Новела з народного життя
Чому саме Зоя Вергер була, як сама говорила, хрещена на "польське", себто на латинське, в чисто українськім православнім, а почасти й уніатськім, селі Р. на Буковині, тепер уже ніхто не знає. Чи православного або й уніатського панотця на той час, як Зоя родилася, не було, чи інші причини й постанови в родині Вергерів довели до того,— доста над тим собі ніхто голови не ломив. Раз вона була "полька", як називала сама себе й більша часть села, ходила до "косцьола", в сусіднє містечко, а лиш рідко коли зазирала до православної церкви, то й була "полька". Що вона, одначе, не говорила ніколи іншою мовою, а тільки якнайкращою українською, і нею говорив і її повільної вдачі чоловік — також латинник,— а пізніше й одинока її донька Санда і три сини: Микольцьо, Юзько й Янцьо — сі останні враз із батьком і одягались у селянську ношу,— над тим не задумувалась ні вона, ні її чоловік Павло Жмут, ні сини Микольцьо, Юзько, Янцьо, ні Санда, ні ніхто. Та й, може, й не важне се було, бо всі знали й пам’ятали ще, що батьки Зої Жмут — старі Вергери — були зукраїнщені німці й того зовсім не затаювали, особливо стара "буньця" Катерина Каспер. Що на час родин малої Зої міг бути якийсь "польський" ксьондз, і припадок захотів, що він охрестив її "полькою", то се, певно, лиш припадок. Та не про те річ іде.
У Зої Жмут було, як сказано, четверо дітей. Три сини й одна донька. Хрещені були на латинське й були, як мати казала, "поляками". Відтак "польський" ксьондз помер. Усі заплакали. Він був добрий і чесний, але помер. Може, прийде другий на його місце... кажуть... бо то все одно: чи молодий, чи старий.
Зоя Жмут добра газдиня, пари в селі їй не було.
І худоба в неї не була найгіршої породи, й коні, й поля обоєчко з Павлом доробилися — до десять фалеч усього було. Було межи тими полями як де і слабше, й ліпше. Особливо на так званім Зеленецькім (званім по давніших власниках), на горбі краще, на долині слабше. Про се знали і старі Жмути, і їх потомство, бо Зоя, що провадила господарство, енергійніша вдачею, завважила се доволі вчасно. Павло Жмут не був гірший газда, але коли ввечір забрехала була собака так, що в хаті по її брехні знали, що вона ось-ось Із люті з ланця ввірветься, бо на обійстя ввійшов або чужий, або й ворог, то "тета Зоя" (як її іноді називала молодіж) брала в руки з-за кутка скипетр господаря, в постать високої, грубої палиці з гудзом наверху, завбільшки гусячого покладка, й виходила сама перша з питанням (як от і сим разом), хто чого хоче "по ночах". Коли, розвідавшися, вертала, то Павло Жмут доперва виходив їй назустріч із хати.
— Що там, жінко? — питав смирним голосом.
— Та що там! От голани. [1] Не зайде зарані, як господь приказав, а вичікує темені, щоб його, як нечистого, з себе викинула й людей пуджала. Се син Георгія Василя Горпининого. Василь... (і тут оглянулася за своєю Сандою). Приходив питати, чи не треба нам чого з Б., бо він завтра туди їде. Се я собі вподобала! Так як би ми самі не мали коней, без ніг ходили, і нам аж почтальйона потрібно, щоб або згребла, як казала йому Санда,— тут знов погляд у бік доньки,— або посторонок на теля купував. Та я йому подякувала, що не швидко вже прийде, бо все ж він газдівський син і заходив; і я подякувала, сказала, що нам посторонків для нічого не потрібно; і чи, може, йому потрібно?
З тими словами передала високу, гудзовану палицю голові хати, Павлові Жмутові, до рук, і він сам поставив її поважно, без зачудування, коло своєї постелі, звідки ніхто не смів її кивати. В ту хвилину ввійшли два старші сини в хату й зареготалися.
