Кожен відчував загрозу один від одного.
Існування цих войовничих вождів обов'язково і неминуче повинно було б привести до війни. Взаємна загроза заставила обох готуватися до війни і складати плани війни.
Який був план у Сталіна? Якщо Сталін безперечно готувався до війни, якщо він перевів всю економіку на підготовку до війни, якщо він розробив могутні, а часом найкращі види зброї та виробив її в величезній кількості, то значить Сталін і його команда повинні були будувати і якісь певні плани на війну. Які вони, ці плани? Можливо слід вірити тій версії, яку щодня повторювали на кожному кроці рупори радянської пропаганди, що ми готувалися зустріти ворога на кордоні і далі громити його на його ж території?
Може Сталін хотів оборонятися? Чому ж тоді зовсім не підготувався до оборони? Чому сотні тисяч цивільних людей не рили окопів біля західних рубежів країни, як вони це робили вже через декілька днів на підступах до великих міст? Якби радянська армія з її могутнім військовим потенціалом насправді збиралася б оборонятися, якби вона була приведена у бойову готовність, зайняла оборонні споруди, окопалася б, то не було б ніякого захоплення фашистами величезної радянської території, не було б ніякої гітлерівської окупації, тому, що радянська військова сила, її значна перевага над гітлерівською силою давала для цього вагомі підстави. З такою силою можна було створити таку оборону, яку не зміг би прорвати ніхто в світі, але зрозуміло, що для цього було потрібно, в першу чергу, поставити ставку на оборону.
Сталінська пропаганда каже нам, що Радянський Союз не вжив належних заходів по захисту своїх рубежів, оскільки не хотів провокувати Гітлера до початку війни. Але факти кажуть нам про протилежне, і читач може ознайомитись з цими фактами, викладеними мною.
Сталін майже напередодні війни повністю демонтував та законсервував величезні багатотонні багатокілометрові оборонні споруди на західних рубежах країни, в яких радянські війська могли б тримати оборону місяцями, а то й роками.
В своїх спогадах відомий радянський дисидент, генерал Петро Григоренко, що керував зведенням оборонних довоєнних споруд, пише про те, як перед початком війни були зруйновані багаточисленні захисні комплекси, так звані " укріпрайони", що зводились на західних кордонах радянської держави на протязі декількох років перед війною.
" Весною 1941 року напередодні самої війни загриміли могутні вибухи вздовж усієї лінії на тисячу двісті кілометрів. За особистим наказом Сталіна висадили в повітря могутні залізобетонні капоніри і півкапоніри, три— і двоамбразурні вогневі пункти, командні і спостережні пункти, десятки тисяч довготривалих оборонних споруд. Кращого подарунку гітлерівському командуванню зробити не можна було." (П.Григоренко, "Спогади")
В спорудження цих захисних бастіонів було вкладено величезні кошти, використані нові інженерні технології, задіяні неймовірно великі людські та інші ресурси. І все це в один час чомусь знищено. Чому? Логіка підказує тільки один вихід – не було ставки на оборону. А якщо ставка на наступ, то навіщо руйнувати те, що буде в своєму тилу? При наступі зведені укріплені райони мішати радянським війська не могли. Якщо не наступ, якщо не оборона, то чи може бути третє? Може.
Задум Сталіна – втягнути Гітлера в війну. Спровокувати його до нападу на СРСР. Заманити його в западню, як в мишоловку, втягнути глибоко на свою територію, щоб там розбити, і тільки тоді провести наступ на територію Німеччини та заволодіти Європою чи її частиною.
Сталін знав і не міг не знати про свою військову перевагу над Гітлером, і саме з урахуванням цієї переваги будував свої стратегічні плани на війну. Незважаючи на відступ в перші часи війни, сталінську верхівку повинні були заспокоювати знання про значну радянську військову перевагу над гітлерівцями і особливо про перевагу у військовій техніці і перевагу ведення війни на своїй території.
Розкриття такого задуму Сталіна відразу дає відповідь на численні питання, які виникали досі в істориків, коли вони давали оцінку діям Сталіна та його найближчого оточення в перші дні війни. Зрозуміло, що такий задум повинен був бути таємницею, яку не могло розкривати сталінське оточення, навіть після війни, бо треба було б визнати нелюдяність такого задуму. Зрозуміло також, що в такі плани могли бути присвячені тільки одиниці з сталінської команди, тому багато радянських військових начальників розцінювали дії сталінського вищого командування в перші дні війни як зраду, а то й божевілля.
За таких умов, за такого замислу, оборонні споруди не потрібні, оскільки вони загальмують запланований фальшивий відступ до мишоловки, тоді такі споруди потрібно зарання не скриваючи розрушити, щоб ввести в оману противника, показати йому свою непідготовленість, неорганізованість, невміння та беззахисність, тобто показати все те, що спонукає агресора до нападу. Зайняття оборонних укріплених районів радянськими військами привело б до затяжних боїв біля кордонів. Гітлер не розтягнув би свої війська на тисячі кілометрів в глибину радянських просторів, не був би змушеним воювати на території, що була для нього ворожою.
