своєму зачатті;
друге – часто міняє ексаз на сонливість)…
Вийшов і став… А ніч вже давно поминула,
і сторона піднімається чиста з гречаного цвіту…