— Василь Георгія Василя Горпининого був тут, Сандо... ти знаєш? — сказав один з них.
— Та доста, як ви та й мати знаєте, а мені що до того?
По тих словах молода, струнка Александра роздула доволі грубі й нефоремні губенята й повернулася до своєї роботи: звивала нитки з закупленої в місті бавовни, бо її мати хотіла ткати рушники. Чи для неї, чи для кого іншого — сього ніхто не знав, бо мама ніколи не любила поділятися з своїми господарськими планами.
— Ти сього не зробиш добре,— відтинала, як котре з дітей хотіло їй у чім помагати або спитати. Їй тяжко було догодити, бо вона була з тих, що все ліпше знали. Спече, було, донька Санда хліб, і хоч би як доладно, за приказом матері, то вже він, певно, або занадто "стиснений", його тісто — як груда, або пересолений, або недосолений, або заквасний, або знов із-за повільного тіста із бохонців поробилися розплескані точила з шкірою, що її хіба під жорна клади, або знов так сильно на лопаті підсипаний житнім грисом, що заліплював їй піднебіння й ясна, що хоч нігтем лушпину з них ізбирай.
Одне слово, ніхто не міг теті Зої своєю працею догодити. Коли її чоловік уходив до хати й оповіщав тучу надворі, вказуючи на страшну хмару, що насувала, та напоминав, щоб зганяти з поля худобу, дріб і все інше рухливе, щоб, не дай господи, туча не збила, шкоди не зробила,— вона вибігала прожогом перед хату, оглядалася сюди-туди й, вертаючи, преспокійно говорила до нього:
— Може, й буде туча, треба згонити худобу, а ти, Сандо, збери завчасу і дріб, але заки вона ще спаде, ми можемо й до міста піти, й назад вернутися. Хмара суне по небі, як та розплила з товщу молодиця, то, може, й розійдеться. Може, всуне з-над нашої хати.
Коли спродавали з Павлом що у селі — худобу яку, набіл, лошака або хоч би й курку,— він ніколи не діставав гроша в руки, все ховала їх перед чоловіком і дітьми.
— Або згубите їх, Павле,— вимовляла,— або хтось "йому вкраде з рук, або купить щось зайве, або щось станеться", і "їх праця розійдеться марно". В мене вони найліпше у сховку, Павле, ніхто не дістанеться до них. Тепер і вікна зрадливі, а не то що двері або мужицька хапчивість,
Тоді, як Павло уступав жінці, знаючи, що вона справді гроша ніколи не видавала марно, вона від часу до часу несподівано рано-ранесенько вбиралася в найгіршу одежу, яку мала, брала з кутка безшелесно, осторожно скипетр господаря свого й уходила, згорбившися, спішно в місто Ч.
Так от і сим разом задумала вона зібрати трохи грошенят, однести їх до міської щадниці в Ч... Увечір прилагодила собі все, що потрібно; а рано, як іще лише світало, вже вилізла з-під верітки й мотала коло себе зверху стару спідницю, вбравши нову під спід, "бо все-таки вона не хто-небудь" і в місті "не уходило" в лахмітті ходити, тим більше, що заходила й переночовувала в одної своєї здавна знайомої їй пані.
— Куди, мамо? — питала Санда, розкриваючи насилу заспані очі.
— Цить, Сандо, цить, донько,— казала пошепки, щоб не збудити старого й одного з "лобузів", що спав на лаві під вікнами,— я до міста по ліки... Мене так часто попід груди болить, що треба мені до аптеки.
— То я побіжу вам до аптеки, мамо. Чого аж самій ходити? Сидіть дома! Ви лягайте, а я борзо зладжуся, й піду, і за годинку буду знов тут. С... недалеко.
Стара не слухала.