Силу дотів та дзотів, як оборонних укріплень всьому світу і в тому числі Радянському Союзу показала в кінці 1939-го на початку 1940 років фінська армія, що змогла ефективно оборонятися проти набагато сильнішої Червоної Армії. Оборона Маннергейма стала зразком оборони, а фінські доти і дзоти стали великою перешкодою для тих хто збирався наступати, навіть, якщо мав для цього значно більшу військову силу. В Кремлі добре знали про переваги оборонних споруд, для чого й збудували їх вздовж всього західного кордону.
Гітлерівські війська в 1941 році наразилися на сильний опір та несли значні втрати в тих місцях де червоноармійці встигли зайняти оборонні споруди. У районі Леско-Глинне-Постолів-Тальни (після війни ці населені пункти перейшли до складу Польщі) радянські солдати в оточених німцями дотах вели бої аж до початку липня 1941 року.
А, що було б коли б всі визначені для цього радянські війська зайняли оборонні споруди? Куди б тоді зайшли б гітлерівці в 1941 році? Наскільки меншими були б втрати радянських військ?
На превеликий жаль, планами Кремля таке не передбачалося.
Маршал Г. Жуков відкидаючи твердження про спеціальну ліквідацію укріплених районів разом з тим, визнає, що згідно вказівки радянського Генштабу від восьмого квітня 1941 року значну частину вказаних оборонних споруд було законсервовано і передбачено, що до бойової готовності ці споруди приводяться на 10 день початку війни. Результатом такого стало те, що укріплені райони були відразу захоплені противником. Якби навіть ліквідації їх не було , то результат нічим не відрізняється від того, якби така ліквідація була. Консервація фактично не відрізнялась від ліквідації. Кому потрібно займати оборонні споруди на 10 день після наступу ворога?
Знищити, чи спеціально залишити укріплені райони бездіяльними та небоєздатними , шляхом консервації, в час коли всі чекали, що війна почнеться із дня на день – це провокація для наступаючих, провокація до наступу, поки не оговтались, ті, що в обороні. І якби радянські війська зайняли оборонні споруди та привели їх до бойової готовності, то це якраз не тільки не провокувало б напад гітлерівців, а беззаперечно стримувало б їх .
Дії Сталіна направлені на спеціальне знищення могутніх оборонних бастіонів настільки показові, настільки яскраво свідчать на користь, вказаного мною сталінського задуму про западню та спеціального, запланованого відступу, що тільки цього факту було б достатньо для доказу існування сталінського задуму, але історія знає ще багато інших фактів, що слугують такими ж доказами.
С. Штеменко – на початку війни відповідальний працівник Генштабу збройних сил СРСР (тут і дальше за книгою "Генеральний штаб в роки війни") написав, що в кінці серпня 1941 року Радянський Союз ввів в Іран три армії – 44-у, 47-у і 53-ю Окрему Середньоазіатську.
Прошу звернути увагу! В час, коли обстановка на фронтах нібито досягла найскрутнішого становища, фашистська армія заглибилася на радянську територію на 500, а то й більше кілометрів, коли нібито не хватало зброї, військової техніки, коли нібито існувала така велика загроза для збереження держави, Сталін відправляє три армії не на захист Києва, Москви, Ленінграду чи Одеси, а в Іран, з території якого безпосередня загроза не надходила. А якби і мала чи могла надходити, то та загрожуюча обстановка, що мала місце на території СРСР, на підходах до Києва, Ленінграда і Москви, ніяк не давала підстав, не давала права направляти такі значні сили в місця, де загрози не існувало. В крайньому разі, поки, що не існувало.
Трьома арміями можна було зняти облогу Ленінграда, або не віддавати німцям Смоленськ чи Одесу.
Сталін направив в Іран три армії для інших невідомих нам цілей та, щоб забезпечити проведення переговорів із союзниками, оскільки в цей час сюди були також направлені англійські війська.
Здавалося б , країна в небезпеці. Нібито стоїть питання існування радянської держави. Проте, інтереси в Ірані для сталінського керівництва були важливішими ніж захист Москви!
Таке могло бути тільки, коли Сталін не боявся за Москву, не боявся за результати війни і був більше заклопотаний майбутнім поділом Європи.
Треба сказати, що й в світі знали справжню картину війни, потенційного в ній переможця. 1 січня 1942 року аж 26 держав світу підписали з Радянським Союзом декларацію про співробітництво у війні проти фашистської Німеччини. Скоріш за все після битви під Москвою, за поданням дипломатії великих країн, за прикладом їх виступу проти Гітлера ці країни вже не вагалися чию сторону держати.
В середині 1942 року до радянських військ було доведено директиву за якою солдатам заборонялося відступати. Тільки в 1942 році! Раніше таке фактично допускалося. З моменту прийняття директиви це стало небезпечним для кожного радянського солдата і членів його сім'ї. Раніше не погрожували радянським бійцям і їх сім'ям розстрілом за здачу в полон, тому, що тоді таке не було нагальним питанням, тепер же нагальним стало припинення відступу.