— Мені зеленої масті треба, її не дають кому-небудь. До аптеки я сама люблю йти. Я ж мушу розповісти аптекареві, де й що мені хибує. Та й стару бабу він ліпше зрозуміє, пожалує, як молоду. Цить! Якби я забавилася, то на мене не ждіть ні з чим. Вари, що знаєш і хочеш, часу не трать, бо я вернусь, донько, хоч би й куди пішла, може, й завтра. Але утрачений час не вернеться, для нього стежки господь не означив. Корову з телям видоюй добре, бикові лише дві дійці лишай, йому доходить шість тижнів, і не треба, аби її стягав, а молока й нам у хаті треба. Він на продаж піде. Квочку з яєць не забудь скинути, а полотно, як зможеш, розкинь і сьогодні на мураву й біли. Воду не набирай ніяким гладуном, а малою підливачкою з бляхи, що я торік купила; до Петра мусить бути все полотно побілене; по Петрі, знаєш, білення нічого не варте. Сонце не даровите теплом. Хлопчиська, особливо Микольцьо, нехай не вилежується по полуднуванню, нехай кінчить загін жати, бо тато не годен за всіх робити... та й бувайте здорові!
Санда випровадила маму аж до воріт. Переходячи їх, Зоя ще сказала:
— Коли хто буде питати за мною, кажіть, я пішла до фіни, не всі потребують знати, куди мені дорога...
Санда вернула, лягла ще на часок на постіль, а відтак уставши, забралась до роботи і старалася сповнити все по маминій волі.
* * *
Підстаркувата вже Зоя швидшим кроком ішла дорогою, що стелилася полем, і від часу до часу оглядалася, чи не йде хто за нею. Кукурудза вже пряла, шелестіла між собою осторожно, ніби переповідала, що діялось, а загони з білим хлібом колихались ритмічно, виблискуючись, ніби жовті води, ждали руки й серпа або коси. Де-не-де обзивався перепел, а з густої конюшини, потопаючи в ній по вушка, полохливо вистрибував високими скоками заєць і перебігав у інші місця. Сонце розжарювалося, і Зоя сідала на край поля між кукурудзою, віддихала... А згодом, оглянувшись кілька разів на переміряну її худими ногами дорогу поза й перед собою, витягла сквапно з спідньої кишені малий звій і розглядала його. В нім був не харч, не пляшечка на медицину, не покладки на продаж. Ні. В нім оповита була разів кілька, аж до округлості, щаднича книжка вкладок, а в ній гроші-банкноти за продану худібку, які відносила од часу до часу до міста Ч., щоб укласти там потайки до щадничого банку на старість — перед синами-"лобузами", чоловіком і Сандою. Не щоб вона чоловікові сотичка жалувала, ні. Борони, боже! Не жалувала вона їх і дітям... але хлопчиська, хто міг їм вірити? Недавно щезли їй, як під землю впали, дві найкращі курки: Пуганка й Сивулька, одна з них несла по два рази два покладки на тиждень, покладки — як божа днина, покладки з двома жовтками, й була її скарбона. Вони самі не їли покладків, де ховалося по два жовтки, не годилося... а дівчині Санді теж "не ялося" таке... тож вона їх несла межи панів і жидів і складала сотик до сотичка за них, доки не зробилися з того папірці. Одягатися вона хоч і любила гарно, вона ж була "полька" і не носила ніколи опинок... і кирпи ... се все ноша "Іванів", [2] але забагато не любила й на "верхи" виказувати грошей. Павло й не вимагав для себе більше, як треба, вдоволявся одним-двома кожухами, сердаками, що вона давала, і вона час од часу все-таки по "капочці" відносила до міста, до великої міської щадниці, вдаючи з себе дома або хору, що мусить іти сама до аптекаря, або знов лиш так просто її "витягало" заглянути до великого костьолу, де вигравали органи й голосили польські дзвони.
Так вона й сим разом іде до міста до щадниці.